29. Підстави винекнення, зміни та припинення конституційно-правових відносин.

Під юридичними фактами розуміють, як правило, такі життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну чи припинення правових відносин. Юридичних фактів треба обов’язково підкреслювати, що правові факти – це такі факти реальної дійсності, з настанням яких наступають певні юридичні наслідки (а не тільки правовідносини). Особливості конституційно-правових фактів обумовлені тими суспільними відносинами, які потрапляють у сферу дії норм конституційного права. Такі факти спричиняють виникнення, зміну чи призупинення правовідносин, які мають місце в процесі реалізації повновладдя народу України. Зокрема, найбільш обґрунтованою класифікацією юридичних фактів є класифікація, в основі якої лежать такі чотири критерії:

10) наслідки, які спричиняє юридичний факт: правоутворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі;

11) форма юридичних фактів: позитивні й негативні;

12) характер дії юридичного факту: факти обмеженої, однократної дії і факти-стани;

13) характер зв’язку факту з індивідуальною волею особи: юридичні події, юридичні дії.

Прикладом правоутворюючого факту є утворення Президентом України Кабінету Міністрів, на основі чого між урядом та міністерствами і відомствами виникають різноманітні адміністративно-правові та інші відносини.

Правоутворюючими актами є рішення про проведення позачергових та повторних виборів, на основі яких виникають конституційно-правові відносини, міжнародні договори, які є основою взаємовідносин між різними державами. Правоприпиняючі факти припиняють конституційно-правові відносини одного порядку і спонукають становлення правовідносин іншого порядку. Так, припинення депутатських повноважень тягне за собою виникнення безлічі різноманітних відносин. Те ж саме – при достроковому припиненні повноважень органу державної влади, народного депутата або посадової чи службової особи.

30. Поняття конституції, її функції та властивості.

Термін "конституція" походить від дат. constitutio - "установа", "устрій". Існує точка зору, відповідно до якої термін "конституція" утворений від звороту rem publicum constituire, з якого починалися акти римських імператорів.

Нині у світі діють більше 200 загальнодержавних конституцій, а також існують понад 300 конституцій суб'єктів федерацій і автономних утворень.

Іноді для позначення поняття "конституція" використовують терміні "основний закон". Наведені поняття є синонімами. Вперше термін "основний закон" для позначення акта найвищої юридичної сили було вжито у тексті Форми правління 1809 р. - однієї зі складових тодішньої Конституції Швеції.

Виділяють два значення поняття "конституція":

1) матеріальне значення, відповідно до якого конституція являє собою писаний акт або сукупність актів чи конституційних звичаїв, які перш за все проголошують та гарантують права і свободи людини і громадянина та визначають основи суспільного ладу, форму правління і територіального устрою, основи організації центральних та місцевих органів влади, їх компетенцію та відносини, державну символіку та столицю;

2) формальне значення, за яким конституція - це закон або група законів, що мають вищу юридичну силу щодо всіх інших законів та інших актів. Конституція в цьому розумінні - закон для законів, що виражається в її особливому порядку прийняття та внесення до неї змін, у верховенстві в правовій системі держави.

Усі держави мають конституцію у матеріальному змісті, але не в усіх державах є конституція у формальному розумінні (наприклад, у Великій Британії і Новій Зеландії існує конституція у матеріальному значенні, тобто сукупність правових норм, що регулюють зазначені суспільні відносини, але ці норми мають такий самий статус у правовій системі, як і інші норми права, тобто вони не характеризуються верховенством, особливим порядком прийняття чи внесення змін, що свідчить про те, що в цих країнах відсутня конституція у формальному розумінні)1.

Виділяють такі основні теорії походження конституцій:

1) договірна теорія, яка виходить із того, що члени суспільства уклали договір, утілений в конституції, відповідно до якого встановлюються принципові основи існування суспільства та правила, за якими воно функціонує;

2) природно-правова теорія, згідно з якою конституція є проявом волі народу, його суверенітету;

3) теологічна теорія виходить із того, що конституція - втілення божественних приписів суспільству про правила життя;

4) теорія, що пов'язує виникнення конституції тільки з державною владою, відкидаючи народний суверенітет. Державна влада згідно з цією теорією сама себе обмежує шляхом закріплення в конституції меж своїх повноважень;

5) марксистсько - ленінська теорія, відповідно до якої конституція виражає волю не всього суспільства, а економічно панівного класу.

Конституція України - це єдиний нормативно-правовий акт, що має особливі юридичні властивості, через який Український народ виражає свою суверенну волю, утверджує основні принципи державного та суспільного ладу, визначає систему і структуру державної влади та місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень, основи правового статусу особи, територіальний устрій держави.

Розрізняють поняття юридичної та фактичної конституції.

Юридична конституція - це визначена система правових норм, що регулює відповідні суспільні відносини.

Фактична конституція - це самі ці відносини, тобто ті, що реально існують. Ця конституція існує незалежно від того, знайшла вона своє юридичне закріплення чи ні.

