41. Умови розвитку української мови в Західній Україні в другій половині хіх – на початку хх століття

Великі зміни в суспільно-економічному житті України, що стались у другій половині XIX ст., спонукали помітне пожвавлення культурного життя українського народу. Епоха бурхливого розвитку промислового капіталізму, що потребувавбільш передової науки, техніки й освіти, завершення формування українськоїнації, розвиток національно-визвольної боротьби, передові ідеї громад - все це, сливе, спричинило глибокі зміни не лише у сфері матеріальної, але й духовної культури в Україні у пореформену добу. за даними перепису 1897 р. в Україні 87% населення було неписьменним, що стало наслідком політики колоніального гноблення. Царизм гальмував розвиток освіти в Україні ще й тим, і насамперед тим, що забороняв навчатися рідною мовою. Переслідувалися всі освітні прогресивні ідеї, а особливо українська мова. Так, у всій Російській імперії українською мовою в 1864 р. було видано 12 книг і брошур, у 1865 р. - 5, а в 1866 р. - не видано жодної. Безпосередньо в Україні з 1863 по 1872 р. українською мовою не видано жодної книги.

На Західній Україні система народної освіти була більше розвинута, хоча й тут насаджувалися чужі польська та німецька мови. На маленькій Буковині було три українські гімназії, вчительська семінарія, українські початкові школи діяли у кожному селі. Мережа українських гімназій по містах та шкіл по селах існувала й у Галичині.

У 1869 р. уряд Австро-Угорської імперії проголосив загальне обов’язкове початкове навчання на західноукраїнських землях. Але через матеріальні нестатки багато українських дітей не мали можливості відвідувати школу. До того ж у переважній більшості шкіл навчання велося: Східній Галичині – польською мовою, у Північній Буковині – німецькою, румунською, в Закарпатті – угорською. Це зумовило те, що рівень письменності серед українського населення ледь сягав 40%, а в гірських районах – 10%.

42.Боротьба за створення єдиного українського правопису. Правописні системи другої половини хіх – початку хх століття в Східній і Західній Україні.

У 60-80-х рр. 19 ст. у Західній Україні користувалися двома правописами: історико-етимологічним М. Максимовича (москвофіли) і фонетичним П. Куліша (народовці). Між прихильниками обох правописів («етимології» і «фонетики») велася бо­ротьба, яка закінчилася аж у кін. 19 ст. пере­могою прихильників фонетичного правопису. У кін. 70-х рр. у Галичині до кулішівки долучився і фонетичний правопис М. Драгоманова — драгоманівка. Позиції «фонетистів» значно зміц­ніли після виходу 1886 «Малоруско-німецько-го словаря» Є. Желехівського, надрукованого фонетичною орфографією, пристосованою автором до особливостей української мови в Галичині. Цей правопис, відомий під назвою желехівка, набув знач­ного поширення, з 1893 він запроваджений у шкільному навчанні й визнавався як єдиний офіційний аж до 1922, а деякі твори друкували­ся ним аж до 1940. На Закарпатті в 20—40-х рр. існував правопис панькевичівка.

Нову тенденцію до фонетизації українського правопису під­тримали в 1-й половині 19 ст. харківські письменники П. Гулак-Артемовський, за безпосередньою уча­стю якого було створено новий (слобожан­ський) правопис, а також Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гре­бінка, С. Писаревський та ін.