91. Особливості мови творів п. Куліша

І.Огієнко називав Куліша “мовним Шевченковим учителем”. Відомо, що Шевченко цінував критичну думку, глибокі мовні знання Куліша і дослухався до його порад. Інколи Пантелеймон Олександрович самовільно коригував, „підчищував” твори поета, які сам готував до публікації (так, він створив варіанти поем „Невольник” і „Наймичка”). І.С.Нечуй-Левицький завдячував Кулішеві „щось більше, ніж впровадження в літературний світ”, а Куліш до певної міри вважав Івана Семеновича своїм учнем. Це засвідчує та редакторська робота, яку виконав Куліш над повістю Левицького „Причепа”, перш ніж вона була надрукована 1869 року у „Правді”. Радіючи появі нового талановитого письменника, Куліш піддав його повість пильній редакційній праці: він не тільки змінив правопис, мову, а й переписав окремі речення і навіть цілі абзаци. Стверджувати це нам дає підстави порівняння двох автографів, рукопису Левицького і редакції Куліша, що збереглися в архіві товариства „Просвіта” у Львові і були опубліковані в „Записках НТШ” 1928 року М.Возняком.

Правопис Левицького був не послідовний, тому Куліш вніс багато своїх правок: змінив дев’ятьнадцятий на дев’ятнадцятий, понаізджають – понаіжджають, візму – візьму, запорожська – запорозька, шкло – скло та ін. Скасував у правописі Левицького ъі, наприклад, чорнъі очі, зазначивши: „Оце Нечуй не знать що видумав – якесь середнє и між и і і, то ви всюди печатайте і, де в ёго написано ъі”.

Як високоосвічений філолог Куліш усвідомлював, що якою б розвиненою, гарною не була народна мова, її недостатньо для культурного поступу й духовного зростання української нації. Для цього потрібний літературно опрацьований культурний варіант української мови – висока літературна мова, в основі якої він бачив староруську (староукраїнську) книжну мову.

Цій проблематиці присвячені мовознавчі студії П.Куліша, серед яких наукова стаття “Дві мови, книжня і народня” (1863). Утвердження української мови як нової літературної потребувало розв’язання й правописного питання. П.Куліш зумів вдало поєднати вже відомі з інших видань окремі елементи фонетичного письма в єдиний правопис, що отримав назву “кулішівка”, і спопуляризував його через численні видання (“Граматку”, альманах “Хата”, “Основу” та ін.). Куліша глибоко шанували в Галичині, і тому його правопис знайшов відгук і там. Це був помітний крок на шляху до мовно-національної єдності. В концепції розвитку української літературної мови Куліша однією з провідних ліній була теорія формування та становлення її в західноукраїнських землях. Він закликав до мовно-національної єдності, вважаючи західних і східних українців двома частинами одного південноруського народу, з великою повагою ставився до галицької народної мови, збереженої у фольклорі, був вдячним західним українцям за те, що вони „переховали від старосвітщини” слова і вирази, забуті наддніпрянцями.

Мова П.Куліша ґрунтується насамперед на народній українській мові, в якій можна виділити принаймні два стильових різновиди – розмовно-побутовий і фольклорно-пісенний. Обидва ці різновиди письменник підніс до рівня літературно-мовного опрацювання.

Характерною ознакою мови нехудожніх творів П.Куліша стало поєднання книжної лексики з емоційною. У наукових і публіцистичних стилях сприймаються як іностильові слова, в лексичному значенні яких закладена позитивна чи негативна експресивність: неміч, пиха, забавка, любощі, ледачий, пестувати, наплодити тощо. До цієї групи належать емоційно-забарвлені слова, утворені за допомогою зменшувально-пестливих або збільшувально-згрубілих суфіксів (кришечка, служака, недавнечко та ін.), а також фольклорна лексика та фразеологія (батько-мати, лежнем лежати, болить серце та ін.). Окремо слід виділити у творах П.Куліша науково-публіцистичного характеру розмовно-просторічні елементи (пащековитий, дурний, реготати, недоумки, погань тощо), що надають мові невимушеності, відтінку фамільярності, інколи певної різкості, грубості.

