82. Особливості мови творів ю.Федьковича

Твори Ю.Федьковича були найвидатнішим явищем в історії укр.літ.мови в Зах.Укр. періоду до І.Франка. Різножанрова оригінальна творчість Ю.Ф-ча стояла на грунті живої нар.мови. У т.ч. для перекладів з нім.мови (Гете, Шіллера та ін.) та в менш.мірі — переспіву «Слова о полку Ігоревім».

Багатій лексиці Ю.Ф-ча властиві архаїзми, історизми, неологізми (а саме оказіоналізми), а також діалектизми, професіоналізми, жаргонізми, арґотизми (відносяться до соціолекту), крім того, вульгаризми та етранжизми.

Слід зазначити, що видані твори Ю.Ф-ча мають лексику, часто-густо змінену коректорами.

Архаїзми – це „застарілі слова, фразеологізми, граматичні та фонетичні форми, синтаксичні конструкції, що вийшли з активного вжитку". Автори „Літературознавчого словника-довідника" до архаїзмів відносять історизми, старослов'янізми та давньоукраїнізми, біблеїзми (класифікаційне відокремлення останніх досить сумнівне). Різниця між історизмами й двома іншими групами полягає в тому, що зникнення перших з широкого обігу напряму пов'язане із зникненням відповідних явищ тогочасної дійсності, тоді як останні отримали відповідники в сучасній українській мові.

До історизмів Ю.Ф-ча належать такі лексеми: цісар, двірник, барон, князь; козак, чумак, опришок, жовняр; черес, порошниці, булава, палаш; сардак, ширинка, катанка, чимбор тощо (Де кресак мій, порошниці – піду погуляти, / Ци би свою давню вроду де не відшукати; Ци ся в полі під Маджентов місяць кровйов миє, / Ци то в полі під Маджентов улан яму риє).

Серед власне архаїзмів можна виділити слова: ладо, тур, глава, вражда, піснь; віщий, нужден, гойний, вражий, мощий; много, яло, днесь; веліте, рціть, лудить – старослов'янізми (А священик вийшов з книжков, над мерцем голосить / І посліднє цілобзанє сиротині просить), давньоукраїнізми представлені такими лексемами: бокач, трупарня, світич, гостинець (шлях, дорога), злото, зілє, май, город (парк, сквер); крицяний, красний; піти (співати), гуляти (танцювати) тощо (В трупарні світич світить, але вже конає, / При нім кровавий жовняр насмерть спочиває).

Представлені оказіональні слова не є надто ошатними, бо в основному створювались автором для забезпечення рими: котюга – кіт, жас – страх, скрипічники – скрипалі, пробій – ніж, тлук – загін, базаринки – дарунки, данка –данина, писклята – новонароджені істоти; обмучилась (про бджолу) – набрала пилок, бутніє (про повінь) – вирує, загладить – закатує, сфармачив – заготував.

У мові як персонажів , так і від автора у творчості Буковинського Соловія найширше представлені гуцульські лексичні та граматичні діалектизми. Переважно вони не мали спеціальної стилістичної функції. Використання діалектизмів значно послаблюється з часом, в міру наближення до мовної системи Т.Шевченка та Марка Вовчка.

Найхаракт.діалектні ос-сті такі:

Фонетичні: 1.Перехід ’а після м’яких або напівм’яких приголосних в ’е або ї: стрілєвся, взєли, за десїть, боїзнь; 2. Ствердіння приголосних ц, с, з, л (рідше т, н): хлопец, близко, чогос,внес; паралельно існують випадки з м’якими ц, с, з, л в тих же словах; 3. Відсутність подвоєного приголосного в закінченнях ім-ків ІІ відм. сер.р.: волосє, коханє; 4. Скорочення звукового складу в словах: не тре, чо (чого),нічо (нічого), дось (досі), хло (хлопець); 5. Відсутність та наявність протези всупереч нормам літ.мови: острий, озме (візьме), узка, ржа, але гарешти.

