1.Мова є надзвичайно складною системою, яка весь час змінюється і вдосконалюється.

Питання походження української мови здавна було в полі зору українських і зарубіжних лінгвістів,істориків,частково — етнографів.Дослідники порушували питання про місце і шляхи формування українського народу та його мови.

Походження східнослов’янських народів та їхніх мов у ХVІІІ—ХІХ ст. не було ґрунтовно вивчено через відсутність у цей час достатньої кількості наукових фактів, які б допомогли дослідити питання розселення давніх слов’ян у Європі, спільні та відмінні ознаки в мовних системах близькоспоріднених і більш віддалених народів, а також унаслідок вузького підходу до питань глото- (грец. glоtta — мова) та етногенезу більшості тогочасних учених. Філологи ставили перед собою завдання з’ясувати час та обставини виникнення мови і намагалися їх розглядати на суто мовному матеріалі, а історики, археологи займалися лише питаннями етногенезу.

Надбанням вітчизняних дослідників історії української мови (О. Потебня, П. Житецький, М. Максимович) є наукове обґрунтування старожитності, самобутності української мови та її говорів. Їхні висновки основані на ретельному аналізі давніх писемних пам’яток та фактів живої української мови. Так, П. Житецький, досліджуючи граматичні форми в Ізборнику Святослава 1073 р., відкрив явища, характерні для сучасної української мови. Такі самі ознаки має й Галицьке (Клироське) євангеліє 1144 р. На підставі цього дослідник зробив висновок, що «до другої половини ХІІ ст. київське наріччя не відрізнялося суттєво від того наріччя, яким розмовляли в Галичі, тобто до цього часу в Києві жило те саме плем’я, що жило і в Галичі».

ХХ ст. було позначене, з одного боку, ідеологічними намаганнями довести, що між українською, російською, білоруською мовами більше спільного, ніж відмінного, і пошуками витоків спорідненості у спільній східнослов’янській прамові («колисці» братніх мов); з іншого — поділом мовознавців на тих, хто працював у Радянському Союзі, і тих, хто жив за кордоном і не підтримував радянського розуміння історії української мови.

Українська мова, за традиційною генеалогічною класифікацією, належить до слов’янської мовної групи, східнослов’янської підгрупи, до якої окрім неї входять російська та білоруська мови. Велика за кількістю носіїв сучасна українська мова за цим показником за різними даними посідає 14—18 місце у світовій сім’ї мов. Інтерес до вивчення української мови, намагання відшукати її витоки нині обумовлені кількома чинниками: у часи національного відродження природно зріс інтерес до пізнання власної історії, культури, джерел рідної мови; на території сучасної України визначають прабатьківщину індоєвропейців, виявляють шляхи їх розселення, а це породжує інтерес і до місця праукраїнців у цих процесах.

Археологічні дані свідчать, що слов’яни споконвіку живуть у Європі. Усі вони в далекому минулому становили етнічну й культурну спільноту. Спочатку всі слов’яни були близькими за культурою племенами, які користувалися спорідненою мовою — спільнослов’янською, або праслов’янською. Вона виокремилася із праіндоєвропейської мови приблизно в ІV—ІІІ тис. до н. е. й існувала протягом багатьох століть, розпавшись приблизно в VІ ст. н. е. Ця мова не була монолітною, а складалася з певних діалектних угруповань, подібних за лексикою, фонетикою, граматикою.

Спільнослов’янський мовний період історики мови поділяють на такі етапи:

1) ранній (ІV—ІІІ тис. до н. е. — кінець І тис. до н. е.)виробилися ознаки, що відрізняли праслов’янську мову від інших індоєвропейських.

2) середній (І тис. до н. е. — ІІІ—V ст.). У цей час палаталізувалися приголосні, що призвело до появи м’яких ж, ч, ш; діяв закон відкритого складу;

3) пізній (V—VI ст.). Його вважають перехідним від старого стану праслов’янської мови до нового, коли вона почала розпадатися на окремі мови, хоча переважно продовжувала зберігати свою єдність.

За словами сучасного українського історика мови Григорія Півторака, «відносна праслов’янська етномовна спільність, яка ніколи не була суцільним монолітом, на середину І тис. н. е. остаточно розпалась на окремі діалекти, об’єднані в певні масиви — макрозони». Розпочався період утворення нових слов’янських мов, у т. ч. української. Формувалася вона в межах нинішньої України, тому є самобутньою і старожитньою.

2.Періодизація історії етнічної мови — це не лише встановлення основних характеристик усіх рівнів системи на певних етапах, а й з’ясування її початків та перспектив. Тому періодизація мови повинна включати її витоки і сучасний стан.

Періодизація, запропонована Миколою Бойчуком у 50-ті роки ХХ ст., ґрунтується на радянському розумінні мовного буття Київської Русі (концепція Ф. Філіна). Вона об’єднує два періоди становлення української мови — до появи писемних пам’яток і після:

1) незадокументований період:

— спільнослов’янська мова (до VІ ст.);

— давня спільносхіднослов’янська (антська) мова (VІ—VІІІ ст.);

— давньоруська мова початкового періоду (ІХ—ХІ ст.);

2) задокументований період:

— давньоруська мова пізнішого періоду (ХІ—ХІІІ ст.);

— українська мова (початок ХІV—ХХ ст.).

Періодизація українського вченого Юрія Шевельова (1908—2002) основана на результатах вивчення історії фонологічної системи української мови. Вона охоплює чотири етапи формування нашої мови:

1) протоукраїнський період (до середини ХІ ст.);

2) староукраїнський період (від середини ХІ до ХІV ст.);

3) середньоукраїнський період:

— ранній середньоукраїнський (ХV — середина ХVІ ст.);

— середній середньоукраїнський (середина ХVІ ст. — початок ХVІІІ ст.);

— пізній середньоукраїнський (ХVІІІ ст.);

4) сучасний період (від ХVІІІ ст. до сьогодні).

Урахувавши досвід мовознавців (зокрема, В. Німчука), можна виокремити узагальнену періодизацію історії української мови:

1. Праслов’янська мова з протосхіднослов’янськими діалектами в її складі (до VІІ ст.).

2. Східнослов’янський мовний період із протоукраїнськими діалектами (VІІ—Х ст.), або протоукраїнський.

3. Давньоукраїнська мова (ХІ—ХІІІ ст.). У цей період відбувся процес занепаду зредукованих; виникли характерні лише для української мови лексеми (оболонь, гай, пуща, яр, жито, зоря, жадати, ховатися та ін.); виявилися втрачені іншими слов’янськими мовами морфологічні особливості (наприклад, збереження закінчення -у в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду: роду, меду; закінчення -ові, -еві в іменниках чоловічого роду: богові, домові; форми 3-ї особи однини дієслів І відміни без кінцевого -ть: може, иде).

У цей період писемні джерела вперше фіксують слово Україна(Іпатіївському літописі)

4. Середньоукраїнська мова (ХІV — кінець ХVІІ ст.). У цей період завершилося формування основних протиставлень у фонологічній системі (тверді — м’які, дзвінкі — глухі), різновидів простих і складних речень, самобутнього лексичного складу української мови.

5. Нова українська мова (початок ХVІІІ ст. — до сьогодні). Це період остаточного становлення всіх мовних рівнів, виникнення сучасної літературної форми української мови, закріплення за нею єдиної офіційної назви.

Отже, українська мова — самостійна, автохтонна мова українського народу, що сформувалася на основі протоукраїнських діалектів праслов’янської мови в період від VІІ до ХІV ст. в південній частині східнослов’янського мовного ареалу і до сьогодні продовжує розвиватися.

3.Щоб конкретно уявити, як формувалося поняття спорідненості мов, схематично представим шлях, яким рухалося мовознавство від збирання різноманітних мовних фактів до побудови що пояснює їх теорії. Дослідники давно помічали, що в структурах багатьох мов Європи та Азії є спільні риси, наприклад польськеwoda, російське вода, англійське water, німецьке Wasser, але японське мідзу,китайське shui, або давньоруське око, польське oko, німецьке Auge, литовськеakis, але японське ме, китайське yangjing. Із сотень таких фактів поступово почала складатися загальна картина. При цьому з'ясувалося, що важливо порівнювати саме стародавні слова і морфеми. Це пов'язано з тим, що слова з так званого інтернаціонального словника збігаються в дуже далеких мовах, наприклад, російське радіо - японське Радзівілла (5 однакових звуків з 6), російське радіо - білоруське радые (3 звуку з 6 не збігаються). Такі слова поширилися у зв'язку з недавніми досягненнями науки і культури, тому їх не треба брати до уваги при визначенні найдавніших відносин між мовами. Вірогідним буде лише порівняння споконвічних (початкових) слів, коренів, службових афіксів.

Вирішити,сходять чи дві подібно звучать слова різних мов до одного древньому словом або ні, не так просто, як у випадках, продемонстрованих вище. Повних паралелей типу російської вода [вадa] - білоруське вада не надто багато. Звичайно ж розбіжності між словами споріднених мов стосуються як плану змісту --семантики, наприклад, російське час - польське czas [час] 'час', так і плану вираження - звукового вигляду слова. Відмінності першого роду поки що слабо піддаються узагальнень.

Відмінності другого роду (фонетичні) вивчені набагато краще. Групуючи слова споріднених мов з однаковим фонетичним відмінностей, можна встановити більш-менш регулярні фонетичні відповідності. Найбільш регулярні фонетичні відповідності називаються звуковими законами, однак більш точно їх слід називати закономірностями, тому що з ними дуже часто співіснують і випадки їх порушення - у всякому разі, про універсальність таких закономірностей можна говорити лише по відношенню до деякого мови в досить нетривалий період його розвитку. Прикладом регулярного фонетичного відповідності може служити співвідношення між твердим і м'яким приголосним перед і в російській і українською мовами: російське била [б'іл'], кит [к'іт], зима [з'іма] - українське била, кит, зима в примірної записи засобами українській транскрипції [була], [кит], [зима]. Це просте фонетичне відповідність майже не знає винятків.

Інші фонетичні відповідності можуть обмежуватися лише кількома прикладами:

українське ведмiдь - російське ведмідь

українське суворий - російське суворий

українське капость - російське капость

литовськеrukyti - давньоруське курити.

У всіх наведених словах відбувається перестановка приголосних основи.

Деякі регулярні фонетичні відповідності поширюються на десятки мов,наприклад, заднеязичний г перед голосними переднього ряду в більшості романських мов перейшов в палаталізований звук ж '/ д'ж': французьке general = [ж'енерал] "родової, загальний, генеральний". Однак той же корінь в слові генеалогія "родовід" звучить як ген-, так як в грецькому мові такого переходу не було. Аналогічні процеси відбувалися в інших індоєвропейських мовах, наприклад у слов'янських: російське дружина також має давній корінь * ген-; в індоарійських: слово "живий" у давньоіндійському мовою приблизно звучало [д'ж'івас], але такого переходу немає в балтійських мовах:литовське gyvas [гівас] "живий". Отже, дія регулярного фонетичного закону обмежене в просторі.

4.Щодо походження української літературної мови в сучасному мовознавстві особливих проблем немає: загальновідомо, що її започаткував І. Котляревський творами «Енеїда», «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», а її нормалізація пов'язана з творчістю Т. Шевченка, а також Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, А. Метлинського, В. Забіли та ін. Вони почали писати свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських та слобожанських говірок. До І. Котляревського і Т. Шевченка існувала староукраїнська писемна мова (XIII-XVIII ст.). яка сформувалася на основі давньокиївських (давньоруських) літературних традицій і впливу живого народного мовлення, а давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова виникла під безпосереднім впливом старослов'янської (церковнослов'янської) мови, запозиченої від болгар разом з прийняттям християнства. Отже, цілком зрозуміло, що коли ми говоримо про давність української мови й шукаємо її коріння в глибині століть, ідеться не про її сучасний літературний варіант, а про народне мовлення, тобто про народні діалекти.Історія народно-діалектного мовлення складалася зовсім по-іншому. Формування своєрідних фонетичних, граматичних і лексичних рис, притаманних українській мові, розтягнулося на тривалий час. Деякі з них з'явилися ще в мовленні східнослов'янських племен, що жили на території України протягом так званого праслов'янського (тобто спільнослов'янського) періоду, інші формувалися вже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (у VI-IX ст.), ще інші — в Київській Русі IX-XII ст. і значна їх частина — у період нового етапу самостійної історії східнослов'янських мов, тобто після XI-XII ст.

За послідовністю виникнення можна виділити три основні шари найхарактерніших українських мовних особливостей, що сформувалися протягом відповідних історичних періодів:

1) граматичні риси й лексика, успадковані від праслов'янської мови;

2) мовні особливості, що виникли в дописемний період формування української мови (VI-X ст.);

3) фонетичні риси, поява яких була зумовлена занепадом зредукованих ъ та ь.

5.Корені української мови, очевидно, сягають VI-VII ст. н. е., коли наші предки — східнослов’янські племена вже виділялись із праслов’янської єдності в окрему етномовну групу. Відомості про найдавніші східнослов’янські племена дійшли до літописця Нестора на початку ХII ст., і він передав їх нам. Є підстави припускати, що перелічені літописцем племена відрізнялися між собою до певної міри і мовою. З мови східнослов’янських племен утворилися три східнослов’янські мови, українська розвинулась з мови південно-західних східнослов’янських племен — полян, сіверян, деревлян, волинян, уличів, тиверців і білих хорватів. До спільних ознак мови цих племен можна віднести перехід проривного приголосного ґ у фрикативний г та виразне розрізнення африкат ц і ч. На відмінність між мовою зазначених протоукраїнських племен якоюсь мірою вказують сучасні говори на відповідних територіях.

