Основні галузі сучасного права України:

Конституційне право регулює форму правління, форму держав­ного устрою, порядок формування та компетенцію органів держави, основи правового положення громадян.

Адміністративне право регулює відносини у сфері виконавчо—роз­порядчої діяльності, тобто організацію і порядок у системі державно­го управління суспільством і в самих державних органах. Адміністра—

тивне право встановлює поняття адміністративного правопорушен­ня, види адміністративних стягнень і порядок їх накладення.

Цивільне право регулює майнові та пов'язані з ними особисті не—майнові відносини (наприклад, відносини купівлі—продажу, захист честі та гідності тощо).

Кримінальне право встановлює, які діяння є злочином, називає види злочинів та покарання, що застосовуються до осіб, які ці злочини здійснили.

Сімейне право регулює порядок укладення і розірвання шлюбу, права і обов'язки подружжя, взаємовідносини між батьками і дітьми, питання опіки і піклування і т. д.

Трудове право регулює відносини між працівником і власником або уповноваженим ним органом чи фізичною особою з приводу укладення і розірвання трудового договору, умови роботи і оплату праці, порядок розгляду трудових спорів.

Земельне право регулює відносини між державою та суб'єктами різних форм власності на землю.

Фінансове право регулює порядок формування і розподілу Дер­жавного бюджету, податкову систему.

Цивільно—процесуальне право регулює відносини, що виникають під час розгляду судами цивільних, трудових, сімейних та деяких інших справ.

Кримінально—процесуальне право регулює відносини, що виникають у процесі попереднього розслідування та розгляду судами криміналь­них справ.

Виправно—трудове право регулює відносини, що виникають при виконанні кримінальних вироків.

Існують й інші способи поділу системи права в Україні на галузі, тому що відбувається процес становлення нових галузей права (на­приклад, підприємницького).

Структура правової норми — це її внутрішня будова, яка вклю­чає взаємозв'язані елементи і яка обумовлена тими суспільними відносинами, які регулює дана норма.

Основними елементами правової норми є:

— гіпотеза;

— диспозиція;

— санкція.

Гіпотеза вказує на ті фактичні обставини, за наявності яких реалі­зується дана норма права, а також на коло осіб, до яких ця норма права звернена.

Диспозиція містить права і обов'язки учасників правовідносин, тобто саме правило поведінки.

Санкція вказує на наслідки, як правило несприятливі, які наста­ють внаслідок порушення диспозиції.

Предметом правового регулювання конституційного права України у найширшому розумінні є суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення влади народом, устрій держави та суспільства, становище людини в державі та суспільстві. У більш конкретному ро­зумінні предмет конституційного права включає такі групи суспіль­них відносин:

— відносини, які складають основоположні засади народовлад­дя, народний суверенітет;

— відносини, які розкривають форму правління, форму держав­ного устрою держави, особливості державного режиму, поря­док використання державних символів;

— відносини, які визначають основоположні засади функціону­вання держави; гуманізм, демократизм, розподіл влади на за­конодавчу, виконавчу і судову тощо;

— відносини, що визначають характер зв'язків між державою і особою: інститут громадянства, права і свободи людини і гро­мадянина та механізм їх реалізації. В конституційному праві переважає метод імперативного регу­лювання, при якому відносини між суб'єктами права ґрунтуються на засадах субординації, тобто підпорядкування одного суб'єкта іншому. З огляду на це поведінка суб'єктів конституційного права строго регла­ментується, а їх права і обов'язки чітко визначені. Диспозитивний метод застосовується у конституційному праві значно рідше.

Об'єкти конституційного права України: поняття, ознаки та види більш детально розкриваються на сайті http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=12&d=452

Система конституційного права відповідає змісту та структурі Конституції України — основного джерела конституційного права — і включає такі конституційно—правові інститути:

— права, свободи і обов'язки людини і громадянина;

— форми безпосереднього народовладдя: вибори, референдуми тощо;

— законодавча влада;

— Президент України; — виконавча влада;

— судова влада;

— територіальний устрій;

— місцеве самоврядування.