Морфологічні: 1. Закінчення орудн.відм. однини жін.роду іменників (як і прикм. та займ.) на -ов, -ев: могилов, зезульков, світлицев, гостев,зеленов, гребенистов; 2. Закінчення дав.відм. однини ім-ків ІІІ відм.на -и: «радість рускі земли»; 3. Закінчення наз.відм.множини ім-ків ІІ відм.чол.р.на -ове: богове, вітрове; 4. Закінчення прик-ка бувають тільки тверді. 5. Поширені енклітичні форми займ-в: тя, ти, мя, го, ї, му; 6. Закінчення інфінітива буває -чи: помочи, перестеречи, запобічи; 7. Закінчення дієслів 3-ї особи одн. і множ. теп.часу здебільшого тверде: робит, носит, ходет, прут; буває й скороч.форма: нося (зам. носят); 8. В умовн.способі трапляються архаїчні форми: бих, би (особливі форми аориста бути).

Лексичні ж діалектизми мають певну стилістичну ф-цію — створення своєрідного гуцул.колориту, перенесення читача до сфери понять, образів гуцулів, у їх побут, збудження уяви.

Приклади лексичних діалектизмів: кавалок – шматок, любб – любов, сарака – бідолаха, клевець – молоток, легінь – юнак; гривий – гривастий, студений, зимний – холодний, засльожений – заплаканий, файний – гарний; штири – чотири, єден – один; много – багато, чимборше – якнайшвидше, заки – доки; шпурити – кинути, пудити – лякати, всипати – налити; предці – все ж; пріч – геть тощо.

Фразеологічні: Заткай же си, дівко, на продаж ті зуби!..; „Так ти, вражий сину? – Я собі думаю, – / Зараз я ти, зараз паруна додам"...; Бих му по стрілецьки на день добрий дав... тощо.

Синтаксичні: І ніби звізди о щось просить...; При нім кровавий жовняр нбсмерть спочиває...; Не буду, – рік Дамон, – о душу просив...; Погулянє ти сегоднє / Будеш довго пам'ятала... та ін.

Зрідка для емоційного підсилення автор послуговується вульгаризмами: (заткай же си; пся кров; песя віра; вражий сину; гадюка): Почекай же, Сеню-суко, / Ти вже тілько з ним гуляла!..; Задля Дзвінки-хабалиці / Свого брата хочеш вбити? тощо.

Етранжизми – художньо виправдані варваризми, Ю.Ф-ч також часто застосовував, чому посприяла десятилітня служба в цісарському війську. Їх теж маємо достатньо: камрат, шельвах, касарня, патроль, канони, кармазин, манта, кабата, цирка; циприсовий; трафляти, комендерувати; віват (При кровавім світлі дегтю / Музик-банди пригравали...; То ся турчин баша губить тощо). Ю.Ф-ч вперше в Зах.Укр.звернувся до солдатськ.(жовнярської) тематики.

Щодо джерел використання образно-словеснихзасобів, творчість Ю.Ф-ча можно умовно поділити на 2 періоди: 1. Вірші, проза і драматургія 1859-1862рр. - використання фольклору. 2. Наслідування худ.засобів, зворотів і строфіки Т.Шевченка — з 1863р. і приблизно до сер.1870-х років.

У таких ранніх віршах, як «Рекрут», «У Вероні», «Під Костенедолев», «Святий вечір», «Шельвах», «Лист», сліди фольклорних мови і образів настільки виразні, що напрошується твердження про Федьковичеві варіанти народних творів.

2-й етап творчого шляху характерний наслідуванням слова Шевченка: форми, образних висловів, контамінуванням зворотів.