Більшість дослідників появу писемності і літературної мови в Україні (Русі) відносить до Х ст., пов’язуючи її з прийняттям християнства Володимиром Святославовичем у 988 р. Існування і поширення писемності в Київській Русі до офіційного прийняття християнства підтверджують договори руських князів з греками. Крім такого письма, до прийняття християнства наші предки користувалися ще однією системою письмових знаків — «чертами» і «різами».

Початок формування в нас писемно-літературної мови‚ мабуть, припадає на період виникнення й утворення давньоруської державності в VIII-IХ ст. н.е. Ця мова, очевидно, базувалася передусім на фонетичних, граматичних і лексичних особливостях мови полян, і на час прийняття християнства в своєму розвитку сягала відносно високого рівня.

З офіційним прийняттям християнства в 988 р. у Київську Русь приходить старослов’янська літературна мова з досконалою кириличною системою письма, перейнятою від Болгарії. Діалектною основою старослов’янської мови служило солунсько-македонське наріччя давньоболгарської мови.Найдавніші пам’ятки старослов’янської мови написані двома алфавітами — кирилицею і глаголицею. Кириличне письмо в церковній літературі застосовується досі. Найдавнішими кириличними рукописами на Русі є Остромирове євангеліє (1056-1057), руський ізвод старослов’янського євангелія, Супрасльський рукопис і Савина книга (ХI ст.). До найдавніших глаголичних пам’яток належать Київські глаголичні листки Х ст., Зографське євангеліє ХI ст., Маріїнське і Ассеманієве євангелія ХI ст.

Старослов’янська мова поширювалась у Київській Русі шляхом вивчення і переписування богослужбових книг. Ця мова відіграла важливу роль у дальшому формуванні і вдосконаленні давньоруської літературної мови на народній основі.

Внаслідок впливу давньоруської літературної мови на старослов’янську виникає давньоруський варіант старослов’янської мови — церковнослов’янська мова. Під церковнослов’янською розуміється мова церковно-книжної писемності давньої Русі і пізніших часів. Нею були написані (перекладені) біблійні книги, євангелія, псалтирі, діяння і послання апостолів, церковно-службові книги та інша канонічна література. У цих пам’ятках старослов’янізми були нормою, а давньорусизми проникали в них під тиском живої мови випадково.

Вплив давньоруської мови на старослов’янську особливо виразно виявлявся в оригінальній церковній літературі, що виникла в ХI ст. і поступово розросталась, а також у давньоруських перекладах з грецької мови. Цю літературу створювали давньоруські духовні особи, що добре знали церковнослов’янську мову. До таких творів можна віднести «Слово о законі і благодаті» київського митрополита Іларіона‚ «Сказаніє о Борисі і Глібі» літописця Нестора, «Поученія» Кирила Туровського, переклади: «Хроніки» Георгія Амартола, «Історії юдейської війни» Йосифа Флавія, повісті «Александрія», «Християнської топографії» Козьми Індікоплова, «Житія святого чоловіка божого Олексія» та ін.

Церковнослов’янська мова, хоч і була зв’язана із старослов’янською, але рано стала розвиватися самостійно. У перші роки після прийняття християнства церковнослов’янська мова, що була добре внормована і стояла на високому рівні порівняно з місцевою літературною мовою, проникала в усі сфери духовного життя України-Русі, проте згодом вона відтісняється передусім у сферу конфесії. Церковнослов’янська мова на Русі в багатьох випадках стає засобом спілкування. Поряд із церковнослов’янською продовжувала функціонувати давньоруська мова на народній основі, до того ж під впливом церковнослов’янської вона структурно і стилістично щораз більше вдосконалювалась і збагачувалась. Живомовною основою цієї мови була розмовна мова Києва, що становила певною мірою змішане наддіалектне койне, через те була здатною виконувати культурно-освітні функції і забезпечувати багатогранні потреби державно-політичного і суспільного життя. Ця мова відбивала передусім життя вищої, панівної верстви суспільства,в ній було багато іншомовних елементів, культурних, суспільно-політичних і професійних термінів, вона відрізнялася від мови сільських полянських жителів.

Давньоруська літературна мова на народній основі не була тотожною з місцевими говорами, як твердили деякі дослідники. Живомовні діалектні фонетичні і граматичні елементи в ній виявляються не більшою мірою, ніж у церковнослов’янській мові. Будучи близькою до живої мови народу, давньоруська літературна мова досить скоро стала впливати на церковнослов’янську мову і збагачувати її своїми виражальними і комунікатсними елементами.

Отже, за довньруської доби в Х – ХІІІ ст. існували дві літературні мови – церковнослов’янська і давньоруська на народній основі. Ці мови були близькими, спільні фонетичні, граматичні і лексичні риси в них, успадковані від праслов’янської мови, виразно переважали над відмінними. Від самого початку між церковнослов’янською і давньоруською літературною мовою на народній основі відбувалися взаємодія і взаємовплив, що виявляється в найдавніших київських пам’ятках.

6. Щоб дослідити походження української мови, слід з'ясувати послідовність, час і місце виникнення характерних їй фонетичних, граматичних і лексичних рис. Для цього сучасна славістика має хоч і не зовсім достатню, проте ґрунтовну й надійну джерельну базу, за допомогою якої проводиться реконструкція стану мови на різних етапах розвитку. Основними такими історичними джерелами слід вважати живу народну мову, писемні пам'ятки, свідчення споріднених мов, лексичні запозичення до східнослов'янських мов і зі східнослов'янських мов до інших, топонімічні назви, свідчення іноземних джерел, археологічні знахідки та інші джерела. Слід наголосити на тому, що часто для встановлення певної інформації дані джерела можуть використовуватися в комплексі. Так, не можна встановити безпосередній зв'язок між досліджуваними археологами залишками матеріальних культур і мовами їхніх творців, доводиться обмежуватися гіпотезами. Одним з основних джерел історії української мови були давні писемні пам'ятки. Але, на жаль, найдавніші з них датуються аж другою половиню ХІ ст. (ні з Х, ні з першої половини ХІ ст. ніяких писемних джерел ми не знаємо, хоч вони, напевне, були, але загинули в часи лихоліть: нападів ворогів, пожеж, землетрусів тощо). Пам'ятки другої половини ХІ ст. і пізніші, як Остромирове Євангеліє, Збірники Святослава 1073 і 1076 рр., Архангельське Євангеліє 1092 р., Галицьке Євангеліє 1144 р., Успенський збірник ХІІ – ХІІІ ст. та інші, створені церковнослов'янською мовою, свідомо уникали будь-яких простомовних народних рис, бо тогочасні книжники керувалися настановою, що живе народне мовлення на слід допускати в священну церковну мову – це вважалося блюзнірством. Однак при фронтальному обстеженні церковнослов'янських пам'яток можна знайти серед церковнослов'янської мовної стихії десятки й сотні прикладів відбиття живомовних рис, характерних для живої української мови. Оскільки до ХV ст. через відсутність книгодрукування тексти писалися і переписувалися від руки, навіть найуважніший переписувач подекуди робив помилки, що часом були дуже промовисті. Філологи навіть розробили окрему галузь науки, в якій встановили і класифікували можливі при переписуванні помилки. Якщо, наприклад, переписувач замість h (ять) у слові хлhбъ написав „і”, то, мабуть, він вимовляв це слово як хліб, а це ознака місцевої української фонетики. Це також злиття голосних ы, і у специфічно український звук и типу липа, писати; зближення у вимові ненаголошених голосних е –и типу се^ило, ве^исна, ве^иликий; чимало притаманних українській мові морфологічних особливостей; місцеві слова, такі як багатьє, багно, гай, глечик, гребля, жадати, жито, зоря, кожух, криниця, лазня, оболонь, полонина, тулитися тощо. Отже, ці та інші діалектичні риси у другій половині ХІ-ХІІ ст. були для мовлення тодішніх книжників уже настільки звичними, що мимоволі, всупереч усім настановам дотримуватися традицій, усе ж таки проникали в писемність, а утворилися вони, звичайно набагато раніше, хоч і не одночасно, – очевидно, десь у період між VІ-Х ст., задовго до того, як були зафіксовані на письмі. Тобто мова не виникає як така, а складається поступово через нагромадження окремих своїх особливостей. З вище сказаного випливає загальний висновок: матеріали пам'яток треба опрацьовувати разом з аналізом живої мови. Другим головним джерелом для дослідження історії рідної мови є сучасні діалектні дані, зібрані в діалектних словниках і діалектологічних атласах. На думку Л.А.Булаховського, наші знання „з історії слов'янських мов, принаймі ті, що стосуються фонетики і морфології, здобуті в основному не з пам'яток, а з порівняльного опрацювання фактів живих індоєвропейських мов.” З цією точкою зору важко не погодитися, бо дійсно діалекти і досі зберігають багато пережиткових явищ. Так, наприклад, діалекти північноукраїнських говорів і нині характеризується наявністю дифтонгів. Зокрема це стосується Середино-Будського, Ямпільського,  Шосткинського, Глухівського, Кролевецького, частково Конотопського, Буринського, Путивльського районів Сумської області, де діалектна мова характеризується наявністю наступних дифтонгів:  L, C, E, A на місці давніх о, е в історично нових наголошеннях закритих складах типу вLз (воз), кKстка (костка), двLр (двор), жCнка (жінка) та ін. Не менш важливими є й свідчення споріднених мов, оскільки в них є спільне у фонетиці, граматиці. І це не дивно: вони є нащадками однієї мови. Особливо багато спільного є в українській, російській, білоруській мовах. Дане джерело вимагає застосування методів порівняльного мовознавства. Велике значення відіграє і аналіз лексичних запозичень до східнослов'янських мов і зі східнослов'янських  мов до інших. Найбільше це джерело історичного вивчення нашої мови досліджував О.Соболевський. Він, аналізуючи запозичення, встановив, що на початку ІХ ст. давньоруська мова ще мала носові о, е. Досить промовистими є свідчення іноземних джерел. Наприклад, в праці одного з візантійських імператорів, що написана грецькою мовою (949 р.), подаються назви племен східних слов'ян, імена давньоруських князів, міст, що допомагає з'ясувати природу окремих давньоруських звуків і їх змін. До основних джерел історичного вивчення мови належать і топонімічні назви. Існує така закономірність: різні мовні процеси, насамперед фонетичні, у топонімічних назвах відбуваються набагато повільніше, ніж в загальних назвах. Дослідження топонімічних назв дозволило російському мовознавцю В.Кипарському зробити висновок: епіцентром поширення слов'янських мов була Україна.

Отже, реконструкція стану мови на різних етапах її розвитку базується на вище згадуваних джерелах, які в комплексі дають можливість вченим дати відповіді на найбільш актуальні запитання даної проблеми.

7. Проблема виникнення письма у східних слов’ян дуже складна й досі остаточно ще не розв’язана. Складність її розв’язання насамперед зумовлюється тим, що в розпорядженні науки немає найдавніших пам’яток слов’янської писемності. Найбільш імовірно, що в східних, як і в інших, слов’ян спершу виникло письмо у вигляді різного типу рисок і їх комбінацій, вирізуваних на дереві чи іншому матеріалі. Очевидно, саме таке письмо мав на увазі Чорноризець Храбр, коли в складеному десь у кінці IX або на початку X ст. сказанії «Про письмена» писав, що «преждѣ оубо словене не имѣхоу книгъ, но чертами и рѣзами чьтехоу и гатаахоу, погани суще». Письмо у вигляді «черт і різ» використовували для позначення належності речей певній особі, позначення кількості речей, тварин або осіб, для гадання та інших подібних функцій. Залишки такого письма археологи знаходять на різних пам’ятках матеріальної культури.

У 862—863 рр. грецькі місіонери брати Кирило і Мефодій, готуючись до просвітительської діяльності в Моравії, упорядкували протокириличне письмо, спростили форму літер, наблизивши їх до грецького уставного письма, поширеного в богослужебних книгах, додали окремі літери й привели в систему відповідність азбуки до слов’янської фонетики, поклавши в основу найбільш відомий їм солунський діалект староболгарської мови, і переклали, користуючись упорядкованою ними азбукою, потрібні їм богослужебні книги з грецької на слов’янську мову. Ця мова одержала назву старослов’янської, а азбука, вживана в ній, відома як кирилиця.

