44. Роль і. Франка в історії української літературної мови.

Питання лінгвістики І. Франко спеціально розглядає лише в декількох статтях, рецензіях, як-от: “Літературна мова і діалектика”, “Етимологія і фонетика в южноруській літературі” та ін. Проте цим його інтереси до даної галузі не обмежуються: цінні лінгвістичні спостереження, зокрема з історії української мови, містять і його численні літературознавчі, фольклористичні праці.

Мова в розумінні І. Франка — це органічний компонент літературної творчості, роль якого в кожну епоху визначається сукупністю відповідних суспільних, культурних та інших факторів. “В часах поневолення простого люду,—пише він,—стається модою нехіть до мови, звичаїв, традицій того люду, погорда до хлопа і хлопської народності, і в письменстві запановує або ренегатство язикове і ідейне, або штучна мертвеччина і старосвітчина. В часах живих народних рухів, політичної волі, гарячої боротьби за певні ясні ідеали і конкретні інтереси народні жива мова, живі, сучасні літературні теорії з елементарною силою вириваються наверх— і усе письменство оживлюється, набирає енергії і сили” [29, 42]. Відси випливає стала увага дослідника до питань літературної мови, зокрема староукраїнської.

Спостереження І. Франка за формуванням і розвитком літературних мов заслуговують на пильну увагу. Він висловлює цілком слушну думку про те, що на початку становлення певної літературної мови вирішальну роль відіграє її взаємодія з іншою літературною мовою, чужою або більш-менш спорідненою, яка стає наче зразком, живим народним мовленням. В історії української літературної мови, на думку І. Франка, таким зразком, еталоном була церковнослов'янська мова, проте характер кожного історичного етапу визначався ступенем літературного засвоєння народної мови.

І. Франко відзначає необхідні умови розвитку кожної літературної мови: розширення соціальної бази, що унеможливлює перетворення літературної мови на своєрідний жаргон; засвоєння, з одного боку, мовних досягнень культури, з другого—діалектних елементів; розуміння письменниками і перекладачами духу живої народної мови, яка не терпить мертвих, схоластичних правил граматики. Так, в умовах Галичини першої трстини XVIII ст. література, що спиралася па церковну традицію, мала стати, зазначає І. Франко, кастовою; “Русалка Дністрова” з лінгвістичного погляду саме тому й “була свого часу явищем наскрізь революційним” , що запроваджувала в літературний ужиток народну мову і фонетичний принцип правопису.

52. Роль Стефаника в іулм

Творчість В. Стефаника - видатне, новаторське й до певної міри етапне явище в історії української літератури.

На початку 20-х років письменник ніби соромився тієї говірки (покутсько-буковинський діалект), якою розмовляють його герої. Він ознайомився з творами молодих письменників: П.Тичини, М.Рильського та ін. Він бачив, які чудові твори можна писати літературною мовою, і почав думати про те, що його твори бліднуть у порівнянні з творами нової української літератури.

Діалект сам по собі не вадив популярності творів Стефаника. Це свого часу слушно відзначив ще Іван Франко у статті «Літературна мова і діалекти» (1907). Діалект, читаємо тут, «не був Стефаникові перешкодою в тому, щоб він зробився почитним і улюбленим письменником усієї України» [23, 229]. Також І.Франко назвав його «абсолютним паном форми». Створений письменником тип новели не має близьких аналогій ні щодо ущільненості та місткості письма, принципу творення образу, ні щодо вибору композицій, напруженості розповіді, ні щодо несхибності такту, інтонування фрази, простоти вислову, яка йде в парі з широтою і глибиною поетичного мислення. Стефаник - письменник-трагік.

Про мову цього письменника нашими вченими мовознавцями і літературознавцями висловлено багато суперечливих думок. В останній час говорять про «стилізацію» діалектів та про безперечну літературність мови в творах цього видатного західноукраїнського письменника.

П. Горецький відзначає, що Стефаник у своїх творах цілком зберігає місцеву діалектну лексику в мові персонажів. До цього правильного спостереження треба додати, що діалектну лексику він зберігає свідомо і не тільки в мові персонажів, але й у своїй авторській мові, причому використовує не лише лексичні діалектизми, але й фонетичні, морфологічні і синтаксичні.

Мовознавці й літературознавці згодні з тим, що мова персонажів у творах Стефаника - діалектна (покутська говірка). Немає також розходжень у тому, що мова персонажів займає в творах більше місця, ніж мова самого автора, яка часто зводиться до мінімуму виступів.

Проте існує думка, ніби в авторській мові новел Стефаника панує не діалектна різновидність народної мови, а літературна мова. Тимчасом, за спостереженнями Б.Кобилянського, в авторській мові зустрічається досить багато виразних діалектизмів - фонетичних, морфологічних, синтаксичних і лексичних.

Чимало дослідників, таких як І.Петличний, П.Плющ, І.Матвіяс вважає, що Стефаникові був властивий мовний дуалізм: персонажі говорили діалектом, авторська ж мова була літературною.

Дослідник мови Василя Стефаника А. Зеленько твердить, що письменник поєднує українську літературну мову з діалектом, що «у прямій мові, дещо менше у невласне-прямій, переважає на всіх діалектне мовлення, тоді як у мовленні автора -- літературна мова»[ 8, 34] .

Як показують спостереження Л.Булаховського за мовою новел Василя Стефаника, кількість діалектних елементів усіх рівнів, як у мові автора, так і в мові його персонажів майже однакова. Наприклад, у новелі «Виводили з села» в авторській мові фіксуємо 19 діалектизмів (закаменіло, тота, закервавлену, него, д'воротям та ін.), а в мові персонажів -- 21 (колію, пастувала, дула-м, вірідю тощо). Подібне співвідношення діалектизмів є в інших новелах, наприклад: «Стратився», «В корчмі», «Лесева фамілія», «Мамин синок», «Гріх», «Озимина» та ін [1, 15 - 16].

Василь Стефаник, правда, відверто жалкував, що писав твори діалектом, вважаючи, що це до певної міри утруднює їх сприймання й розуміння читацьким загалом, говорив про потребу редагування.

Покутський діалект був для нього та його героїв рідною материнською мовою і він, прислухаючись до своїх героїв, писав твори. Якось мовно індивідуалізувати своїх героїв автор не прагнув, тому розрізнити за мовою, де той чи інший персонаж, - неможливо.

У публіцистичних статтях, перекладах, спогадах і листах мова В.Стефаника збігається з галицьким різновидом української літературної мови.

М.Рильський пише про те, що Стефаник був великим ентузіастом зображувальної сили діалектів: «В діалекті вся чарівність цього прекрасного прозаїка… Взагалі кажучи мова повинна вестися не про повне вилучення діалектних слів, форм і зворотів з літературної мови, а про доцільне їх використання» [18, 143].

На всіх етапах творчості В.Стефаника мова героїв-інтелігентів у новелах та авторська мова - це мова літературна. У ранніх творах, у період неунормованості літературної мови, в авторській мові чимало діалектизмів, у пізніших творах мова письменника не відрізняється навіть від нормативної літературної мови наддніпрянського різновиду.

Василь Стефаник у своїй творчості розглядав діалект як один із основних художніх засобів, потрібний не тільки для створення необхідних образів, але й для відтворення специфічно мовними засобами типових обставин, що серед них відбувається дія.