Проте спочатку Ю.Ф-ч не вмів творчо застосовувати досягнення поетики Ш.: багато слів, зворотів, фразеологізмів, образів, він часто переносив до своїх поезій без усяких змін, що нівелювало оригінальність його власної образної системи. Повторюються також тональність і спосіб розповіді Ш., використовується невживана раніше форма дієслова тепер.часу 3-ї особи одн. «вогонь пала». Для урочистості, величності Ю.Ф-ч засвоює від Ш. Не тільки окремі пафосні звороти, а й принцип вживання церковнослов’янізмів.

Ритмомелодика поезій цього періоду відповідає ритмові поезій Ш.

Позитивною стороною наслідування Ш. є те, що Ю.Ф-ч прагнув звільнитися від гуцул.говірки і йти в руслі загальнолітерат.мови. Хоча цілком перебороти рідну мовну стихію, вплив оточення так і не вдалося...

В останнє 10-річчя життя (сер. 1870-х — 1888р.) Ю.Ф-ч знову ширше вдається до фольклору, великою мірою подолав тяжіння до копіювання фразеології і системи образів Ш., мова збагачується більшим багатством оригінальних висловів та зворотів, властивих нар.мові.

Поетичні переклади Ю.Ф-ча з німецької мови за лексичним складом і синтаксичною структурою мало відрізняються від його оригінальних творів, що обмежує, а іноді знижує мовно-естетичний рівень цих перекладів.

Худ.проза Ю.Ф-ча близька до повістей Марка Вовчка та Квітки-Основ’яненка в стилістичному плані, в способі оповіді від першої особи. Для прози Ю.Ф-ча характерні порівняння, паралелізми, приповідки, образні вислови, метафори. Розмовних інтонацій, експресивності письм-к досягає за допом. речень з однорідн.словами або вставних слів і зворотів.

Описи побутових деталей, етнографічних атрибутів у повістях Ю.Ф-ча місцями нагадують етнографічні записи.

До спадщини Ю.Ф-ча входять також статті (вони переважно на нім.мові) та «Букварь для господарських діточок на Буковині» (1866), написаний нар.мовою; на жаль, не був надрукований за життя автора.

83.Особливості мови творів Карпенка-Карого.

Морфолог.i фонет.ос-стi

П'єси "Хазяїн" та "Суєта" мають ос-стi морфологi¥ i фонетики.

1. У формах 3-ї ос. одн. тепер. i майб.часу дiєсл. уживаються (можливо, рiвномiрно) в 1-й вiдм. зак-ня -ить i -е: говорить, виходить, любить i под. виходе, ходе та iн.

В закiнченнях 3- ос.одн.дiє-в з основою на -а(я) часом вiдпадає -є: вбирає при шукає i под.

В 1-й особi одн.тепер.-майб.часу дуже частi форми без переходу з, д, т, с в ж, дж (ж), ч, ш; напр., в "Суєтi": нудюся, посидю, пустю; в "Хазяїнi": возю, не зрадю, просю i т.iн.

2. В дав.вiдм. одн. iм-кiв чол.р. (iнодi i сер.р.) - здебiльш. форми на -овi (-евi): в "Суєтi": смутковi, чоловiковi та iн.; серцевi ("Хазян"); це ж закiнч.iнодi i в мiсц.вiдм.однини: на хлiбовi ("Хазян").

3. У мiсц.вiдм.одн.прикм-в, займ-в i порядк.числ-в чол.i сер.р.буває здеб.зак-ня -iм: на свiжiм маслi, на твоїм весiллi, в четвертiм класi i под. (так i в автор.ремарках); а поряд з цим - iнодi зак-ня -ому: в театральному буфетi i под.

Морфолог.рисами мова близька до мови п'єс Кропивницького.

Фонет.явища:

1. Форма iнфiнiтива майже завжди на -ть (-ться).

2. Майже скрiзь додержано черг-ня о-i (як i е-i), крiм окрем.випадкiв: хуторський, двоюродний, достав (грошi) (i дiстав), сiнокос, двойка.