. КОНСТИТУЦІЯ: ПОНЯТТЯ І ВИДИ

Поява конституцій зв'язана з епохою буржуазних революцій. Перші конституції були прийняті в другій половині 18 століття.

Конституція — це основний закон держави. Як правило, це єди­ний правовий акт чи система таких актів, за допомогою яких безпосе­редньо народ чи органи держави, що виступають від його імені, вста­новлюють основні принципи устрою суспільства і держави, визнача­ють статус державної влади і місцевого самоврядування, закріплюють права і свободи людини і громадянина.

У правознавстві існують два значення терміна «конституція» —юридична конституція та фактична конституція.

Юридична конституція — це основний закон держави, що має вищу юридичну силу щодо інших нормативно—правових актів.

Фактична конституція — реальний порядок організації і здійснен­ня державної влади, фактичні відносини між державою та особою.

Найважливіші ознаки конституції:

— це основний закон держави, який виступає основою всього на­ціонального законодавства;

— це закон, який має найвищу юридичну силу, а всі інші нормативно—правові акти мусять відповідати положенням конституції, що за­безпечується створенням системи правової охорони конституції (у формі конституційного контролю чи конституційного нагляду);

— має підвищений ступінь стабільності, яка забезпечується спеціальною процедурою внесення змін і доповнень до кон­ституції, складнішою від процедури внесення змін і доповнень до решти законів.

Існують різні способи класифікації конституцій:

— за формою вираження — писані (у формі одного чи кількох нор­мативних актів), неписані (у формі правових уявлень, концепцій тощо), змішані (поєднання двох попередніх);

— за порядком прийняття — даровані (як правило, вводяться в дію одноособово монархом), народні (приймаються референ­думом або парламентом), договірні (є результатом угоди між різними суб'єктами конституційного процесу);

— за порядком внесення змін і поправок — гнучкі (зміни до них вносяться в порядку, передбаченому для будь-якого закону) та жорсткі (для яких передбачена особлива процедура вне­сення змін і доповнень);

— за часом дії— тимчасові (приймаються на певний термін або до настання певної події) та постійні (приймаються на невизначе—ний термін);

• у залежності від форми державного устрою — унітарні, феде­ративні та конституції суб'єктів федерації.

6. Загальна характеристика конституції україн

Історія розвитку конституційно-правових доктрин в Україні є досить тривалою. Після проголошення незалежності України на її території про­довжувала діяти Конституція УРСР від 20 квітня 1978 р., в яку вноси­лися зміни та доповнення. В 1990 р. розпочалася діяльність по ство­ренню і прийняттю нової української Конституції, яка була прийнята 28 червня 1996 р.

Конституція України проголосила, що найвищою соціальною цінністю в Україні є людина і держава відповідає перед людиною за свою діяльність, роботу державних органів та посадових осіб. Вста­новлено, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах по­літичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конститу­ція окреслила коло питань, які визначаються виключно законами Ук­раїни. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких на­дається Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Ст. 21 Конституції встановила, що норми Конституції є нор­мами прямої дії, тобто людина має право звернутися в суд за захис­том своїх прав і свобод, якщо вони порушені, безпосередньо на ос­нові Конституції, не посилаючись на інші закони. Якщо використані всі національні правові засоби захисту прав і свобод, громадяни ма­ють право звертатися до міжнародних інстанцій.

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція закріпила, по суті, пре­зидентсько—парламентську форму правління в Україні. Єдиним орга­ном законодавчої влади є парламент — Верховна Рада. Главою дер­жави є Президент, а вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів.

Конституція проголосила українську мову державною, але в той же час забезпечується розвиток і збереження мов національних мен­шин. У Конституції зафіксовано право приватної власності на землю для громадян України. Серед соціальних прав проголошено право на освіту, соціальне забезпечення, охорону здоров'я, житло.

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті, прикінцевих та перехідних положень.

Преамбула — це вступна частина Конституції, яка містить норми, що проголошують цілі прийняття Конституції, її основні прин­ципи.