Поряд з кирилицею в слов’янській писемності відома й інша азбука — глаголиця. На питання про те, яка з цих двох азбук виникла раніше, в науці досі немає однозначної відповіді. Деякі вчені вважають, що Кирило створив не кирилицю, а глаголицю, кирилиця ж виникла на зміну складній глаголиці аж у кінці IX ст. і автором її був Климентій, учень Кирила. Інші, теж додержуючись погляду на глаголицю як на індивідуальний витвір Кирила, висловлюють припущення, що кирилиця виникла природно, шляхом слов’янізації грецького письма. Останнім часом на користь цього погляду висуваються нові аргументи, зокрема в зв’язку з віднайденням у Київському Софіївському соборі видряпаної якимось гострим предметом на фресковій штукатурці XI ст. азбуки, що складається з 27 літер, з яких 23 повністю відповідають грецькому алфавітові, а чотири — б, ж, ш, щ — нові, слов’янські. (Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской (по материалам граффити XI — XVII вв.). К., 1976) На підставі складу софіївської азбуки можна зробити висновок, що вона являє собою один з варіантів грецько-слов’янського письма. (Ibid.) Отже, софіївська азбука «відбиває той етап розвитку слов’янської писемності, коли відбувалося поступове ослов’янювання грецького алфавіту і додавання до нього перших слов’янських літер… Вона підкріплює погляд тих учених, які вважають, що глаголиця, яка зберігає сліди індивідуальної творчості і винайдена Кирилом у 863 році, була старіше кирилиці». При цьому не заперечується те, що ще «старіше від глаголиці протокириличне письмо, яке існувало у слов’ян задовго до винаходу Кирила». (Ibid.)

Проте все ж важко узгодити викладені тут міркування про таке пізнє існування грецько-слов’янського письма з тим фактом, що вже на початку X ст. східні слов’яни користувалися звичайною кириличною азбукою, в тому числі й літерами, яких немає в грецькому алфавіті, про що свідчить відкритий у 1949 р. Гнєздовський напис, що читається як «гороушна», «гороухща» або «гороунща». Про використання кирилиці в слов’янському письмі до XI ст. свідчать і різні написи, знайдені на території Болгарії, зокрема в Круглій церкві м. Преслава. З цього погляду більш прийнятне припущення Е. Георгієва, який також вважає Кирила творцем глаголиці, а кирилицю розглядає як результат еволюційного розвитку на слов’янському ґрунті грецького письма. Е. Георгієв відносить процес завершення еволюції кирилиці та її удосконалення на перші десятиліття після офіційного охрещення болгар у 865 р. (Е. Славянская письменность до Кирилла и Мефодия. София, 1952) Немає, звичайно, підстав заперечувати, що кирилиця виникла як завершення еволюційного процесу слов’янізації грецького письма, але важко зрозуміти, чому Кирило, готуючись з братом Мефодієм до дуже відповідальної місіонерської діяльності, не скористався з уже відомого йому слов’янізованого грецького письма, досить простого за своєю формою, а склав зовсім нову і до того набагато складнішу за формами літер азбуку. Природніше припустити, що саме він взяв на себе роботу над остаточним пристосуванням протокириличного письма до слов’янської фонетики. Це ніяк не заперечує того, що зміна форм окремих літер могла відбуватися і після Кирила.

Тому, виходячи з наведених міркувань, найбільш близькою до істини вважаємо гіпотезу, за якою походження глаголиці пов’язується з давніми «чертами і різами». На їхній граматичній основі у слов’ян розвинулося протоглаголічне письмо, в першу чергу у східних, бо саме в них найчастіше знаходять у різній формі його залишки. Однак, коли Кирило упорядкував слов’янську азбуку, то проста й зручна для вжитку кирилиця витіснила всі інші різновиди письма, поширеного у слов’ян, в тому числі й протоглаголичні. Особливо цей процес посилився після прийняття ними християнства, в зв’язку з чим і виникло «прагнення до уніфікації письма як знаряддя державного релігійного культу». (Истрин В. А. История письма. М., 1961)

Однак на південно-західних землях слов’янства, де відбувалося переслідування католицьким духовенством книг, написаних кирилицею, протоглаголичне письмо, занесене туди в кінці IX ст. зі східних слов’янських земель, відроджується уже як тайнопис. Водночас воно унормовується й удосконалюється під впливом кирилиці, внаслідок чого й виникла відома з найдавніших писемних пам’яток глаголиця як друга слов’янська азбука. Саме цим зумовлений той факт, що порядок літер, їхні назви і звукове значення в глаголиці й кирилиці в основному збігаються, хоча форма їх і відмінна. Так уявляється в світлі відомих у нас фактів походження слов’янського письма. Проте вважати, що ця проблема вже остаточно розв’язана, ще немає підстав.

Найдавніші східнослов’янські пам’ятки написані кирилицею, яка вже від початку X ст. поширилася у давній Русі, головним чином разом з розповсюдженням християнства.

9. Усі державні й світські культурні функції на всій території Київської Русі виконувала давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова. Вона виникла на основі місцевих мовних традицій фольклору, суспільно-політичної практики і дружинного епосу за зразками й мовними моделями старослов'янської мови. Маючи розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній), давньокиївська писемно-літературна мова функціонувала паралельно з церковнослов'янською мовою (деякі вчені вважають ці мови лише двома жанрами тієї самої літературної мови). Це — мова збірника законів «Руська правда», літопису «Повість минулих літ», а також «Слова про Ігорів похід», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління Данила Заточника» та ін. У різних реґіонах Русі ця писемно-літературна мова поступово збагачувалася місцевими лексичними й стилістичними особливостями і згодом стала основою формування української, білоруської і частково російської писемно-літературних мов давнього періоду.

10. Церковнослов'янська мова за походженням — старослов'янська (інша назва — староболгарська, бо вона виникла на основі одного з македонських діалектів староболгарської мови). Ця мова прийшла до нас разом із священними книгами після прийняття християнства і стала мовою православної церкви, освіти і культури. На східнослов'янському ґрунті ця мова зазнала впливу місцевих народних говорів і стала помітно відрізнятися від староболгарської мови. У науці вона дістала назву «церковнослов'янська мова». Однак, незважаючи на значні місцеві впливи, церковнослов'янська мова не змінила своєї суті. Вона залишилася спільною мовою всіх православних (а пізніше також і греко-католиків) як на Русі, так і в інших слов'янських християнсько-православних країнах. Для східних слов'ян вона була хоч і зрозуміла, проте все ж таки не рідна.

Церковнослов’янська мова на Русі перебувала в стані постійного розвитку, будучи активно використовуваним живим засобом літературного спілкування. В галузі лексики в ній можна було спостерігати ті ж процеси, що і в старослов’янській мові ІХ-Х ст., зокрема утворення синонімічних рядів, а звідси лексичне варіювання. У більшості випадків лексичні і словотвірні варіанти входили до складу усталеного лексичного запасу старослов’янської мови. Наприклад, в аналогічних контекстах ОЄ та ОрЄ знаходимо такі варіантні пари: стдчдєньць — кладАзь, прЂлюбы — любодıєЂıаниıє, лъжьсъвЂдЂтЂль — лъжипослухъ, скръбь — печаль, црс̃твиıє — црс̃тво, небрЂжениıє — обида, идти — грАсти, сЖпьрь — соупьрникь, мьздоимьць — мытарь, пастырь — пастоухъ, животъ — жизнь та ін. Лексичне варіювання цього типу скоріше за все пов’язане з наявністю різних джерел у руках давньоруського переписувача. Традиційно в конфесійній, проповідницькій і художньо-панегіричній літературі використовувалась і церковнослов’янська мова. Проте українські книжники користувалися нею досить довільно. Ю.Ф. Карський уважав навіть, що в XVI ст. у Західній Русі (в Україні й Білорусії) легше було знайти людину, яка знала латинську й грецьку мови, ніж церковнослов’янську . Занепад церковнослов’янської мови продовжувався до кінця XVI ст. Цю обставину стала активно використовувати єзуїтська пропаганда, що пильно дбала про поширення католицизму. Так, П. Скарга в книзі «О jedności Kościoła Bożego» (1-ше вид. 1577 p., 2-ге — 1590 p.) писав: «За допомогою слов’янської мови ніхто ніколи вченим бути не може, бо вже її нині ніхто не розуміє. У XVI ст. церковносл. досить занедбана. І. Вишенський наприкінці віку писав: «Сказую вамъ тайну великую, яко діяволъ толикую зависть имаеть на славянскій языкъ, же ледво живъ отъ гнЂва; радъ бы єго до щеты погубилъ, и всю борбу свою на тоє двигнулъ, да єго обмерзитъ и въ огиду и ненависть приведеть» (Виш., 23). Ніби у відповідь (а можливо, й у відповідь) на цей закид П. Скарги наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні й Білорусі виходять друком словники («Леξісъ» Л. Зизанія, 1596 р.) і граматики церковнослов’янської мови з елементами української («Кграматыка словеньска языка», 1586 p., «Грамматіка доброглаголіваго єллинославянского языка», 1591 р., «Грамматіка словенска» Л. Зизанія, 1596 р.). Отже, у мовно-функціональному відношенні на літературному рівні сімнадцяте століття відрізняється від шістнадцятого як подальшим розвитком староукраїнської літературної мови, так і великою увагою до священної церковнослов’янської мови.

11Настійною потребою в умовах великої держави стало виникнення писемної мови. Живій українській мові не судилося відразу стати писемною. З прийняттям візантійського християнства Україна одержала й готову книжну мову, старогрецьку мову церковних книг. Однак в устах українського духовенства ця мова набрала окремого, українського, забарвлення. Згадаймо найдавнішу збережену пам'ятку української писемності "Слово о полку Ігоревім", Видно, що автор добре знав і книжний, і народний варіанти мови, бо крізь канву старослов'янської виразно проступають елементи живої народної мови.

З другого боку, мова церкви й духовенства впливала також на маси українського народу, які звикали до церковнослов'янських слів і висловів, свідомо й несвідомо вносили в живу мову елементи церковнослов'янської фоне­тики, морфології і синтаксису.

Трагічної історії України присвячені початкові слова відомої пісні:

Ледве витримала Україна рух мадярів IХ ст., як вже в X ст. посунула печеніги, в кінці ХІ ст. почали послаблювати нашу державу своїми набігами половці, а в ХIII ст., залили українську землю кров'ю монголо-татарські орди. Ще не прийшла до себе Україна після татарського лихоліття, а вже в кінці ХV ст., почала нищити її кримська орда. Заслугою України перед історією є те, що вона захистила спокійний розвиток культури Західної Європи, бо об груди її синів розбивалися широкі хвилі кочових племен.

Цієї заслуги Європа не оцінила, а найближчі сусіди відразу кинулися на ослаблену безупинними боями Україну, щоб насититися її природними багатствами. Так вчинила Суздальщина з Київською державою, так зробили поляки і мадяри з Галицько-Волинським князівством. Таким чином, український народ жив власним державним життям недовго: вже в ХІV ст. він увійшов до складу чужих держав—Польщі й Литви.

У XIV ст. після загарбання Литвою українських і білоруських земель утворилось Велике Литовське князівство. Однак культурна вищість українців білорусів, що входили до складу Литовської державі, їх чисельна перевага робили з неї властиво Українсько-Білоруську державу з такою ж культурою і урядовою мовою. Українською ("руською") мовою було написано зведення державних законів — "Литовський статут". Нею ж велося листування, судочинство, літературна творчість. 0сь що записано в "Літовському Статуті" про мову: ''А писар земський маєть по-руську літерами і словы руськими вси листы, выписи и позовы писати, а не иным языком и словы".

У 1569 р. в Любліні був підписаний акт про унію: Польща та Литва стали об'єднаною державою— Річчю Посполитою. Після'укладення унії більша, частина українських земель відійшла до Польщі (Підлящщя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина). Галичина і Холмщина були під владою Польщі ще з княжих часів. Становище української мови погіршується. Польська шляхта намагається силою прилучити український народ до польської мови. Люблінська унія стала для української шляхти, що до того була носієм української державної думки, містком для переходу в ряди ворогів, що політичне й економічно гнобили український народ. "Для панства, великого, для лакомства нещасного" українська шляхта відреклася свого народу та спольщилася.

Незважаючи на соціальний та націоналний гніт з боку Речі Посполитої, у XVI-XVII ст. розвивається освіта, шириться наука, збагачується культура. Україн стінах Києво-Могилянської академії та братських шкіл українське слово пізнає еллінську і римську філософію і поетику, науку; воно стає демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасним, як козацьке бароко.

На Запорізькій Січі, яка була військовим центром України, всі документи, військові правила, команди, листування в ті часи велися українською мовою, і це підтримувало її громадянський статус.

Мандрівник та історик сирієць П.Аленпський, що зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: "Не лише козаки, але більшість їх дружин і дочок уміли читати".

В такій ситуації, природно, не вистачає книг. Тому масово виникають друкарні. У другій половині XVII ст. останніх налічувалось в Україні 24. Зазначимо, що у Московському царстві тоді було 2 друкарні. Книги проникають у Московську державу, поширюючи на Московію вплив української культури.

З цього приводу академік М.Грушевський писав: "Українській нарід, як порівняти його до московського приміром, - був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє надходили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених".