Розходження між юридичною та фактичною конституцією зазвичай виникають унаслідок змін у співвідношенні політичних сил, що відбулися після прийняття юридичної конституції. Розходження між фактичною та юридичною конституцією свідчить про те, що частина норм стала або спочатку була і залишається фіктивною. Виникає необхідність або юридичну конституцію привести у відповідність до фактичної, або навпаки. Останнім часом дедалі більше значення у подоланні розбіжностей між фактичною та юридичною конституцією відіграють органи конституційної юстиції.

Фіктивність конституції, як правило, характерна для держав з авторитарними і тоталітарними політичними режимами1. У демократичних країнах у разі існування розбіжності між фактичною та юридичною конституцією вживають відповідних заходів для якнайшвидшого подолання такої розбіжності.

Слід мати на увазі, що не всі дослідники підтримують думку про розмежування юридичної та фактичної конституцій. Так, наприклад, О. Ф. Фрицький критикує ідею виділення фактичної конституції і зауважує, що вона є "абстракцією, що суперечить основним засадам юридичної теорії та практиці застосування", оскільки, за його переконанням, предмет конституційно-правового регулювання включає дві взаємопов'язані складові - суспільні відносини і норми, що їх регулюють. Фактична конституція - це власне суспільні відносини, які існують поза нормативним регулюванням, тому не може бути так званої фактичної конституції, доки вона не буде "одягнена" у відповідну правову форму.

Конституції виконують цілу низку функцій, зокрема: юридичну, політичну, ідеологічну, установчу, правотворчу, регулятивну, охоронну, економічну, культурну, інформативну, зовнішньополітичну тощо.

Характеристика Конституції України має охоплювати визначення її формально-юридичних властивостей та основних рис.

Формально-юридичні властивості Конституції України - це її ознаки як основного нормативно-правового акта держави. До цих властивостей належать такі ознаки.

1) Конституція України є Основним Законом держави. Це означає, що Конституція України посідає найвищу сходинку в ієрархії нормативно-правових актів.

2) Конституція України має найвищу юридичну силу. Необхідно розрізняти поняття "найвища юридична сила" і "верховенство Конституції", оскільки останнє визначає місце Основного Закону держави не тільки в правовій системі, а й у суспільстві та державі. Термін "найвища юридична сила конституції" визначає її місце в системі нормативно-правових актів. Найвища юридична сила Конституції України закріплена у ч. 2 ст. 8 Основного Закону нашої держави та проявляється у двох аспектах:

а) усі нормативно-правові акти приймаються органами, передбаченими Конституцією України та в установленому нею порядку;

б) норми конституції мають пріоритет над нормами законів та інших нормативно-правових актів, тобто жоден нормативно-правовий акт держави не може суперечити положенням Основного Закону. Хоча у ч. 2 ст. 8 Конституції України йдеться про необхідність відповідності, а не несу переч пості нормативно-правових актів Конституції України1.

Терміни "відповідність" та "несуперечність" конституції різні за обсягом (останнє має більш широке тлумачення). Невдалість використання терміна "відповідність" у Конституції України, як підкреслюють вітчизняні дослідники, зумовлена тим, що він може застосовуватися лише щодо тих актів, предмет регулювання яких закріплено в Конституції України. Стосовно всіх інших актів, про предмет яких в Основному Законі України не згадується (оскільки Конституція України містить лише загальні норми), то доцільніше говорити про "несуперечність".

Слід також розрізняти поняття "вища юридична сила" та "обов'язковість конституційних норм". Так, обов'язковість - це абсолютна властивість кожного нормативного акта, тоді як вища юридична сила - властивість конституції, зміст якої ми розглянули вище, зумовлена її особливим предметом регулювання. Тому твердження деяких авторів про те, що конституційне регулювання має найвищий ступінь обов'язковості, є хибним.

3) Конституція України є юридичною базою законодавства. Це проявляється у тому, що вона:

а) визначає зміст усіх нормативно-правових актів, що приймаються у державі;

б) встановлює види нормативно-правових актів, що приймаються на розвиток її положень;

в) визначає ієрархію нормативно-правових актів;

4) передбачає особливий порядок прийняття та внесення змін до неї;

5) має особливий зміст та структуру;

6) характеризується прямою дією норм, тобто для реалізації конституційних норм не потрібні спеціальні акти, які б їх конкретизували. Крім того, відповідно до ч. З ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Основні риси конституції характеризують її зв'язок як політико-юридичного документа з суспільним розвитком, специфіку впливу суспільних відносин на її характер і, навпаки, роль конституції в реальних процесах життя. До них належать:

1) особливий суб'єкт, що приймає конституцію (народний характер);

2) основоположний (установчий) характер;

3) всеохоплюючий характер конституційної регламентації (широта предмета регулювання);

4) стабільність, поєднана з динамізмом (у сучасній юридичній літературі наголошується на існуванні не лише стабілізуючого, а її конфліктогенного аспекту існування конституції як чинника впливу на суспільні відносини1);

5) реальність.