62. Відображення розвитку укр.Літ. Мови в прозі хх- початку ххі ст..

Українська проза цього періоду поступово відкидає описовість, акцентуючи на індивідуальному світі окремої особистості.

Нові сюжети й теми прози вимагають нових форм, більш мобільних, більш динамічних: «Факти, що творять її головну тему, це, звичайно, внутрішні душевні конфлікти та катастрофи» (І. Франко). Наприкінці ХІХ ст. в українську літературу й справді прийшла плеяда письменників-прозаїків, чиї талант, оригінальність мовомислення і художня майстерність дозволили їм посісти достойне місце, піднявши на найвищий якісний рівень прозу кінця ХІХ — початку ХХ ст. Основною ознакою доби стає синтез старої традиції з новою манерою письма. Митці зберегли реалістичне художнє мислення, при цьому перебуваючи у модерністській світоглядній системі. Прозовий дискурс того часу являв собою еволюцію від неореалізму (Лесь Мартович, Осип Маковей, Т. Бордуляк, С. Васильченко) до модернової манери письма імпресіоніста М. Коцюбинського, експресіоніста В. Стефаника, символіста Марка Черемшини, сюрреаліста М. Яцківа. Прозаїків-модерністів цікавлять перш за все враження, найтонші відчуття, переживання, сприйняття подій персонажем. У новій манері письма творять європейські письменники Гі де Мопассан, А. Чехов, О. Уайльд. Українська проза, як і європейська, відзначена високим ступенем інтелектуалізації, що виявлялося у внутрішній драматургії, самоаналізі героя, зверненні до засобів інших видів мистецтв, популярності форми суцільного невиголошеного монологу. Мова прозових творів цього періоду синтезує дві основні риси — експресивність і високу інтелектуальність. Хоча традиційною залишається селянська тема, але прозаїки намагаються, спираючись на сучасний їм мистецький досвід світової літератури, вийти за межі суто натуралістичного зоб­раження села. Проза поступово втрачає той пропагандистсько-публіцистичний характер, який був властивий їй у попередній період. Оригінально трактують традиційні для української про­зи теми: інтелігенція та народ, народна освіта. Актуальними стають нові теми: життя інших націй і народностей (кримсько-молдавський, італійський цикли новел М. Коцюбинського; оповідання «Асан і Зейнеп» Х. Алчевської), тема фатуму, яку пов’язують зі сферою підсвідомого, ірраціонального (новела «Цвіт яблуні» М. Коцюбинського, новела «Дівчина на чорнім коні» М. Яцківа) та ін. Українські прозаїки активно послуговуються зразками як фабульної прози (оповідання, повість, роман), так і безфабульної, т. зв. фрагментарної (ескіз, етюд, образок, поезії у прозі, акварель, мініатюра). Роман втрачає позицію першості у жанровій системі, поступаючись зразкам малої прози, серед яких найбільшої популярності набуває новела.  У новелістиці цього часу можна виділити кілька течій: покутська група (М. Черемшина, Г. Хоткевич), «симфонічна» словесність (М. Коцюбинський, С. Васильченко), «жіноча» проза (Христя Алчевська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Ольга Кобилянська, Леся Українка). Основна проблема прози 20—30-х рр. — людина і революція, і кожен автор намагався розв’язати її у соціальному і національному контекстах, змальовуючи: протистояння ідеального і реального (Микола Хвильовий «Арабески», «Кіт у чоботях»), моральне виродження людини під впливом революційної ідеології (Микола Хвильовий «Мати», «Я (Романтика)», В. Підмогильний «Третя революція»), національно-культурне відродження України (Микола Хвильовий «Вальдшнепи», В. Підмогильний «Невеличка драма»). Особливостями прозового жанру цього часу є експресивність, елементи імпресіонізму, орнаментальність (особливо у психологічній новелі), філософічність і романтика духовного аристократизму, водночас прозаїки міцно пов’язані з кращими традиціями прози попереднього періоду. Разом з традиційними жанрами (повістю, психологічною новелою) особливої популярності набувають жанри нарису, фейлетону (Майк Йогансен, Остап Вишня), з’являється детективна(Ю. Смолич), пригодницька (О. Досвітній), біографічна (С. Васильченко) повість та ін. У прозі 20-х рр. помітно виділяється жанр роману з внутрішньо-жанровими модифікаціями: проблемно-психологічний (В. Підмогильний, Є. Плужник, О. Копиленко), історичний (С. Божко), сатиричний (Ю. Смолич, Леонід Скрипник), науково-фантастичний і пригодницький (Ю. Смолич, О. Слісаренко, Гео Шкурупій), соціально-побутовий (А. Головко). У 30-ті роки проблематика роману через соціологізацію літератури звузилась до «колгоспної» і «виробничої» тем. Безперечно, великий вплив на тогочасну прозу мала культурно-літературна ситуація в країні, що виявлялася у безперервному формуванні й активній діяльності мистецьких угруповань (ВАПЛІТЕ, «Гарт», «Плуг» тощо), які репрезентували увесь ідейний і жанрово-стильовий спектр української прози цього часу.

63. Відображення розвитку української літературної мови в драматургії ХХ- початку ХХІ ст.