103. Проза Гончара дістає оцінку «поетична». Часто й самі реалії, які потрапляють у поле художнього мислення письменника, і їхня харяктеристика виконують роль поетичних словесних «акцентів», як, наприклад, словацька назва перших весняних квітів (пролісків). «Бачу вже їх (гори) не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, коли полонини, як сині озера, зацвітають тим першим цвітом весни, що по-вашому зветься — небовий ключ». Назва цих квітів — виразна художня деталь в авторській сповіді.

У новелі «Соняшники» О. Гончар створює цілий ряд поетичних новотворів на означення соняшників: золоте тарілля, золоті литаври, ясночоле сонячне братство, золоте духмяне море. Високий поетичний стиль простежується в цілісних текстових структурах.

«Те, що він (скульптор) побачив перед собою, на мить приголомшило і осліпило його: на широчезній рівнині, скільки сягав зір, яскраво золотились соняшники… Здавалось, вони і самі випромінювали світло своїми жовтогарячими незліченними коронами, і, може, тому навкруги, в зоні їхньої дії, було якось особливо ясно, чарівно й святково, мов у заповіднику сонця. Тут навіть повітря, здавалося, несло в собі золотисті відтінки». Для усієї мовотворчості О. Гончара характерний «золотий колір». Можливо, в цьому виявляється зв’язок його стилю із стилем Михайла Коцюбинського.

В авторській мові письменника органічно поєдналися поетичні, книжні та розмовні джерела національної мови. Усі вони існують поряд і демонструють типовий зразок художньої прози.

104. Михайло Стельмах не просто відображав реальність, але й творив свою надзвичайно особисту, неповторну картину життя українського села.

Своєрідність ідіостилю визначного майстра художнього слова визначають жанровостилістичні особливості його творів, характерологічні функції пейзажів, ономастичної лексики, відповідно трансформовані письменником фразеологізми, весь багатющий арсенал авторської словотворчості. Окрім того, ідіостиль Стельмаха є неповторним тому, що своїм джерелом має народнопоетичну творчість, ґрунтується на мовноестетичних знаках національної культури і, головне, сформований у дусі народномовної стихії.

У художньому ідіолекті письменника головною парадигмою тропів виступають ті вербальноестетичні засоби, що моделюють реалії буденного життя людини, відповідну картину світу як важливої складової її ментальності. Для митця слова, що пізнає й осмислює світ, зазвичай бракує загальномовних вербальних засобів, і тому він створює власні тропи,

У своїй творчості М.Стельмах за допомогою дієслівних метафор, створює безліч різних персонажів, розкриває їх характери, дає змогу читачеві краще уявити того чи іншого героя. Напр.: «Та ось пурхнули вгору довгочасті заокрупгі вії і на стару страдно глянути голубі, вогкістю обведені оченята», «Усе тіло управителя було натоптане в міру жиром... Гервасія Салогана і досі звуть не управителем, а економом і це не аби як шкрябає гоноровитого попихача, перед яким і в підпанків здмухується пика...» В першому прикладі за допомогою дієслова пурхнули ми можемо уявити легенькі вії дитини і вже завдяки цьому в нас створюється картина добрих дитячих очей. У другому ж випадку такі слова, як натоптане, шкрябає, здмухується дають об'єктивне уявлення про внутрішній психологічний стан персонажа.

Для розкриття художнього задуму автора, ідейного змісту його творів вагоме значення має портрет персонажа як один із засобів літературного зображення. Так, справжній майстер слова не часто дає розгорнуту характеристику: з багатьох рис зовнішності персонажа відбирає найістотніші, притаманні лише йому одному. Така художня деталь, що нерідко має подвійний зміст, одразу ж тією чи тією мірою розкриваючи і психологію героя, і його стан, ставлення до нього автора.