12,ДРУГИЙ ПІВДЕННОСЛОВ’ЯНСЬКИЙ ВПЛИВ — вплив південнослов’ян. писемності на східнослов’янську, пов’язаний з реформаторським культур.-осв. рухом 14 ст., започаткованим на Афоні (Греція) й поширеним у правосл. країнах Балкан, з орфогр. реформами тирнов. патріарха Євфимія в Болгарії в кін. 14 ст. та Костянтина Костенецького в Сербії на поч. 15 ст., а також діяльністю послідовників їх справи, болгарів за походженням, які працювали в Україні, Росії, Білорусі — моск. митрополита Кипріяна та київ. митрополита Григорія Цамблака. Він виявився (на відміну від «першого» впливу в часи засвоєння старослов’ян. писемності в добу Київ. Русі) в поширенні традицій тирнов. школи книжності та норм Євфиміївської реформи у сх. слов’ян. Термін «другий південнослов’янський вплив» уведений до наук. термінології на поч. 20 ст. О. Соболевським. У 15 ст. старший давньорус. півустав замінюється молодшим півуставом південнослов’ян. типу, в орфографії переважно засвоюються фонет.-орфогр. норми, проте використання їх має штучний характер. На почерках рукописів того часу відбивається і вплив грец. мінускульного письма. З’являються нові накреслення літер а, е, и, в, ж, з, к, т, ч, ъ, ь; поновлюється літера ж; розширюється вживання букв ψ (зам. пс), ξ (зам. кс), ы (зам. ъı), оу (зам. у), θ, s; дедалі частіше відсутня йотація а; ъ, ь пишуться після плавних та ін. У цей період набуває розвитку пунктуація, з’являється кома в тому значенні, в якому вона вживається й тепер, змінюються функції крапки, крапки з комою та двокрапки. В оформленні рукописів починають використовувати геометр, та росл. орнаменти, у заголовках книжок, статей з’являється в’язь та ін. В Україні цей вплив відчувався з кін. 14 ст. і тривав до 20-х pp. 17 ст. включно, проте він не спричинив радик. змін у традиц. правописі. З ост. чверті 14 ст. починається процес унормування староукр. графіко-орфогр. узусу реліг. письменства, який триває протягом століть (до 1619) у змаганні та взаємодії двох правопис. систем: давньоукр. та південнослов’янської. Це призвело до вироблення на кін. 16 — поч. 17 ст. більш-менш унормованої системи правопису, що складалася з орфограм давньоукраїнських, нових староукраїнських (напрацьованих у 14 — 15 ст. і закріплених у 16 ст.) та південнослов’янських. Правописна система ділової писемності, ґрунтуючись на давньоукр. орфограмах, розвивалася поступово і майже самостійно. Внаслідок Д. п. в. сталися лише часткові зміни в її графіч. системі (напр.: на поч. 15 ст. літера ъı була замінена південнослов’ян. графемою ы, протягом 15 ст. — 1-ї пол. 16 ст. у поступається місцем графемі ү (— ук), з 2-ї пол. 15 ст. літери є широка та є вузька поступово замінюються графемою ε). Окр. південнослов’ян. орфограми були закріплені в граматиках Лаврентія Зизанія (1596) та Мелетія Смотрицького (1619).

14. У XIV ст. після загарбання Литвою українських і білоруських земель

утворилось Велике Литовське князівство. Однак культурна вищість українців

білорусів, що входили до складу Литовської державі, їх чисельна перевага

робили з неї властиво Українсько-Білоруську державу з такою ж культурою і

урядовою мовою. Українською ("руською") мовою було написано зведення

державних законів — "Литовський статут". Нею ж велося листування,

судочинство, літературна творчість. 0сь що записано в "Літовському Статуті"

про мову: ''А писар земський маєть по-руську літерами і словы руськими вси

листы, выписи и позовы писати, а не иным языком и словы".

У 1569 р. в Любліні був підписаний акт про унію: Польща та Литва стали

об'єднаною державою— Річчю Посполитою. Після'укладення унії більша, частина

українських земель відійшла до Польщі (Підлящщя, Волинь, Поділля,

Брацлавщина, Київщина). Галичина і Холмщина були під владою Польщі ще з

княжих часів. Становище української мови погіршується. Польська шляхта

намагається силою прилучити український народ до польської мови. Люблінська

унія стала для української шляхти, що до того була носієм української

державної думки, містком для переходу в ряди ворогів, що політичне й

економічно гнобили український народ. "Для панства, великого, для лакомства

нещасного" українська шляхта відреклася свого народу та спольщилася.

Незважаючи на соціальний та націоналний гніт з боку Речі Посполитої,

у XVI-XVII ст. розвивається освіта, шириться наука, збагачується культура.

Україн стінах Києво-Могилянської академії та братських шкіл українське

слово пізнає еллінську і римську філософію і поетику, науку; воно стає

демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасним, як

козацьке бароко.

На Запорізькій Січі, яка була військовим центром України, всі

документи, військові правила, команди, листування в ті часи велися

українською мовою, і це підтримувало її громадянський статус.

Мандрівник та історик сирієць П.Аленпський, що зустрічався з Богданом

Хмельницьким, стверджує: "Не лише козаки, але більшість їх дружин і дочок

уміли читати".

В такій ситуації, природно, не вистачає книг. Тому масово виникають

друкарні. У другій половині XVII ст. останніх налічувалось в Україні 24.

Зазначимо, що у Московському царстві тоді було 2 друкарні. Книги проникають

у Московську державу, поширюючи на Московію вплив української культури.

З цього приводу академік М.Грушевський писав: "Українській нарід, як

порівняти його до московського приміром, - був тоді далеко розумнійший,

освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє надходили на

Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і

друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з українців, бо

своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою,

поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських

учених".

15. Період кінця XVI — першої половини XVII ст. можна назвати часом розквіту української книжкової культури. Таке піднесення позначилось і на мистецькому оформленні, і на тематиці та мові рукописних пам’яток. Якщо в другій половині XVI ст., точніше, починаючи від 60-х рр., відбувався процес проникнення народної мови в літературні пам’ятки, причому не лише світського, а й богослужбового характеру, то в першій половині XVII ст. вживання народної розмовної чи української книжної мови стало явищем повсюдним. Серед історичних причин спалаху письменства (йдеться не лише про літературу, а й про книгописання) можна виділити деякі основні. Поширення реформаційних ідей стало неабияким поштовхом до пробудження національної свідомості, що, своєю чергою, спричинило вияв інтересу українських книжників до перекладу літургійних текстів "простою", тобто розмовною мовою. Другим важливим стимулом до активізації книгописання стала поява неперервного українського друкарства. З одного боку, друкована книжка збагатила репертуар новими пам’ятками і, зрозуміло, вигравала порівняно з рукописною за якістю виконання та мобільністю виготовлення. З іншого — друковані видання викликали так звану

читацьку спрагу на книжку, тоді як самі друковані книжки цієї спраги вдовольнити не могли. Адже можливості друкарень ще не відповідали рівневі попиту на їхню продукцію, друкована книжка коштувала набагато дорожче за рукописну. Окрім того, цензурний контроль не давав змоги друкувати всі поспіль потрібні тодішній читацькій аудиторії твори (йдеться передусім про пам’ятки полемічного письменства, що мали подекуди яскраву спрямованість проти офіційної політики та церкви в межах Речі Посполитої).

Під впливом друків Франциска Скорини в Україні здійснено переклад Пісні пісень (виявлено в Збірнику XVI ст.). Власні друки Скорини користувалися досить великим читацьким попитом в останній третині XVI ст. Відомі, зокрема, такі копії цих текстів: Біблія 1568 р., переписана Василем Жугаєвичем; Біблія, одну частину якої переписав 1575 р. Дмитро — "писарчик" із Зінькова, а другу — протягом 1576 — 1577 рр. ієрей Іоанн у Маначині; Біблія 1596 р. Луки з Тернополя. Старозаповітні біблійні тексти в редакції Скорини переписували або частинами (для збірників), або максимально повно. Наприклад, до списку чотирьох Скорининових перекладів біблійних книг, якого закінчив 1568 р. Василь Жугаєвич у Ярославі, додано низку моральноповчальних творів Іоанна Златоуста, Єфрема Сирина, Григорія Богослова. У тексті передмов, післямов та заголовків замість імені Скорини внесено ім’я Жугаєвича: тут зазначено, що книжку переписано "працею и накладом избранного мужа в лЂкарских науках доктора Василія, Жугаева с[ы]на изъ ЯрославлА" 1. Судячи зі змісту, повний список старозаповітних і новозаповітних текстів (враховуючи і невідомі в друках Скорини) містила Біблія, яку виготовив 1569 р. Лука в Тернополі Припускають, що окрім Скорининових текстів, перепис вміщував здійснені, можливо, трохи раніше, українські переклади і був автографом перекладача. Цей таки список міг бути протографом списку Біблії 1573 — 1577 рр., що зберігся у двох кодексах. Перший рукопис, згадуваний як копія Дмитра-"писарчика", містить невідомий у друку Скорининовий переклад двох книг Параліпоменон. Дослідники вважають, що частина тексту є перекладом, здійсненим близько 1570 р. з гебрайського джерела 3. Другу частину кодексу виконали впродовж 1576 — 1577 рр. у Маначині на Поділлі на замовлення ієрея Іоанна, ймовірно, два переписувачі. Окрім старозаповітних текстів, копіювали й інші друки Ф. Скорини. Найчастіше переписували Апостол. Зокрема, три списки XVI ст. зберігаються в збірці Перемишльської греко-католицької капітули у Варшаві 4. Відомий також перепис Апостола Скорини, якого скопіював ієрей Гермоген (Тихоненя Яцкович), родом з Торчина, впродовж 1593 — 1594 рр. у Теслугові поблизу Берестечка 5.

Тогочасний книжковий репертуар збагачувався також за рахунок нових для української книжності жанрів. Це були "четьї", книги релігійного або й світського змісту. До першої групи можна зарахувати Учительне Євангеліє нового типу. Ця популярна в Україні наприкінці XVI — на початку XVII ст. пам’ятка перейняла чимало рис "Постилли" М. Рея, перший друк якої з’явився 1557 р. у Польщі, та інших протестантських збірок проповідей. До другої групи залучають досить велике коло цілком світських творів, що надходили в Україну із Західної та Центральної Європи. Йдеться насамперед про пам’ятки повістевої літератури, зокрема твір угорського гуманіста Ніколая Олаха "Аттила", Роман про Трістана та Ізольду, уривки "Декамерона" Боккаччо, французькі фабльо (байки), польські фацеції (жарти). Розширювався український репертуар також за рахунок оригінальних та перекладних творів поезії, драми, історіографічної прози, правової літератури.

Найяскравішою серед церковних пам’яток, де виразно присутня українська мова, є Пересопницьке Євангеліє 1556 — 1561 рр. — найраніший повний текст перекладу канонічного Євангелія з церковнослов’янської українською книжною мовою, здійснений "ку читаню и посполитымъ людемъ ко доброму выразумленю

Найчастіше копіювали Євангелієтетр, однак набагато активніше в другій половині XVI ст. порівняно із XVII ст. Досить популярною пам’яткою був тлумачний Псалтир. Відомо понад десять списків цього твору, зокрема: перепис ієромонаха Унівського монастиря Йони 1577 р. (рукопис не зберігся) 9; рукопис поповича Василя, сина священика Прокопія, який закінчив свою працю 1613 р. у Вишгороді 10; тлумачний Псалтир 1642 р., переписаний на замовлення пресвітера Василя Липоворозького в Ніжині та ін.

Упродовж другої половини XVI — першої половини XVII ст. в Україні часто переписували Прологи, оскільки за цей час пам’ятка жодного разу не виходила друком. Найбільша кількість списків припадає на другу половину XVI ст., трохи менше копій датовано першою половиною XVII ст., решту рукописів створено, очевидно, на зламі XVI і XVII ст. Для прикладу можна назвати Пролог 1579 р. Іляша Туркевича; Пролог кінця XVI — початку XVII ст.; Пролог 1633 р.

У другій половині XVI і першій половині XVII ст. переписували також Устави (Устав 1639 р. Івана Гаврилевича), Кормчі (Кормча 1599 р. Петра Станіславовича з Костянтинова), Торжественники (копія 1618 р. дяка Семена Демковича зі Стрятина), Требники (Требник XVI ст., імовірно, з Києва 12),Часослови, Чиновники тощо.

Пам’ятки, призначені для індивідуального читання, представлені різноманітними жанрами. Виділяють, зокрема, пам’ятки патристичної, агіографічної, історичної (чи історіографічної) прози, природознавчої літератури, юридичні, художні. Найбільшу кількість списків творів патристичної літератури датують першою половиною XVII ст., трохи меншу — XVI ст. Найпоширенішими серед них були переписи творів Василія Великого, Єфрема Сирина, Григорія Богослова. Часто читані твори патристичної літератури, наприклад, Питання-відповіді Афанасія до князя Антіоха, протягом XVI — XVII ст. поширювалися в складі Збірників та Ізмарагдів. Як і раніше, великий читацький попит мав збірник творів Іоанна Златоуста — Златоуст: кількість переписів пам’ятки приблизно однакова в другій половині XVI і в першій половині

XVII ст. Серед них можна згадати, зокрема, копію XVI ст., правдоподібно, з Галичини; перепис Златоуста з доповненнями з Пролога першої чверті XVII ст.; кодекс, переписаний перед 1617 р., який у XVII ст. належав бібліотеці Луцького монастиря 13.

