1.3 Епідемічна ситуація з віл/сніДу серед молодих осіб віком 15-24 років
В країнах, де активно поширюється ВІЛ-інфекція, особливо уразливими до інфікування ВІЛ є діти та молодь, оскільки, за свідченнями різних досліджень, рівень застосування ризикованих практик серед них є більш високим, ніж серед дорослих.
У відповідності до рекомендацій ЮНЕЙДС та ВООЗ, реєстрація випадків ВІЛ-інфекції серед осіб молодшого віку (у віці 15–19, 20–24 років) до певної міри відображає рівень так званих "нових випадків" зараження, оскільки загроза інфікування ВІЛ для цієї групи виникла недавно. За даними офіційної статистики 2011 р. в Україні більша половина випадків інфікування ВІЛ молоді віком 15 – 24 років відбулося через незахищені гетеросексуальні контакти – 79,8%, причому серед хлопців та молодих чоловіків цей показник складав 57,3%, серед дівчат та молодих жінок - 89,0%. Частка молодих осіб, які заразились ВІЛ шляхом вживання ін'єкційних наркотиків дорівнювала 17,8% (36,9% серед хлопців; 9,9% серед дівчат). Звертає до себе увагу той факт, що на тлі щорічного зростання загальної кількості ВІЛ-інфікованих осіб, в Україні спостерігається позитивна тенденція зниження кількості офіційно зареєстрованих ВІЛ-інфікованих осіб віком 15 –24 років – з 2 775 осіб у 2005 р. до 1 907 осіб у 2011 р. За даний період зменшилась не тільки частка осіб віком 15 – 24 років серед нових випадків інфікування ВІЛ (темп приросту: -55%), але й показник захворюваності на ВІЛ-інфекцію осіб даної вікової групи (темп приросту: - 14%).
Зниження екстенсивного та інтенсивного статистичних показників, що характеризують особливості розвитку епідемії ВІЛ-інфекції серед молоді, можуть свідчити про деяку стабілізацію епідемічної ситуації в Україні. [4, 30]
Розділ іі Загальний огляд законодавства України про віл/снід
Українське законодавство у сфері захисту прав ВІЛ-інфікованих осіб та боротьби з ВІЛ/СНІДом має ту специфіку, що складається із значної кількості законів і підзаконних нормативно-правових актів (постанов Кабінету Міністрів України, указів Президента України, наказів Міністерства охорони здоров’я України тощо).
В основі законодавства про права ВІЛ-інфікованих осіб передусім лежить Конституція України. Стаття 24 Конституції України проголошує рівність конституційних прав і свобод громадян України та недопустимість привілеїв чи обмежень, в тому числі за ознаками статі.
Важливе значення для захисту прав ВІЛ-інфікованих осіб мають Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р., яким закріплено право на життя (ст. 281), право на охорону здоров’я (ст. 281), право на інформацію про стан свого здоров’я (ст. 285), на таємницю про стан здоров’я (ст. 286) та інше; Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р., Закон України «Про інформацію» від 02.10.1992 р. № 2657-XII та ін.
Важливу роль у структурі українського законодавства у сфері захисту прав ВІЛ-інфікованих осіб відіграють прийняті Верховною Радою у 1992 році Основи законодавства України про охорону здоров’я, ст. 4 яких проголосила серед основних принципів охорони здоров’я в Україні дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров’я та забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій.
Початок сучасному правовому регулюванню питань, що виникають у сфері ВІЛ/СНІДу, та визначенню державної політики у цій сфері поклав прийнятий у 1991 році Закон України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення». Нова редакція Закону 1998 р. (із змінами, внесеними у 2001 р.) залишається чинною досі. Цей Закон заклав основи для правового захисту ВІЛ-інфікованих осіб і забезпечив вплив на формування всього подальшого національного законодавства у сфері ВІЛ. Зокрема, Закон визначає державні гарантії щодо профілактики зараження ВІЛ, доступність, якість та ефективність медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, права та обов’язки ВІЛ-інфікованих осіб тощо.[6, 14-22]
Таким чином, ми бачимо, що структура законодавства у сфері ВІЛ/СНІДу на рівні законів відповідає міжнародним стандартам, але наявний низький рівень правової обізнаності і правової культури різних категорій населення, низький рівень розвитку правозахисної діяльності та відсутність достатніх традицій судового захисту прав людини у зазначеній сфері.