Визначальною рисою драматургії 40—50-х рр. ХХ ст. є її суперечливий характер. З одного боку, в ній представлені кон’юнктурні твори, соціально заангажовані, з яскраво вираженою політизованою тематикою, з героєм, що являв собою ідеал політичної системи; з другого — твори, в основі яких лежать глибокі морально-філософські проблеми. Провідною в драматургії цих років стала тема війни і відбудови в післявоєнний час (О. Коломієць «Голубі олені», «Кравцов», М. Зарудний «Тил»; О. Корнійчук «Фронт», Л. Первомайський «Початок битви», Л. Дмитерко «Генерал Ватутін», Ю. Яновський «Син династії»). Актуальною була тема трудового подвигу народу в тилу (І. Кочерга «Чаша», «Нічна тривога», «Китайський флакон»). Тема війни осмислювалася і в іншому жанрі — історичній драмі (І. Кочерга «Ярослав Мудрий», «Свіччине весілля», М. Зарудний «За Сибіром сонце сходить»). Драмами і комедіями широко представлена в повоєнний час так звані виробнича тема («Весна» М. Зарудного, «Комсомольська лінія» Є. Кравченка,  «Завтра вранці» О. Ільченка). Порівняно з 40—50-ми рр. поступово відбувається оновлення тематики і проблематики драматичного жанру, простежується тенденція до жанрово-стилістичної різноманітності драматичних творів. Знайомлячись із здобутками драматургії 60—80-х рр. ХХ ст.,  потрібно пам’ятати: з одного боку, це епоха панування радянської ідеології, а з другого — це той час, коли зберігалися досягнення минулих поколінь, робились більш чи менш художньо довершені спроби осмислити морально-філософські проблеми доби. Рух шістдесятників, що сприяв творенню нової поезії та нової прози, активізував втрачену на десятиліття психологічну якість драматургії, яка поступово звільнялася від описовості, зайвого пафосу, «засилля» виробничих конфліктів. Драматурги цього періоду розробляли жанри психологічної драми (В. Врублевська «Кафедра», М. Зарудний «Дороги, які ми вибираємо», «Бронзова фаза», О. Корнійчук «Розплата», «Пам’ять серця», О. Коломієць «Дикий Ангел», Я. Стельмах «Драма в учительській», «Гра на клавесині», «Запитай колись у трав...»),інтелектуальної психологічної драми про світ науки (Ю. Щербак «Відкриття», «Розслідування», «Наближення»), історичної психологічної драми, що поступово відмовлялась від «радянської міфології», роблячи крок до художньої істини (М. Зарудний «Тил», Л. Хоролець «В океані безвісті», Ю. Щербак «Сподіватись» і «Стіна», присвячені Лесі Українці й Т. Шевченку), ліричної драми, яка розвивала конфлікт у м’якій ліричній манері (О.Коломієць «Чебрець пахне сонцем», «Планета Сперанта», дилогія «Голубі олені» і «Кравцов», «Горлиця», народна дума «Камінь русина»), ліричної комедії, що розширює змістові рамки (О. Коломієць «Срібна павутина», М. Зарудний «Веселка», «Фортуна», «Пора жовтого листя», «Пробачте, ми без гриму»), лірико-романтичної драми (М. Стельмах «Дума про любов» та інші переробки власних прозових творів). Увагу критиків і читачів привертали оригінальні за стилем п’єси Ю. Щербака, в яких поєднувався документалізм і фантастична умовність. Основним художнім засобом стає монолог-сповідь, ретроспекція, розповідь, внутрішній монолог і рядки з віршів, балад, поем Т. Шевченка. Це були швидше драми для читання, а не для сцени. Мовновиражальна і сценічна палітра драматургії цього періоду позначена урізноманітненням засобів, зокрема метафоризацією, поетизацією монологів і діало- гів, уведенням у текст драматичного твору навіть снів, легенд,  міфів. Драматургія ІІ половини ХХ ст. була досить плідним етапом як з погляду змісту, так і з погляду форми. Автори творчо переосмислювали традиційну проблематику, по-новому розвивали класичні сюжети, одночасно намагаючись відтворити актуальні проблеми сучасного їм суспільного життя. Система жанрів теж не виходила за межі, встановлені естетичними критеріями творчості попередників. Драматурги продовжили тенденцію до психологізації сценічного мистецтва, а ліризм став своєрідною художньою формою проникнення у світ людських взаємин. Загалом драматургія ІІ пол. ХХ ст. зберегла глибинний стрижень — щиру увагу митців до долі українського народу.  Отже, українська драматургія завжди являла собою багату  жанрову палітру із різноманітним спектром проблем, відзначалася тематичним багатством. У ній, як у дзеркалі, відбивалися актуальні питання доби. Український театр і драматургія завжди були політичною ареною боротьби за національні права і самобутність нашого народу. Визначні українські письменникисказали своє вагоме слово в драматургії, тим самим піднісши її до світового рівня. Починаючи від І. Котляревського, Т. Шевченка, українська драматургія з етнографічно-побутової досягла в своєму розвитку глибин психологізму як у творчості корифеїв українського театру, Лесі Українки, І. Франка, В. Винниченка,  М. Куліша, так і у творах сучасних українських драматургів.