Починаючи від третьої чверті XVI ст. українські читачі виявляли особливу зацікавленість учительними Євангеліями, які одночасно використовували і в церковній практиці, і як домашню лектуру. В Україні практично кожний рукописний кодекс — свого роду неповторне явище. Адже кожен переписувач компонував зміст книжки на власний смак, окрім того, досить часто пожвавлював мову оригіналу діалектними чи іншими мовними особливостями 14. Українські книжники використовували тексти польськомовних друкованих постиль. Серед таких видань найбільший "слід" в українських учительних Євангеліях залишила "Постилля" М. Рея: близько 30 українських кодексів зберегли сліди цієї літературної пам’ятки. Проте загалом в українських перекладах вплив церковнослов’янської мови все-таки залишався дуже відчутним (таких пам’яток приблизно половина з відомих). Основу тексту учительних Євангелій цього типу становила церковнослов’янська мова як мова протографа, на яку наклалися певні нашарування польської мови, оскільки польські джерела слугували укладачеві як допоміжний матеріал

Пам’ятки агіографічної прози входили здебільшого до складу Прологів, Четьї-Міней, збірників XVI і початку XVII ст. Зокрема, відомі рукописні копії першої половини XVII ст. українського перекладу польськомовного "Патерикона" Сильвестра Косова (Київ, 1635). У репертуарі пам’яток історіографічної прози частка перекладів була помітно менша, особливо в першій половині XVII ст. Натомість з’явився цілий цикл нових оригінальних пам’яток історіографії. Адже в цей час українське суспільство, яке почало відчувати свою національну ідентичність, виявляло посилений інтерес до власного минулого. В українських землях далі створювали переклади пам’яток історіографічного змісту: Хронографи, Хроніки (збереглося зовсім мало списків, що зумовлено, безперечно, і "зачитуванням" пам’яток), Палеї. Поширеним жанром оригінального українського історіографічного письменства залишалися літописи, що описували події переважно місцевого характеру (місцеві літописи) або всеукраїнського значення (козацькі літописи, часом зародження яких можна вважати першу половину, вірніше, середину XVII ст., хоч найдавніші із збережених створено в другій половині століття). Найважливішими з цих пам’яток є датовані серединою XVII ст. літописи, що описували події, починаючи від кінця XV до середини XVII ст., і досить чітко віддзеркалювали індивідуальну позицію автора — чи в політичних, чи в релігійних питаннях. Зокрема, Острозький літопис, що звертається до подій 1500 — 1636 рр., є компілятивною переробкою "Хроніки" Мартина Бєльського, пристосованою до потреб полеміки з прихильниками Берестейської унії. Автор Львівського літопису Михайло Гунашевський, описуючи події 1498 — 1649 рр., і анонімний укладач Хмільницького літопису, який зосередився на 1636 — 1650 рр., висловили захоплення діями козацького війська, видатними постатями того часу: Богдана Хмельницького, Петра Конашевича-Сагайдачного, Йова Борецького, Петра Могили. У Києві часто виконували копії Києво-Печерського патерика. Зокрема, протягом 1553 — 1554 рр. один з таких списків у Києво-Печерському монастирі виготовив Несторець, родом із Сокаля.Жанр юридичної літератури репрезентували пам’ятки церковного права, зокрема Кормчі (Номоканони), які були відомі в різних варіантах. Окрім того, у другій половині XVI ст. в Україні поширювалися копії Литовських статутів, застосовуваних у судовій практиці. Серед таких пам’яток, наприклад, можна згадати Почаївський список Другого Литовського статуту початку 80-х рр. XVI ст.; копію 1619 р. Третього Литовського статуту, яку виконали Адам Залуський і Лукаш Гошковський у міській канцелярії Києва; Статут Литовський першої половини XVII ст. 16 тощо.

Наприкінці XVI ст. виникла українська мовознавча література, представлена здебільшого працями викладачів шкіл: Кирила-Транквіліона Ставровецького, Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького. Низку такого роду пам’яток видано друком, тексти яких копіювали від руки. Деякі твори поширювалися лише в рукописному вигляді, зокрема анонімна "Синоніма славеноросска" середини XVII ст., "Лексикон латинскій" 1642 р. Єпифанія Славинецького. Пам’ятками цього жанру можна вважати також своєрідні розмовники з маленькими словничками, перекладені, очевидно, із західноєвропейських джерел, але пристосовані до потреб українського читача. Надзвичайно цікавим з цього огляду є список першої половини XVII ст., названий "Розмова", в якому вміщено ситуаційні діалоги для подорожніх купців. Збереглася лише перша частина збірника — власне з діалогами. Можливо, існувала й друга, словникова його частина.

Як було зазначено, у другій половині XVI і особливо в першій половині XVII ст. відчутно збагатився репертуар художньої літератури, зокрема за рахунок нових перекладів. Надзвичайно популярною в Україні була "Александрія". Однак датовані XVI — першою половиною XVII ст. списки цієї пам’ятки внаслідок частого використання не збереглися. Чималий інтерес викликала також "Повість про Варлаама та Йоасафа", доступна в окремих списках та в складі Прологів і збірників. Як і раніше, часто копіювали збірку "Пчола". Від середини XVII ст. в Україні відомі переклади "Історії Троянської війни" Ґвідо де Колумна, "Повісті про Юдейську війну" Йосифа Флавія (яка дійшла в окремих списках та в складі Хронографів кінця XVI — початку XVII ст.), "Арістотелевих врат". Загалом більшість пам’яток художньої літератури в Україні поширювалася лише в рукописному вигляді, тоді як західноєвропейському і польському читачеві були доступні видання творів тогочасних літераторів.

Під впливом ренесансних та барокових явищ в українській художній літературі виникли нові світські жанри — поезія та драма. Найраніші зразки духовної поезії збереглися в рукописному вигляді. Списки 49 оригінальних віршів Києво-Михайлівського збірника 20-х рр. XVII ст. і 62 вірші Загорівського збірника XVII ст. (нині втраченого) є різними копіями протографа, що вміщував великий віршовий комплекс одного автора 80 — 90-х рр. XVI ст. До цього комплексу входив і вірш "Скарга нищих до Бога" (відома копія в Збірнику — конволюті 20-х рр. XVII ст.) 17. Зразком української драми першої половини XVII ст. є "Слово о збуреню пекла", що дійшло в пізніших списках (зокрема в рукопису XVIII ст. з бібліотеки Народного Дому у Львові).В окрему групу пам’яток можна виділити полемічні твори оригінальної публіцистики. До нашого часу дійшли шість списків творів Івана Вишенського, з яких три містять українську редакцію, три — старообрядницьку інтерпретацію. Дослідники виділяють дві групи списків, об’єднаних протографами, що не збереглисяю.Найстаріший і найближчий до авторського тексту перепис містить Підгорецький збірник XVII ст., якого віднайшов і вперше описав 1899 р. Іван Франко. Видатна пам’ятка української полемічної літератури — анонімна "Пересторога зЂло потребная на потомные часы православным христіаном..." (1605 — 1606) відома лише за двома списками. Першу копію містить Збірник XVII ст. Михайла Гунашевського, що тривалий час зберігався в бібліотеці Ставропігійського інституту у Львові, а 1901 р. потрапив до бібліотеки Київського університету. Другий список, виявлений порівняно недавно, містить лише уривок "Перестороги". Віднайдений перепис входить до складу Збірника, якого уклав 1617 — 1618 рр. Іван Іванович Хошковський у Черейському та Онуфріївському монастирях у Білорусі 20. Тільки з рукописних копій кінця XVI — початку XVII ст. відома також відповідь "На другій листъ велебного отца Ипатіа (Потія)" (1599) анонімного Клірика Острозького. Один із списків виявлено наприкінці XIX ст. в оправі із стародрукованим примірником "Апокрисиса" Христофора Філалета (Острог, 1598) та рукописною копією "Отпису" Клірика Острозького на перший лист Іпатія Потія до Костянтина Острозького. Другий перепис твору, що зберігався в Крехівській бібліотеці, загинув у часи Першої світової війни.

"Палінодія" Захарії Копистенського, попри те виняткове місце, яке вона зайняла у тогочасній полемічній дискусії, не була надрукована, а поширювалася лише в списках упродовж XVII ст. в Україні, а згодом і на території Московської держави 21. Характерно, що в Україні, зокрема в Галичині, копіювали максимально повний текст твору. Натомість російським спискам властиві переробки і скорочення, переписування лише окремих частин і розділів.

Тільки в рукописних копіях (у списках XVII і XVIII ст.) поширювалися анонімні

Полемічні пам’ятки протиреформаційного звучання в Україні не набули особливого поширення. Тут треба враховувати специфіку реформаційного руху в Речі Посполитій, який православні використовували для спільних протикатолицьких та протиуніатських дій. До протипротестантської полеміки залучали здебільшого перекладні твори російських вільнодумців та твори греко-візантійської літератури. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. для полеміки з аріанством служив спрямований проти єресі "зжидовілих" "Просвітитель" Йосифа Волоцького (російську пам’ятку кінця XV ст. приблизно в той самий час перекладено на українському ґрунті), оскільки погляди аріан і російських вільнодумців у деяких питаннях збігалися. Відомий, наприклад, білоруський список українського перекладу "Просвітителя" кінця XVI — першої третини XVII ст. з примітками і виправленнями читача-білоруса. Деякі твори греко-візантійської літератури, що мали антипротестантське звучання, зазвичай входили до складу збірників полемічного чи морально-повчального змісту: "Преніе противу Арія" блаженного Афанасія, послання Угорського короля Януша до прота Афонської гори 1534 р. і відповідь на нього (Супрасльський збірник 1578 — 1580 рр.), "Отказ аріяном на словах их противний" (Збірник XVII ст.), "О святом и спасеном крещеніи, и искушеніи, и разбойницЂ на аріяны" додано до "Маргариту" 1617 р., скопійованого у Жовкві з острозького видання 1595 р.

Апокрифічні пам’ятки, що також становили частину репертуару української рукописної книжки другої половини XVI — першої половини XVII ст., входили до складу різноманітних збірників XVI — першої половини XVII ст., Палей. Особливо популярними в Україні були апокрифи "Ходіння Богородиці по муках", "Слово о Лазаревім воскресенії" (збереглося понад 20 списків XVI — XVII ст.), успадковані від давньої української писемності

До окремої групи книжок належать збірники, типологію яких встановити досить складно, оскільки кожен примірник став індивідуальним витвором укладача, орієнтованого на різні читацькі потреби. Найпоширенішими були збірники мішаного змісту, що складалися з фрагментів літургійних, канонічних, патристичних, полемічних, агіографічних, деяких інших творів. Водночас відомі збірники, укладені за певним тематичним чи функціональним принципом: скомпоновані з морально-повчальних творів, з літургійних та канонічних текстів або їхніх фрагментів, з полемічних творів оригінальних і перекладних або лише оригінальних авторів.

Упродовж другої половини XVI — першої половини XVII ст. візантійська традиція ще помітно впливала на розвиток української книжності. Прикладом типу книжки, сформованого за візантійським зразком, може бути збірник морально-повчальних творів — Ізмарагд. Одночасно виникали цілком нові типи, що склалися під впливом європейської (зокрема польської) книжкової культури (збірники з текстами творів світської літератури: поезії, прози, драми) і як самобутні національні типи (збірники полемічних творів). За приблизними підрахунками, співвідношення між перекладними та оригінальними пам’ятками (за кількістю назв і копій) від другої половини XVI ст. почало змінюватися на користь оригінальних (переважно за рахунок полемічних та літописних).

Судячи із збережених списків або згадок про них, можна говорити про певну тенденцію розвитку книгописання. До 80-х рр. XVI ст. кількість рукописних пам’яток помітно зростала. Після виникнення друкарства вони ненадовго (на одне-два десятиліття) трохи втратили попит. Проте від початку до середини XVII ст. масштаби книгописання внаслідок загального культурного прогресу (друкована книжка не встигала задовольняти запити широких освічених кіл) помітно зросли.

16. В жанрі полемічної літератури: «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького(1587),«Казанье святого Кирилла патріархи Іерусалимського… » Стефана Зизанія (1596), «Пересторога» невідомого автора (1605), «Тренос, або плач .східної церкви» Мелетія Смотрицького, «Палінодія» Захарії Копистенського та ін. Звичайно, полемічні твори мали церковний характер, але зміст і обсяг суперечок переростав релігійні рамки: тут висловлювались думки не тільки на захист православ’я, але й в оборону українського народу від польської шляхти взагалі; ці твори часто носили активний і палкий наступальний характер, тавруючи гнобителів — князів світських і князів католицької церкви. Це знаходило своє відображення в мові творів, де використовувалась і лексика, і фразеологія далеко не релігійного характеру. Велике значення має полемічна література і для розвитку української літературної мови на шляху до зближення книжної мови з народною розмовною мовою (містком між тією і тією була розмовна мова тогочасних освічених українців), як дальший крок до демократизації української літератури і літературної мови. Справді, більшість полемічних творів написана «простою мовою», настільки простою, що за основу в ній править, здається, не книжна церковнослов’янська, а народна розмовна мова. Такою є, наприклад, мова «Апокрисиса» Христофора Фідалета, «Перестороги», «Палінодії» Захарії Копистенського й багатьох інших.