Розділ І. «Загальні засади» містить статті, що визначають основи суспільного ладу, громадянства, положення, що стосуються суверенітету України, соціального захисту громадян, еколо­гічної безпеки, статті, що визначають державну символіку.

Розділ II. «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина»

містить норми, що визначають основні особисті, політичні, економічні, соціальні права і свободи громадян, гарантії їх здійснення та конституційні обов'язки людини і громадяни­на. Це є найбільший за обсягом розділ Конституції.

Розділ III. «Вибори. Референдум» присвячений регулюванню по­рядку проведення виборів і референдумів як основних форм волевиявлення.

Розділ IV. «Верховна Рада України» закріплює порядок утворення та роботи єдиного законодавчого органу України — Верхов­ної Ради, її склад, компетенцію, а також статус народного депутата України.

Розділ V. «Президент України» містить норми, що регулюють право­ве становище Президента України, порядок його обрання, компетенцію, умови припинення його повноважень.

Розділ VI. «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої вла­ди» присвячений порядку утворення, діяльності та компе­тенції українського уряду, місцевих державних адміністрацій, порядку припинення діяльності цих органів.

Розділ VII. «Прокуратура» закріплює завдання та структуру органів прокуратури.

Розділ VIII. «Правосуддя» містить норми, що регулюють порядок утворення і функціонування органів правосуддя, визнача­ють статус суддів.

Розділ IX. «Територіальний устрій України» закріплює принципи та систему адміністративно—територіального устрою України.

Розділ X. «Автономна Республіка Крим» містить норми, що визна­чають становище цієї автономії, її компетенцію, основи взаємо­відносин між Україною і Автномною Республікою Крим, пов­новаження органів влади автономії.

Розділ XI. «Місцеве самоврядування» містить норми, що визнача­ють систему органів місцевого самоврядування», їх склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів.

Розділ XII. «Конституційний Суд України» визначає склад та повно­важення Конституцій ного Суду, встановлює гарантії незалеж­ності та недоторканності суддів.

Розділ XIII. «Внесення змін до Конституції України» встановлює по­рядок подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін і доповнень до Конституції та порядок їх розгляду.

Розділ XIV. « Прикінцеві положення» вказує, що Конституція набу­ває чинності з дня її' прийняття, а день прийняття Консти­туції є державним святом — Днем Конституції.

Розділ XV. «Перехідні положення» закріплює порядок введення в дію тих норм Конституції, які не можуть бути реалізовані не­гайно, та вирішення інших питань, що виникли у зв'язку з прийняттям нової Конституції.

Конституція України 1996 р. є основою подальшого розвитку на­ціонального законодавства та правової системи України.

7. ПОРЯДОК ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Процедура внесення змін до Конституції України регулюється роз­ділом XIII Конституції «Внесення змін до Конституції України» і вклю­чає такі основні положення:

1. Не може бути прийнято рішення про зміну Конституції, якщо дані зміни ліквідовують або обмежують права і свободи грома­дян або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності України чи порушення її територіальної цілісності.

2. Конституція не може бути змінена в умовах воєнного або над­звичайного стану.

3. Найважливіші конституційні інститути (основи конституційного ладу, основи виборчої системи, процедура внесення змін до Конституції), які регламентуються розділом І «Загальні заса­ди», розділом III «Вибори. Референдуми», розділом XIII «Вне­сення змін до Конституції України») можуть бути змінені лише в такому порядку:

— проект внесення змін до цих розділів вносить Президент або не менше 2/3 народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради (тобто 300 народних депутатів);

— за проект повинні проголосувати не менше 2/3 від кон­ституційного складу Верховної Ради;

— дане рішення повинно бути підтверджене на Всеукра­їнському референдумі.

