1. Поняття та предмет правового регулювання відносин інтелектуальної власності

Право інтелектуальної власності в об'єктивному значенні цього поняття — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері інтелектуальної діяльності та штелектуальної власності. Цим поняттям охоплюється широке коло правових від­носин — державно-правових, цивільно-правових і адміністративно-правових. Проте основу всієї сукупності зазначених правовідносин складають саме цивільно-правові відносини. Суспільні відносини, що складаються у сфері інтелекту­альної діяльності та інтелектуальної власності, за своєю юридич­ною природою є цивільно-правовими і характеризуються такими загальними ознаками: вони є товарно-грошовими і мають вартіс­ний характер; характеризуються самостійністю та автономністю учасників зазначених відносин, юридичною рівністю сторін як са­мостійних суб'єктів цивільного обігу.

Об'єкти інтелектуально-правових відносин не мають матеріаль­ної субстанції, вони не матеріальні. Проте вони можуть стати об'єктом правової охорони лише за умови, що зазначені об'єкти можуть бути втілені у певний матеріальний об'єкт. Цивільно-правові відносини у сфері інтелекту­альної діяльності та інтелектуальної власності досить різноманітні за своїм змістом і характером. Передусім вони поділяються на особисті немайнові та майнові. Особисті немайнові відносини тісно пов'язані з творцем об'єкта інтелектуальної власності. Права, що виникають із особистих немайнових відносин, невідчужувані від творця об'єкта цих відносин. Зазначені права належать лише йому.

Майнові відносини у сфері інтелектуальної власності є виключ­ними. Виключний характер цих відносин зумовлюється абсолютни­ми правами суб'єкта інтелектуальної власності. Це означає, що будь-яка третя особа може використати об'єкт права інтелектуаль­ної власності лише за дозволом суб'єкта цього права (за винятком випадків, встановлених чинним законодавством).

Конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) визначає такі види об'єктів права інтелектуальної власності:

— літературні, художні і наукові праці;

— виконавську діяльність артистів, звукозаписи, радіо- і те­левізійні передачі;

— винаходи в усіх галузях людської діяльності;

— наукові відкриття;

— промислові зразки;

— товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення;

— захист проти недобросовісної конкуренції;

• а також усі інші види інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній галузях.

Крім ЦК, питанням регулювання інтелектуальної власності присвячені численні закони: «Про авторське право і суміжні права» (в редакції Закону від 11 липня 2001 p.), «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (в редакції Закону від 1 липня 2000 p.), «Про охорону прав на промислові зразки» (від 15 грудня 1993 p.), «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» (від 15 грудня 1993 p.), «Про охорону прав на зазначення походження товарів» (від 16 червня 1999 p.), «Про охорону прав на сорти рослин» (в редакції Закону від 17 січня 2002 p.), «Про племінну справу у тваринництві» (в редакції Закону від 21 грудня 1999 p.), «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» (від 5 листопада 1997 p.), «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм» (від 23 березня 2000 p.).

2. Метод регулювання відносин інтелектуальної власності

Оскільки право інтелектуальної власності є підгалуззю ци­вільного права, то метод регулювання цивільно-правових відносин поширюється і на відносини у сфері інтелектуальної власності.

У сучасній спеціальній літературі метод правового регулювання визначається як система специфічних способів, засобів та прийо­мів, за допомогою яких право як регулятор суспільних відносин впливає на них у нормативному порядку, встановлюючи правила поведінки їх учасників, надаючи їм права та встановлюючи їх обов'язки.

Метод цивільно-правового регулювання полягає, передусім, у загальному юридично рівному становищі суб'єктів цивільного пра­ва. Це означає, що у цивільно-правовому відношенні сторони одна перед одною не мають будь-яких правових переваг, — вони неза­лежні одна від одної, не підпорядковані одна одній. Цей принцип цивільного права не можна тлумачити як рівноправність сторін. У договорі позики позикодавець має лише право і ніяких обов'яз­ків, а позичальник — лише обов'язок і ніяких прав. Вони не рівно­правні, але юридично рівні, одна сторона не може керувати іншою.