Як письменник І. Вишенський був сміливим у поводженні з мовою. Він не зупинявся перед творенням власних слів за зразком існуючих. В його мові наявні десятки (якщо не більше) неологізмі типу златолюбец, тонкодорогий, хлопати «обзивати хлопом»… Не уникає І. Вишенський народних фразеологізмів: зубы наострил если; каждая,рече, лишка свой хвост хвалит… У фонетиці, морфології і синтаксисі виявляються ті ж риси, що і в творах попередніх століть. Відбувається чергування /у/ з /в/товчеш, увес, вкрадут ; засвідчується м’яке /ц’/: в концю, потилицю. Іменники систематично вживаються у кличному відмінку та ін. Не доводиться дивуватися, що в мові творів І. Вишенського є багато полонізмів і ряд латинізмів: як уродженець Галичини, він не міг не знати польської мови, і як книжно освічена людина, він не міг обійтися без відповідних латинських слів і терміти, бо латинська мова була в тодішній Польщі не тільки мовою церкви, а іі мовою адміністрації та науки. Отже, з необхідності І. Вишенкський змушений був користуватися принаймні елементами латинської мови, при всій антипатії до неї. Підсумовуючи, відзначимо виняткове багатство різноджерельної з походження лексики творів І. Вишенського (церковнослов’янізми, українізми, полонізми, латинізми, грецизми й ін.). Глибше ознайомлення з текстами творів І. Вишенського свідчить, що в їх словесному складі найбільшу питому вагу становить церковно-богословська і емоційна лексика. Це пояснюється, звичайно, змістом його творів. До речі, у створенні специфічно-індивідуального публіцистичного стилю І.Вишенського найважливішу роль з усіх лексичних засобів відіграє побутово-просторічна і особливо емоційна лексика. Серед емоційної ж лексики першорядне стильове значення мають новоутвори І. Вишенського.

У 1620-1622 рр. З. Копистенський, продовжуючи полемічну традицію, започатковану І. Вишенським і його послідовниками, написав свою знамениту «Палінодію» («Оборону»). Це була дуже освічена людина: не рахуючи книг Святого Письма, автор використовував твори ще понад 100 письменників¹.

Українську лексику З. Копистенський поєднував зі старослов'янською. Це особливо помітно при аналізі синонімічних рядів, пор.: печера — пещера — вертеп — яскиня; гром — перун. Тут використовуються народні фразеологізми типу «ано так ся ему в том щастит, як голому в кропивƀ». Суспільно-політична й економічна лексика містить у собі чимало елементів української мови, але багато й запозичень з латиської, часто через польське посередництво⁴. Латинізми, як і церковнослов’янізми, можуть використовуватися як синоніми до українських слів; так маємо і суд і юрисдикція . Грецизми тут також наявні, але це переважно вузькофахові терміни з церковного побуту (сакое, сакра,). Відгомін писань Вишенського відчувається в творах Мелетія Смотрицького, в «Пересторозі», (1605—1606 рр.), у «Вопросах'Ь и 'отвƀтах'Ь православного з'Ь папƀжником'Ь», у «Советовании о благочестіи» 1621 р. та ін. Найближче до стилю І. Вишенського стоїть, мабуть, «Отвƀт'Ь Клирика Острожского Ипатію Потею» 1598 р. Тут є простонародні порівняння. Трапляються тут і чисто народні фразеологізми: На тое око мƀти. До стилю І. Вишенського «Отв'ƀть Клирика Острожского» наближається і нагромадженням слів одногой того ж семантичного поля.

17. В XVII ст. ще високо тримався авторитет церковно-слов’янської чи слов’янської, мови, якою були написані пам’ятки старовини і яка мала значне поширення як через книги чисто релігійного характеру, так і через полемічно-публіцистичні, наукові, художні й інші твори. Вона була необхідним і випробуваним знаряддям боротьби проти католицизму в унії, що поширювались переважно латинською і польською мовами.

Потреби боротьби вимагали такого знаряддя передачі думки, виразу, яке було б високо організованим, визнаним освіченим світом і відомим не лише на Україні, а й іншим народам. Тим-то, як правильно відзначив П. Житецький, українські діячі культури, письменники, взагалі книжні люди того часу «поспішали організувати літературну мову на готовому грунті книжних переказів, поспішали знайти в них об’єднуючий фокус, щоб не розгубитися в масі діалектних подробиць. Таким літературним фокусом була для них церковнослов’янська мова. Це була свого роду уніформа всіх народних наріч, що звільняла як письменника, так і читачів від безпосереднього знайомства з цими наріччями, розрахована не на одну Русь, але й на інших слов’ян грецького віросповідання» .

Однак характер церковнослов’янської мови XVII ст. уже в багатьох моментах був не той, що в пам’ятках старої писемності, наприклад в Остромировому євангелії і под. Нові часи вимагали змін у цій мові, і вона не могла не ввібрати в себе елементів живої народної мови, а також елементів, пов’язаних з розвитком науки, полеміки, стосунками з польською і латинською мовами, якими видатні полемісти часто користувалися і які були поширені в літературі.

Отже, виразною тенденцією в розвитку церковно-слов’янської мови було проникнення до неї елементів живої народної мови — лексичних, фразеологічних; не лишалися без змін також фонетика, морфологія і синтаксис. Наявність цих елементів у церковносло- ь’янській мові XVI—XVII ст. була настільки значна, що її вже називали слов’яноруською, або, в деяких випадках пізнішого часу, слов’яномалоруською. Крім цього добору елементів народної мови, добору, що, можливо, не завжди ставився письменниками і полемістами як свідома мета, в історії літературної мови відомі прямі спроби, кількість яких усе збільшувалась, перекладу текстів церковнослов’янських пам’яток на «просту» мову, тобто на книжну українську, що була в той час найближчою до народної мови.

Окремої уваги заслуговує мова художньої літератури першої половини XVII ст. У цій літературі першорядне місце належить схоластичній силабічній поезії богословсько-моралізаторського і панегіричного змісту, в якій переважно виявляється ідеологія українських феодалів та вищого духовенства і дуже рідко відображаються деякі риси тогочасної реальної дійсності.

Прикладом поезії богословсько-моралізаторського змісту може бути збірник віршів Кирила Транквіліона Ставровецького «Перло многоцƀнное» (1646). Зразком панегіричної поезії є, наприклад, «Вƀршƀ на жалосный погребь зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного…» Касіяна Саковича (1622). Мова цієї віршової поезії є штучною макаронічною мовою, в якій хаотично поєднуються книжні церковнослов’янські й канцелярські елементи з українізмами та полонізмами, що йдуть від тогочасної розмовної мови українських книжників. Вона являє собою своєрідний тип «простої мови».

У першій половині XVII ст. у наукових працях, як і в художній літературі, теж користувалися і слов’яноруською і «простою мовою». Не набагато відрізняється від «простої мови» мова ділового актово-урядового листування кінця XVI — першої половини XVII ст. Природно, що в цій мові ще більшою мірою, ніж у мові тогочасної художньої літератури і літератури інших жанрів, відображається жива українська народна мова, особливо в мові свідків і сторін, що судяться.

Єдиним жанром літератури, в якому вживалася українська народна розмовна мова, починаючи з першої половини XVII ст., були інтермедії — комічні сцени з життя простонароддя, що вставлялися між окремими актами шкільної драми для розваги глядачыв. Українська народна розмовна мова використовувалась тут як засіб гумору. Від першої половини XVII ст. до нас дійшли лише дні інтермедії, додані до духовної драми Якуба Гіпіатонича (1619). Інтермедії, додані до драми Якуба Гаватовича, мають велике значення для історії української літературної мови як перші пам’ятки, в яких (правда, в польській транскрипції) зафіксована жива українська розмовна мова, причому в цих інтермедіях (як і в інтермедіях пізнішого часу) маємо натуралістичне копіювання розмовної народної мови.

18. Культурному відродженню на Україні в кінці XVI — першій половині XVII ст. сприяло пробудження національної самосвідомості українського народу на грунті визвольного руху проти польських феодалів і посилення економічних зв’язків між усіма українськими землями на основі зміцнілого торговельного обміну. Все це спричинилося й до посилення культурних зв’язків між різними частинами України. У другій половині XVI ст. з’являється на Україні друкарство, виникають справжні вогнища культури та освіти у вигляді шкіл вищого типу.

Першими надрукованими кирилицею пам’ятками, що з’явилися за кордоном, але завдячують своєю появою представникам українського і білоруського народів, є п’ять богослужебних церковнослов'янських книг , виданих у Кракові. У Москві перша друкарня була заснована на початку 50-х рр. XVI ст. Друкарство сприяло значному здешевленню книжної продукції, а через це і масовому поширенню книги та грамотності серед народу. Воно ліквідувало монополію боярства і особливо духовенства в справі освіти і виробництва книги. Російським першодрукарем вважається Іван Федоров, який разом із своїм помічником Петром Мстиславцем 1 березня 1564 року випустив у світ книгу під назвою «Дƀяния апостольска и послання соборная и святого апостола Павла послания». Мандрівному друкарю Івану Федорову судилося стати також першодрукарем і українського народу. Як вже було зазначено, Федоров перед тим працював у Москві й білоруському містечку Заблудові. І якщо в Москві Іван Федоров був на службі в державній друкарні, а у Заблудові — в друкарні Г. О. Ходкевича, то тепер він вирішив відкрити власне підприємство, стати не лише друкарем, а й видавцем. Задумавши заснувати власну друкарню, Іван Федоров, якого в Україні називали Федоровичем, не випадково обрав Львів, велике торговельно-промислове і культурне місто. У 1572 році він переселився у Львів, де на кошти малозаможного міщанства і Успенського церковного братства заснував друкарню. У цій друкарні в лютому 1574 р. була надрукована перша книга на Україні — «Апостол». У тому ж 1574 році, незабаром після виходу в світ «Апостола», І. Федоров надрукував у Львові ще одну книгу: на цей раз не церковну, а шкільний підручник, точніше, буквар для навчання грамоти. Немеркнучу славу геніальному друкареві принесла «Острозька біблія», яку І. Федоров надрукував великим тиражем у 1580 році в Острозі — в друкарні князя Костянтина Острозького.

19. Поширення в кінці XVI — на початку XVII ст. друкарства на Україні (заснування друкарні, крім Львова, у Києві), розквіт шкільної освіти (звичайної і вищої), розвиток різних жанрів церковно-релігійної і світської літератури та інших галузей культури— все це вимагало спеціального підручника граматики і правопису, унормування орфографії, в чому насамперед була зацікавлена школа, а також значні вже, як на той час, кадри письменних людей, письменників, редакторів-«справщиків» і т. ін. Не дивно, що в цей час на Україні з’являється ряд граматик: «Кгра матыка словенска языка», «Грамматіка славенска» Лаврентія Зизанія (1596 р.) і «Грамматіки славенскія правилное синтагма» М. Смотрицького (1-е вид. 1618, 2-е — 1619). Але всі ці граматики були граматиками не української, а книжної слов’яноруської мови (в основі церковнослов’янської ' ‘книжної болгарської мови) з деякими східнослов’янськими нашаруваннями в ній. Найкращою з них з погляду наукового була граматика М. Смотрицького. Нею користувалися довгий час не тільки на Україні, а й у Росії. На основі граматики М. Смотрицького складалися також російські і українські букварі, що сприяло поширенню грамотності серед широких народних масс. Граматика Мелетія Смотрицького, як зазначалося, була граматкою слсс’дноруської мови. Вона складалася з таких чотирьох частин: орфографія, етимологія (по-сучасиому «морфологія»), синтаксис і просодія (вчення про віршовий ритм). Виклад в цій граматиці був катехізичний, тобто в формі запитань і відповідей, як і в граматиці Л. Зизанія. Частин мови в граматиці М. Смотрицького вісім. Імена поділяються на власні і загальні, а ці останні на «существительньїе», «собирательньїе» и «прилагательньіе». Відмінків сім.

До українських граматик першої половини XVII ст. належить і рукописна граматика Івана Ужевича 1643 року у викладі латинською мовою. Не раз згадувана різними вченими, починаючи з Й. Добровського, що відзначив її в своїй основоположній праці , вона не була об’єктом дослідження вітчизняних учених, зберігаючись у бібліотеці Сорбонни в Парижі. Лише недавно на просьбу акад. АН УРСР І. К. Білодіда, при сприянні французьких лінгвістів акад. Андре Мазона та проф. Марії Шерер, були виготовлені фотокопії граматики Ів. Ужевича й надіслані Інститутові мовознавства АН УРСР. Недавно вона була опублікована вид-вом «Наукова думка».Як сказано, граматика Ів. Ужевича писана латинською мовою. Складена вона за зразком граматики латинської мови. Але багатий ілюстративний матеріал граматики взято з так званої «простої мови» XVI — першої половини XVII ст. старої книжної української мови, зближеної з тогочасною живою українською народною мовою. Якщо попередні друковані граматики Л. Зизанія, Львівської братської школи («Адельфотес») і М. Смотрицького були граматиками церковнослов’янської мови, то граматика Ів. Ужевича є граматикою «простої мови» і тому значною мірою першою граматикою народної української мови XVI—XVII ст.3 невідомих причин граматика Ів. Ужевича не була надрукована й через те не змогла практично поширитися як граматичний посібник у тогочасному українському суспільстві і школі, не змогла перетворитися в цінне знаряддя української освіти й культури, незважаючи на свої незаперечні наукові якості. Але сам факт появи такої граматики свідчить про те, що вже за феодалізму передові українські вчені й письменники усвідомлювали потребу піднесення української народної мови на рівень літературної, потребу поширення освіти в народі, а це свідчить про високий рівень культури українського народу напередодні його визвольної війни 1648—1654 рр.