Отже, граматична основа мови п'єс Тобiлевича - пiвд.-сх.група диалектiв живої укр.мови i в цiлому не суперечить нормам сучасн.УЛМ, крiм 2 вiдзнач.явищ:

1. Збереження приголосних основи з, д, т, с (без переходу в ж, дж (ж), ч, ш) в 1-й особi одн.дiєслiв 1 вiдм. (форми возю, ходю, платю, просю).

2. Парал.вживання в 3-й ос. одн. тепер. i майб.часу дiєсл. форми на -е (замiсть -ить) (типу ходе, робе).

Останнi форми були звичайними в лiт.вжитку кiнця ХIХ i навiть перших десятилiть ХХ ст.

Т.чином, Тоб-ч поєднав лексику, фразеологiю i синтаксис живої нар.мови з УЛМ, яка в той час не обмеж. ел-тами переважно сiльськими побутово-розмовними, але була вже значно збагачена ел-тами вищого культ.рiвня, вищого лiт.розвитку.

Цi п'єси Тоб-ча є наочн.iлюстр-єю величезн.поступу УЛМ на кiн.ХIХ - поч. ХХ у пор-нi до її стану в сер. ХIХ ст.

84.МоваЄ. Маланюкадуже образна.У своїх творах поет надає перевагу такому стилістичному засобу, як метафора. М.- це взаємодія двох компонентів, один з яких (слово, словосполучення, речення, складне синтаксичне ціле) вжито у переносному значенні на основі аналогій будь-якого характеру. «Гарячий день розлив пекуче злото // І сам втопивсь у сонячнім меду», «Побожно буду жати жито // З колоссям вже достиглих слів» ;«очей квіти», «крові крик», «скавучать набої», «вив голодним звіром грудень», «обличчя творчих катастроф»

У процесі створення власного художнього світу Є. Маланюк у складі метафор з високою частотою використовує одні й ті самі певні лексеми, так звані ключові лексеми, навколо яких формуються наскрізні образи. Так, ключові антропоморфізми є стрижневими елементами наскрізного персоніфікованого образу землі: «землі прачорне обличчя», «горбата голова землі», «землі чорне тіло».Україна у Є. Маланюка — це «Мадонна дикая степів», «Еллада Скитськая, Еллада Степова Сарматських Афродіт, кирпатих Аполонів», це «Чорна Еллада», «Земная Мадонна», а Київ — «Степова Александрія під злотом царгодських мозаїк». Образ рідної землі представлено перифрастичними словосполученнями з опорними конкретними лексемами: «земля», «степ», «лан», «поле» та абстрактними: «простір», «далина», «широчінь», «вись» тощо. Набувши людських ознак, земля, степ і вітер, який наскрізь пронизує поезії, стають живими дійовими особами: «Мов на бандурі велетенській грає // Співучим вітром припонтійський степ», «Широчінь пронизує вітрами» та ін. Вітер найчастіше виступає як руйнівна сила, ознака самотності, порожнечі, болю: «Так пустельно, так порожньо й сумно, тільки вітер та самота». В образі вітру автор уособлює буремний хід історії, трагічність того часу, умови, за яких ламалися людські долі: «Вили бурі історії, рвали, жбурляли одвічне»

Так, однією з основних тенденцій мовотворчості Є.Маланюка є зведення у протиставленні різних сторін одного явища (життя/смерть, святий/грішний).

Засіб парономазії яскраво використано у творі «Стилет чи стилос?». Стилет — засіб письма та стилос — різновид зброї. Використання паронімів має художню мету, воно знаменує трагічну роздвоєність (як відстояти національну ідею — зі зброєю чи пером у руках?)

Отже, завдяки використанню широкого спектру стилістичних засобів, зокрема метафори, поезії Євгена Маланюка є динамічними, варіативними. Поетичній мові автора притаманна лаконічність та чітко витримана вибірковість лексичного складу.