Анімалістичні ознаки чи не найяскравіше проглядають серед рис портретів Стельмахових персонажів. Вони окреслюють подібність портретних деталей або постаті і цілому до представників царства звірів чи пернатих, відтворюють рухи людини, манеру поведінки, манеру говорити тощо. Наприклад: птиче обличчя, птахом забився, кіпчастий ніс, мужикуватий погляд, чорною квочкою вмощується, овочеві очі, поросячі вії кабанувата постать, лисячий ніс, їжакувата голова.

Денотатами, що предикують свої ознаки людині шляхом метафоричного моделювання, є риби, гади, земноводні, комахи: щупастий ніс, коропині губи, жаб 'ячий рот, пуголовки очей, луговими жабенятами стрибали зелені очі, клешняво учепився, каракатий бандит, павуком учепився таін.

Рослини, зокрема городина, теж вдячний матеріал для «різьблення» портрета.

105. Л. Костенко «Маруся Чурай». Читаючи роман «Маруся Чурай», не можна не захоплюватися прекрасною мовою твору. Ця мова містить у собі усе багатство стильових різновидів живої української мови — від розмовної, офіційної до вишуканих взірців літературної.

Лексичне багатство роману вражає: тут і високий стиль інтелектуальної мови автора, і суха суддівська мова, пересипана канцеляризмами та русизмами, і розмовна мова міщан, козаків. Мелодійна структура твору — поєднання багатьох голосів. Кожна дійова особа наділена особливою лексикою і способом висловлюватися. Сама структура мовлення, в якому переважають речення з непрямим порядком слів, вказує на щирість простої людини.

А запорожці — люди без круть-верть,

Все кажуть щиро на своє копито.

Не випадково суддя, відповідаючи козакові, ніби забуває про свою офіційність: «Знаскока тут не можна». Так побудовано увесь роман. Стиль мовлення, добір лексики вражає точністю вживання. Живий діалог у сцені суду змінюється ліричним внутрішнім монологом героїні. А у другому розділі автор бере слово, щоб високим стилем громадянина говорити про велич подій, на тлі яких розгортається особиста трагедія героїв. Автор вступає у діалог із героями і читачем, вражаючи точністю і красою вислову. Автор часом вживає несподівані порівняння, що коренями сягають глибин народної образованості: «Зірками ніч висока накрапала», «слова самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі», «душа до ранку смутком осипалась» та інші. Із цих порівнянь народжується метафора, яку також можна часто зустріти у тексті.

Гармонійне поєднання лексики, синтаксису живої народної мови, чутливість до слова — ось головна риса мови і стилю Ліни Костенко, притаманні роману «Маруся Чурай». Емоційній виразності слова сприяє також форма віршування. В основному автор використовує шестистопний ямб, але разом із тим у романі можна побачити приклади римованої прози. Така багата палітра художніх засобів робить твір Ліни Костенко по-справжньому талановитим, підносить його на рівень найкращих взірців світової художньої літератури. У поетиці її творів “пульсує”, живе мова. Її світ такий безмежний, безкраїй, її влада над людиною така сильна, що твори словесного мистецтва тримають у своєму магнітному полі і автора, і читача.

Тексти Ліни Костенко вражають читача синтезом інтелектуалізму й емоційності. Сучасність – це, мабуть, найбільш знакове слово для характеристики мови Ліни Костенко. Від неї іде вимір і минулого, і майбутнього.