20. Потреби школи, а особливо розвиток наукової, художньої, церковно-проповідницької й іншої літератури, діяльність досить широкого вже в XVII ст. кола «працівників слова» — письменників і друкарів, редакторів — все це неминуче породжувало вимогу створити тлумачний словник тогочасної української літературної мови, який давав би в розпорядження освіченої людини надійний матеріал для вибору потрібного слова як з книжної, так і з народної розмовної мови.

З найраніших українських спроб такого словника від останньої чверті XVI ст. дійшов до нас рукописний твір невідомого автора — «Лексис с толкованієм словенских слов просто». В кінці XVI ст. (1596 р.) з’явився також перший друкований словник тлумачного типу, складений колишнім викладачем Львівської братської школи Лаврентієм Зизанієм . Але неоціненне значення в історії не тільки української, а й російської лексикографії має «ЛексиконЪ славеноросскій и именЪ тлЪкованіє» (тлумачний словник) Памви Беринди, надрукований у друкарні Києво-Печерської лаври в 1627 році. В 1653 році «Лексикон» було перевидано в Кутеїнському монастирі в Білорусії (біля Орші) . У 1961 році він був виданий фотомеханічним способом Видавництвом АН УРСР.В «Лексиконі славеноросскому» використано досвід попередніх лексикографічних спроб на Русі: азбуковників, новгородських словників і особливо «Лексиса» Лаврентія Зизанія '. Проте «Лексикон» Памви Беринди відрізняється від попередніх словникових спроб не тільки обсягом, а й кращою науковою обробкою лексичного матеріалу. Словник П. Беринди має близько п’яти тисяч (4980) реєстрових слів у першій частині (вона майже виключно складається з церковнослов’янських слів, якщо не враховувати незначної кількості слів іншомовних). У другій частині словника Беринди є 2002 реєстрових слова (це слова іншомовні, які означають власні імена людей, назви наук, гір, морів, рік та іін.). У «Лексисі» Л. Зизанія було всього 1061 реєстрове слово.Незрівнянно більше значення, ніж реєстрова частина «Лексикона», має тлумачна його частина, яку П. Бериінда назвав «росскою»: вона містить у собі великий історико-філологічний і етнопрафічний матеріал, в якому відображаються старовинні погляди, мова, побут і вірування українського народу кінця XVI —поч. XVII ст.

Слова «росскої» частини, які перекладали і пояснювали церковнослов’янізми реєстрової частини «Лексикона», можна поділити на чотири групи:

Слова слов’яноруські, тобто властиві церковнослов’янській і всім східнослов’янським мовам (бƀда, иду, крЪвь і т. ін.).

Слова спільносхіднослов’янські (погода, корова, сегодня, берег тощо).

Слова питомо українські, в тому числі й іншомовні, що узвичаїлися в ній з давніх-давен (коваль, лƀкарь, клуня, казка, калюжа, баюра та ін.).

Польські слова й латинізми, запозичені тогочасною українською літературною мовою з польської (лечь, вшакже, релƀя, набоженство, цнота тощо).

Крім того, в «росскій» частині «Лексикона» є також грецизми, чехізми, церковнослов’янізми тощо.

За зразком «Лексикона славеноросского» П. Беринди, мабуть, у другій половині XVII століття була складена невідомим українським автором «Синонима славеноросская», опублікована П. Житецьким як додаток до його «Очерка литературной истории малорусского наречия в XVII веке» (1889).

За змістом «Синоніма» є ніби «вивернутим» «Лексиконом» П. Беринди. Так, якщо реєстрові слова першої частини «Лексикона» П. Беринди складаються майже виключно з церковнослов’янізмів, які пояснюються в тлумачній колонці словами тогочасної книжної української мови (серед них, як зазначалося, було немало полонізмів і народних українських слів), то в «Синонімі славеноросскій» маємо зворотну картину: в реєстровій колонці стоять слова книжної української мови, а в тлумачній — церковнослов'янські слова, а часто й штучно вигадані за їх зразком неологізми самого автора. Наприклад: Лице — ланита….Личба — число. В лексикографічному відношенні «Синоніма» значно нижча за свій зразок — «Лексикон» П. Беринди.

«Лексикон славеноросский» П. Беринди протягом кількох століть користувався величезною популярністю і пошаною серед' книжноосвічених людей, особливо серед духовенства.

21. Києво-Могилянська академія як найбільший осередок давньої української літератури та літературної мови. Мовна концепція Києво-Могилянської академії. Наука про “три штилі”.

Першою науковою установою України вважають Острозьку слов'яно-греко-латинську академію (1576-1636). Центром культуриі науки у 18ст. стає Києво-Могилянська академія (спочатку колегія, а потім академія). Виникла внаслідок об'єднання Київської братської школи з Лаврською школою, заснованою Петром Могилою (1596-1647). Навчався у Львівській школі, а вищу освіту здобув у Франції. Києво-Могилянська академія стає центром науки і освіти в усьому слов'янському світі і для багатьох країн Європи. Тут навчалися студенти з Болгарії, Чорногорії, Сербії, Греції, західно-слов'янських, арабських та інших країн.

Щодо мови, концепція Києво-Могилянської академії передбачала піднесення ролі церковно-слов'янської, української мови, а з іншого боку — багатомовність, що полягала у викладанні курсів різними мовами та вивченні багатьох мов. Викладання в Києво-Могилянській академії здійснювали грецькою, латинською, польською, церковно-слов'янською, українською літературними мовами. Вивчала в академії латинську, грецьку, слоов'янську, польську, німецьку, староєврейську, фрацйузьку, а з початку 18ст. Особливого статусу в навчальному закладі приділяється вивченню російської мови. Опановували риторику, піїтику, діалектику, різні стилі ораторського мистецтва. Києво-Могилянська академія — вища світська школа в якій навчалися від 1000 до 2000 студентів. Проте 1710р. Петро1, переслідуючи мазепинців, перетворив Київську академіют на духовну академію, що завдало болючого удару по світській освіті.

Добу з кінця 17 до кінця 1760р вважають добою найвищого розквіту Києво-Могилянської академії. Вищими керівниками в ній були київські митрополити, тому в офіційних документах зустрічається назва академія його Преосвященства, що визначало стан і напрям академічного життя, що багато в чому залежало від митрополита, Найвизначнішими ректорами Київської академії упродоаж аналізованого періоду були: Ісайя Козловський, Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоникій Галятовський, Феофан Прокопович, Йосип Волчанський, Сильвестр Кулябка, Юрій Кониський, Іреней Фальповський.

Система виховання в Київській академії 18 ст мала церковно-релігійний хсарактер. Діяльність Києво-Могилянської академії та її роль у культурному розвиткові (у тому числі мовному та літературному) неоднаково оцінюють дослідники. Так. Зокрема. Її називали схоластичною школою. Звинувачуючи українців в особливому ставленні до латини, робилизакид, що схоластика мертвила розум, ухиляла думку від реального життя з його проблемами та інтересами.

Негативно оцінював значення могилянської доби Грушевський. За його словами, це доба легковажила народні традиції, спрямовувала українське життя на чужі йому дороги. “Могила відірвав українську церкву від народного життя”.

М.Возняк зазначав: “Маючи професорами людей із західно-європейською освітою, вона розвивала і серед українського громадянства та й у письменстві серйозний науковий напрям, знайомила із західно-європейською наукою і методами наукових дослідів”.

У 18 ст. в стінах КМА виробилася наука про три стилі (штилі) — високий, звичайний, низький.

Високий стиль — мова віршованих трагедій, од, поем, прозових творів на поважні теми (його обслуговувала славенороська мова).

Звичайний стиль - театральні п'єси, віршовані дружні листи, сатири, елегії. Його обслуговує мова, у якій вживаються рідковживані в усному мовленні слова.

Низький стиль — мова народна, котрою можна писати, як вважалося, тільки речі не поважні, призначені на посміхдля поважних людей (інтермедії, інтерлюдії)

Мовою високого стилю пишуть твори: Бужинський, Прокопович, Кониський, Некрашевич, Сковорода. Для того часу це була звичайна українська літеретурна мова, у якій на славеноруському тлі багато живих народних елементів. Цей поділ на три стилі описав Ломоносов у своїй праці “ О пользе книг церковных в российском языке”. Завдяки Ломоносову поділ на стилі закріпився в Росії. В Україні донедавнв лише Ломоносову приписувалося виробдення науки про три штилі.

Прогресивне значення теорії трьох стилів полягає в тому, що вона сприяла зближенню літературної мови з народною. Ця наука панує до кінця 18ст. Сліди її знаходять і в першій половині 19ст.

Церковно-слов'янською мовою, шо була для Русі мовою вченості і розумової праці, було створено багатокнижкову спадщину (світську і релігійну) від 10 до17ст.

Ця мова була надзвичайно шанованою спочатку в братських школах і в КМА, однак вона була далекою від розмовної української мови, нелегкою для розуміння звичайними непересічними людьми. Перехідним етапом до неї була так звана словеноруська (руська, українська мова). Більшість дослідників, що аналізували мовне життя цього періоду (Возняк, Житецький, Білодід) дійшли висновку, що 17ст було добою слов'янської і руської мов. Поступово формується українська книжна літеретурна мова. Академічні вчені не створюють якоїсь нової літературної мови, а беруть за основу українську народну мову, насичують її українськими науковими та літературними термінами (а саме філософськими, історичними, юри дичними, богословськими), обмежують вживання церковно-слов'янізмів, латинізмів, полонізмів.

Українська книжна мова утвчерджувалася передовсім ук творчості письменників-перекладачів. Розпочалося це з перекладів святого письма. На початку 17ст у КМА книжною українською мовою с творено “Вірші на жалосний погреб Петра Коношевича-Сагайдачного” (1622р. Касіяна Саковича), “Требник”, інші праці Петра Могили, “Мир з богом людині” Інокентія Гізеля, твори Іоникія Галятовського, Лазаря Барановича.

Упродовж майже століття, починаючи від Петра Могили до остаточного підпорядкування української церкви московському патріархатові, українською мовою правлять служби божі, пишуть богословські і богослужбові книги, що виходять в КМА.

Теоретичне вітчизняне мовознавство пов'язане з іменами вихованців і викладачів КМА: Зизанія, Смотрицького, Беринди, Славенецького, Павловського (як засновника нової української граматичної традиції). Вони заклали основи вітчизняного і слов'янського мовознавства. Під упливом і на основі Граматики Смотрицького, Лексикона Беринди створено низку праць з теорії мови й лексикографії.

1654-1786рр. відкрили двері до активної русифікації, ала завдяки КМА в культурному житті України 18ст. преважала українська мова. Прикладом є козацькі літописи: Самовидця, Величка, Грабянки, твори Прокоповича, вірші Зіновієва Довгалевського, Величковського; потім літературні та історичні праці Кониського, Лобисевича, Політики, і це незважаючи на численні заходи Московського царства (потім — і Російської імперії) з метою зламати українство. В їх числі укази про заборону друку (бл. 1720р.) та заборону викладати українською мовою.

З 1784р. в КМА сіворо заборонялося викладати “сільським діалектом” (укр.мовою). Рекомендується лише російською і обов’язково, як наказував митрополит Самуїл Миславський, з “соблюдением віговора, которий наблюдается в Великороссии”. А викладачів було попереджено, що за невиконання цього розпорядження їх з академії буде звільнено (дехто пішов добровільно).

Незважаючи на всі ці заходи, укр.літ.мова закріпилася в державних установах Гетьманщини (військовій канцелярії, у суді, полково-сотенній канцелярії). Нею пишуться гетьманські універсали, хроніки, літописи, листи, твори, судові акти. Так. Лобисевич Опанасій 1794р. посилає архієпископу Білоруському Георгію Кониському свій твір “Вергілієві Пастухи… в малороссийский кобеняк переодетые” й при цьому зазначає, що почав писати укр.мовою свідомо, для честі нації, що завжди природою й ученістю людей великих мала, і додає: “У кожного наріччя своя краса, а ще коли дим вітчизни солодкий, то цей рідний аромат думок найсолодший”.

Без усвідомлення того, що УЛМ почала займати місце в суспільному житті України, здаватиметься випадковим поява наприкінці 18 ст. Граматики Олекси Павловського, на поч. 19 ст. - “Енеїди” І.Котляревського, “Історії Русів” Гр.Політики і врешті-решт, глибоко української поетичної творчості Т.Шевченка.

Однак, імперська русифікація не могла не позначитися на культурному та науковому житті України. Можливо, через це вченим академії не вдалося достатньо теоретично обгрунтувати процес становлення УЛМ.