4. Інші розділи Конституції можуть бути змінені в такому порядку:

— законопроект про внесення змін подається до Верхов­ної Ради не менш як 1/3 народних депутатів від консти­туційного складу Верховної Ради;

— законопроект повинен бути попередньо обговорений і схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради, що не виключає можливості внесення в по­дальшому змін і доповнень до законопроекту; — схвалений простою більшістю законопроект може бути прийнятий тільки на наступній черговій сесії парламенту, при умові, що за нього проголосують не менше 2/3 від конституційного складу Верховної Ради.

5. Повторний розгляд законопроекту про внесення змін до Консти­туції, що розглядався Верховною Радою і був відхилений, може відбутися лише через рік з дня прийняття рішення щодо нього.

6. Верховна Рада не може двічі змінювати одні й ті ж положення Конституції протягом строку своїх повноважень.

7. Конституційний Суд робить висновки про конституційність будь-якого законопроекту про внесення змін до Конституції перед тим, як цей законопроект розглядається Верховною Радою.

Громадянство України — правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках.

Громадяни користуються правами і свободами в повному обсязі. Близьким до поняття громадянства є поняття підданства, що означає належність особи до держави з монархічною формою правління. По­ряд з громадянами у державі можуть проживати іноземці (особи, що мають громадянство іншої держави) та особи без громадянства (осо­би, які не мають громадянства даної держави і не можуть довести на­лежності до громадянства іншої держави). Іноземці та особи без гро­мадянства у порівнянні з громадянами обмежені у правах та обов'яз­ках (наприклад, вони позбавлені виборчих прав, на них не покладається військовий обов'язок).

Питання, пов'язані з громадянством в Україні, регулюють Консти­туція, закони «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р., «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. та інші нормативно—правові акти.

Право на громадянство є невід'ємним правом людини. Ст. 4 Кон­ституції України встановила, що в Україні існує єдине громадянство, тобто подвійне громадянство, як це має місце в деяких державах, не допускається. Конституція містить норму, згідно з якою громадянин Ук­раїни не може бути позбавлений громадянства і права змінити грома­дянство. Громадянин України не може бути вигнаний за межі держави або виданий іншій державі. Через систему дипломатичних представ­ництв та консульських установ Україна гарантує своїм громадянам за­хист та піклування за межами держави.

Громадянство є основною передумовою встановлення правового статусу особи в державі.

Правовий статус громадянина — це система його суб'єктив­них юридичних прав та обов'язків. Всі громадяни України мають рівний правовий статус, тобто вони рівні між собою та перед зако­ном, незалежно від будь-яких обставин (раси, статі, майнового ста­ну тощо).

Законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах:

— єдиного громадянства — громадянства Держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно—територіальних одиниць України або подвійного громадянства;

— запобігання виникненню випадків безгромадянства;

— неможливості позбавлення громадянина України громадян­ства України,

— визнання права громадянина України на зміну громадян­ства;

— неможливості автоматичного набуття громадянства Ук­раїни іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укла­дення шлюбу з громадянином України або набуття громадян­ства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного при­пинення громадянства України одним з подружжя внаслідок

припинення шлюбу або припинення громадянства України дру­гим з подружжя;

— рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

— збереження громадянства України незалежно від місця про­живання громадянина України.

Громадянами України є:

— усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

— особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігій­них та інших переконань, статі, етнічного та соціального поход­ження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

— особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колиш­нього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ Ук­раїни внесено напис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

— особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Вирішення питань, пов'язаних з громадянством, належить до ком­петенції Президента України, при якому діє Комісія з питань грома­дянства. Виконання рішень з питань громадянства покладається на органи внутрішніх справ та органи реєстрації актів громадянського стану щодо осіб, які постійно проживають в Україні, та на Міністерство закордонних справ, дипломатичні представництва та консульські установи України щодо осіб, які проживають за кордоном.

Документами, які підтверджують громадянство України, є:

— паспорт громадянина України;

— свідоцтво про належність до громадянства України;

— паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

— тимчасове посвідчення громадянина України;

— проїзний документ дитини;

— дипломатичний паспорт;

— службовий паспорт;

— посвідчення особи моряка;

— посвідчення члена екіпажу;

— посвідчення особи на повернення в Україну.