У мовній свідомості Ліни Костенко тісно переплітається час як вимір особистого, інтимного і час як осмислення глобальних загальнолюдських тем, порівняймо: І минатиме час, нанизавши сотні вражень, імен і країн, – на сьогодні, на завтра, назавжди! – ти залишишся в серці моїм (“Розкажу тобі думку таємну Невблаганний час змінює все – і природу, і людей. Не випадково вислів через віки уточнюється змістом іншого вислову – через роки, наприклад: Через віки, а то й через роки,Ріка вже стане спогадом ріки.(“Мені відкрилась істина печальна”)

111.Основні твори М.Матіос: «Сад нетерпіння», «Десять дек морозної води», «На Миколая», «Вогонь живиці», «З трави і листя», «Жіночий аркан»; романів: «По праву сторону твоєї слави», «Учора нема ніде»; повістей: «Млин мерців», «Кілер для жінки в дзеркалі»; п'яти прозових книг: «Життя коротке», «Нація», «Фуршет від Марії Матіос», «Бульварний роман», «Солодка Даруся», «Щоденником страченої», «Містер і місіс Ю в країні укрів». За манеру оповіді та особливості мови творів письменницю називали навіть «Стефаником у спідниці» В українській художній прозі існує давня традиція використання діалектних джерел національної мови. Діалектизми набувають статусу стилістичних засобів, що збагачують, урізноманітнюють художній стиль літературної мови.

Вкраплені в текст художньої оповіді «Солодкої Дарусі» діалектизми не потребують додаткового пояснення, оскільки їхнє значення висновується із контексту, та й самі діалектизми щодо поширення наближаються до наддіалектних явищ, що стилізують розмовний невимушений колорит авторської оповіді.

Марії Матіос в книжці «Солодка Даруся» (підзаголовок Драма на три життя) майстерно використала особливості покутсько-буковинського говору, відтінюючи його звучання на тлі досконалої літературної мови. Письменниця вводить у пряму мову лексичні елементи, за якими впізнаються особливості говірки. При цьому діалоги сільських жінок відмінні від авторського текстуЛексичні діалектизми - природні елементи відтворених діалогів - прямої мови персонажів: Та але на вас ніяка бола не впала, кумо, то чого ви так печетеся?! - Бо не знаю, що там діється у тій проклятій хаті, а я жию по сусідству. Так що печуся задля свого спокою і справедливости

Як стилістичний маркер розмовності виступає подекуди закінчення іменників жіночого роду третьої відміни в родовому відмінку однини на зразок справедливости - справедливості. Порівняймо уживані в тексті форми області, користі, заздрості, злости, тобто використання різних закінчень відповідної морфологічної ознаки не послідовне.

Значення територіальних діалектизмів авторка пояснює у примітках, наприклад: Чір - собача їжа, каша; дріб - вівці; чипіти - бути нахиленим; слонити - присипляти; вадитися - сваритися, сперечатися; шпаровитий - винахідливий, метикуватий; міщулик - мішечок; каламітний - заводій; крішечка - дрібка; половик - яструб; мерша - мертвечина; флинькати - плакати, схлипувати; мняцканий - зім'ятий, непрасований; глагоїти - заспокоювати; кавальчик - маленький шматочок; п'їланитися - лізти, дертися; фертик - по всьому; спрутити - напнути; рупцак - рюкзак; верстак - ровесник; возниця - дерев'яна споруда для коптіння м'яса та ін.

Описуючи весільний танець молодих з характерною назвою «гора-маре», письменниця звертається до широких можливостей літературної мови. Тут простежуємо лексичне багатство - володіння книжними метафорами, пов'язаними з відтворенням зорових і звукових картин, використання семантичної глибини оригінальних порівнянь, це «музика надглибокого душевного потрясіння», «спочатку повільна, нібито навмисно лінива, з усіх боків прошена, а далі - все більш небезпечна і гостра, вона раптово накриває тебе з головою, як хвиля. «Гора-маре» проникає в людину нечутно - наче смаковита, солодка отрута сну у приспану ласкою жінку, і скрадається до невинної душі, як ласиця під коров'ячий дійок, і боляче ранить, немов тупий ніж.»Вербалізований образ трагічної музикивибудуваний при використанні абстрактної лексики і конкретних номінацій.Авторська мова тяжіє до високого експресивного стилю.