22.Українська мова за Московської доби. Графічна реформа Петра І. З 1654 року, по приєднанні України до Москви, розвій укр..л-рної мови помалу ставав на зовсім іншу путь.Спочатку ніби нічого не змінилося, й творення укр.. культури йшло так само, як ішло воно за польської доби, і то головно в двох тодішніх культурних центрах: Києві й Чернігові. Москва ніби до культурних справ не вмішується,але поволі простує до найголовнішого: вирвати Українську церкву з-під влади Константинопольського Патріархату й забрати під владу Патріарха свого. Наші гетьмани (брюховецький, мазепа, самойлович допомагали цьому і вже в 1689 році Українська церква опинилася під Москвою. Українські письменники, як то було й перед тим, пишуть або новою українською літературною мовою, цебто мовою "простою", або, навпаки, мовою старою, слав’яноруською. Із перших сильно видвигається архімандрит і ректор Київської академії Іоаникий Галятовський († 1688 p.), який пише хорошою тодішньою українською мовою, і твори його, особливо "Ключ Розуміння" 1665 р., розходяться по всій Україні й далеко за нею. Жива народна мова, палкий стиль, безперечний письменницький талант зробили твори Галятовського найбільше читальними для свого часу, і власне він сильно вплинув на розвій нашої літературної мови. Галятовський писав багато й відгукувався на всі події свого бурхливого часу, а це збільшувало його вплив. Так само й його одноліток, Андрій Радивиловський († 1688), ігумен Никольського Київського монастиря, писав живою українською мовою й його збірники проповідей ("Огородок Богородиці" 1676 р. та "Вінець Христов" 1688 р.) широко розходилися. Інша група письменників, наприк-лад, Єпифаній Славинецький († 1675), Симеон Полоцький (1629-1680), особливо архієпископ Лазар Баранович (1593-1693) пильнували писати давньою українською літературною мовою, в основі якої лежала мова церковнослов’янська, але сильно підновлена, — це мова славенороська Українські канцелярії, особливо судові, продовжують вільно свою діяльність і на Лівобережжі аж до кінця XVII віку, і канцелярійною мовою тут була все мова жива українська. До нас дійшло багато судових актів не тільки з Правобережжя, але й з Лівобережжя всього XVII віку, і завжди це жива українська мова, багата на полонізми та латинізми. І кидається в вічі, що в цій канцелярійній мові завжди чимало західноу-країнських ознак, що пояснюються не тільки тим, що в Східній Україні було тоді багато галичан, які втікали від польського релігійного гніту (унія довго була тут без народу), але й тим, що основою української, т. зв. актової мови здавна була в нас мова західно-українська, що мала деякі ознаки, спільні з мовою білоруською. Доля української літературної мови в XVII столітті поволі основне міняється. По 1654-му році, цебто по добровільному приєднанні України до Москви, перед українськими вченими став розкриватися новий ринок збуту їхніх праць — московський. І дійсно, українська книжка сильно потягла на північ, але незабаром виявилось, що там її таки не розуміли. Свій ринок збуту був рішуче затісний, а спокуса на широкого читача була завелика. Книги церковні й світські на Сході слов’янства — в Росії, в Україні й у Білорусі — писалися уставним або півуставним письмом аж до початку XVIII віку; так само й у друках XV—XVII віків панувало кирилицьке півуставне письмо. Так було аж до часу Петра І, який, за час свого побуту за кордоном, вирішив змінити кирилицю на нове письмо, одного крою з грецьким прописним письмом або з латинкою. У цій справі правою рукою був Петрові І Ілля Копієвич, здається, галичанин з походження (його звуть звичайно поляком), що заклав був в Амстердамі свою друкарню й друкував російські книжки письмом, значно відміннішим від звичайної кирилиці. Петро І наказав нарешті Копієвичу відлити в Амстердамі нового шрифта, якого й привезено до Росії року 1708-го, а в березні цього року цар наказав надалі вживати в друкарнях самого нового письма; тільки для церковних книжок осталася стара кирилиця. Так постав у Росії той шрифт, який звичайно зветься гражданкою, для відрізнення від письма церковного. Тоді ж заведено й т. зв. арабські цифри замість стародавніх буквенних. Це нове письмо відразу поширилось серед усіх слов’янських народів, що вживали кирилиці; найпізніше дійшло воно до Галичини — тільки року 1842-го.Запровадження нового письма не було на користь українській мові; наприклад, воно вже не знало букви ґ, що ввійшло до нашого письменства з кінця XVI віку. По 1708 році, по "зраді" Мазепи Петро І виявив нечувану "жесточ", щоб приголомшити всякі найменші самостійницькі прояви в Україні. Особливо муляла йому очі українська літературна мова, що все-таки була окрема від мови російської, і 5 жовтня 1720 року Петро І видав свого жорстокого наказа. Це був найлютіший наказ проти української культури й української літературної мови, який тільки коли видавала Москва, — в ньому аж два рази вжите суворе: "Книг никаких не печатать", а про українську мову наказано: "Дабы особливаго нарЂчія не было". Перед цим наказом — ніщо пізніший Валуївський наказ 1863 року ³⁸ та наказ 1876 року ³⁹. Це була найбрутальніша цензура, яку знав коли світ, — це свідомий явний приказ знищити українську літературну мову й українську культуру, і то від царя, що пишався запровадженням до себе європейської культури. І далі аж до кінця XVIII століття, поки не забувся цей наказ, ані одна книжка українською мовою вже світу друком не побачила... Ширилася українська рукописна книга

23. Початок формування української нації й національної мови. Діалектна база нової української мови. Уплив політичного роз’єднання українських земель та відсутності української державності на формування української нації та її мови. З 1654-го року, коли Київ з Лівобережжям остаточно відійшов під Москву, майже на три столітті знову рветься соборність українського народу й його мови, — їх розвій з цього часу пішов відмінними шляхами: на Сході розпочався сильний вплив московський, а український захід був остаточно відданий на впливи польські. Там незабаром дійшло до того, що й по українських канцеляріях заведена була польська мова, бо писати мовою українською поляки заборонили.

З другої половини XVII віку знову розпочалися сильні колонізаційні рухи в Україні. Життя під Польщею ставало нестерпним, і українська людність знову стала розбігатися на всі сторони. На схід від Полтавщини, за московською границею, лежало багато порожніх московських земель, і тепер московський уряд, щоб мати оборонну лінію проти татар, почав ці землі заселювати. І тут незабаром постало велике число слобід, цебто малих осель без церков, від чого й край цей був названий Слобожанщиною. Року 1711-го цар Петро І почав страшно мстити на Правобережжі всім тим, хто пристав був до повстання Орлика. Населення виганяли на лівий берег і оселювали в Слобідській Україні, за московським кордоном. Цей же Петро страшно переслідував "мазепинців", відбирав у них землі й селив на них московців. Трохи пізніш, з 1735 року, коли розпочалася виснажлива російсько-турецька війна, населення Лівобережжя великими громадами втікало на Правобережжя.Усі ці переселення сильно вплинули на стан української мови, бо її говірки губили свої гострі вугли й творилася більш-менш однакова всеукраїнська східна мова. Оце й є причина, чому в Україні так мало разячих говірок: вони пообтиралися під час тих довгих мандрівок, коли в одному місці збивалася в купу людність із різних країв Правобережжя й Лівобережжя. Було те саме, як ми бачили, й за татарщини. Цього не було, скажемо, в Галичині, чому тут і позосталося чимало різних говірок, і то часом таких разячих, як лемківська чи гуцульська, бо людність жила тут споконвіку беззмінне на своїх усе одних місцях.У Східній Україні довгими віками витворювалася мовна різниця між Правобережжям і Лівобережжям. Правобережжя рано ввійшло в близькі й постійні зносини з Україною Західною, головно з Галичиною, а це впливало й на її мову; трохи пізніш, особливо з 1569 року, Правобережжя підпало сильному польському впливові, чого не було, або було менше, на Лівобережжі. В очах лівобережця здавна вже правобережець був поляком, а його мова — польською. Навпаки, Лівобережжя завсіди було в ближчих стосунках з кочовим Степом та з Московією. Але тепер, за час Руїни, людність Правобережжя сильно, а то й зовсім змішалася з людністю Лівобережжя, поволі гублячи свої польські налетілості, і мова вирівнювалася.

24. Мова художньої літератури й публіцистики середини ХVІІ – кінця ХVІІІ століття. XVII ст. бурхливо розквітає художня література. За жанрами її можна поділити на поезію, драматургію, а частково й прозу. Крімтого, поезія складається з двох різновидів: панегірично-полемічно-

го і побутового, а драми поділяються на класичні й народні.Українські поети першої половини XVII ст. (О. Митура, К. Транквеліон-Ставровецький, Д. Андрієвич, П. Беринда, Г. Дорофієвич,М. Смотрицький, К. Сакович, Н. Зінкович, Т. Земка, Віталій та ін.)включилися в полемічну боротьбу, але кожен свій збірник присвячували одному з владців, описуючи віршами його герб, тобто творячи па-негірик. Дехто з цих поетів писав по-церковнослов'янськ-ому, це,наприклад, Н. Зінкович. Панегірично-полемічна література багата епітетами. Ось, наприклад, як оздоблює свої твори Д. Андрієвич: горкие слези, путь правьш, окрутная смерть, пельїнньїй плач, ясная походня, щирая любов. Як бачимо, епітети добираються або з народної мови, або з конфесійної літератури.До одного іменника може стосуватися одразу декілька епітетів,як наприклад у К. Транквіліона-Ставровецького. Кохаються поети XVII ст. і в метафорах, напр.: Отцу нашему длужей нить живота вити;Чашу [см]ертную поет. У пошані у них і порівняння, напр.: Прагнула тя душа наша, прагнули тя й кости мои, як земля прагнет дождя в літній знои. Автори віршів удаються до порівнянь своїх сучасників з героями античного світу і з відомими постатями часів Київської Русі,підкреслюючи цим зв'язок свого часу з всесвітньою історією і визнаючи себе нащадками Київської Русі. В поезії на побутові теми і в прозі старовинні форми аориста не використовуються. Що ж до поетів-панегіристів, то вони досить часто вдаються до цих форм як засобу піднесення урочистості мови: Єгда вознесеся господь на небеса. Побутові слова — суто українські: блискавиця, болото, вертеп, будинок. Абстрактна лексика також переважно українська: вдячность, дитинство, жаль, забава, завада. Церковнослов'янізмів теж чимало. Уже йшлося про те, що автори віршів полюбляли вживати аорист. Удавалися вони й до інших фонетичних, граматичних і лексичних церковнослов'янізмів: неповноголосся, /щ/ на місці /ч/, двоїни, дієприкметників, сполучників, абстрактної лексики, напр.: глас вь небо подносить; господствующих, сожитель, избранньш, творящи, хранитель,спасеніе, сьзданїе, милосердїє, мщенїє, сладость, премудрость та ін. Передмови до збірок віршів, як і до словників, пишуться теж староукраїнською мовою: так формуються основи української прози. Найвідомішим представником побутової поезії був Климентій Зіновіїв. Іван Франко зараховував книжку віршів цього поета до найкращих надбань українського письменства. До нашого часу дійшло 272 твори цього ієромонаха. Він писав про все, на що була спрямована його увага в навколишньому світі.

Не можна сказати, що вірші К. Зіновіїва одноманітні. Зовсім ні:серед них є епіграми, елегії, морально-дидактичні вірші, канти,псалми, молитви, орації, пісні і навіть панегірики, хоч вони виконані в іншому стилі, ніж у галицько-київських поетів-панегіристів.Фонетичні особливості віршів К. Зіновієва мало чим відрізняються від творів галицько-київських віршописців. Сам К. Зіновіїв походив, безперечно, з Лівобережної України. Є в нього проривне ґ,етимологічне /о/ частіше, ніж у його колег панегіристів, передається через у; на місці етимологічного е, що перейшло в і в новозакритому складі, виступає ѣ; більше, ніж у панегіристів, трапляється поплутання ы та и, широко відбито чергування /у/ з /в/ (вчащаеть, навча[т], вмираю[т], вшкоджае[т], вчит[ь] і под.); давньокиївському рь відповідає українське рьі (трьівогу, гримить); /л/ нерідко переходить у /у/ (вовньї, ковбасц-k, мовчанка, вовчіе, в човнѣ та ін.). Єтут і суто чернігівські фонетичні особливості, зокрема, тверде /р/(ратовати, господара, бурани, золотара(м)), тверде /ц/ (обѣцати,тво[р]цьі, ошуканцах, молодица, птьща) та ін.

Звернімося до драматургії. Спершу між віршами, що виконувалися учнями братських шкіл, і першими п'єсами не було істотної різниці.

Драми поділялися на великодні і різдвяні. Усі вони були своєрідним злиттям на українському ґрунті двох течій європейської драми-театру містерій та єзуїтського театру, що стали відомі в Україні завдяки польському посере-дництву. З ряду різдвяних і великодніх драм випадає ≪Драма про Олексія чоловіка Божого≫ (1673-1674). У ній розробляється мандрівний сюжет про Олексія, сина римського сенатора Евфіміана, який, одружившись, одразу ж утік з дому, покинувши молоду дружину й батьків, і повністю присвятив себе Богові й самоудос-коналенню, за що його душа потрапила на небо. Тут багато дійових осіб: поряд з Олексієм, його батьками, дружиною, римським імператором, боярами, мужиками і под. виступають ангели, алегоричні фігури щастя, нищетьі убогои, а також Юнона, Фортуна та ін. Як ця драма, так і всі раніше названі, написана староукра-їнською літературною мовою і практично не відрізняється від мови поезії: українські фонетичні, граматичні і лексич-ні особливості в ній виявляються досить виразно. У цій драмі трапляються й фрагменти, написані народною мовою. Як уже про це йшлося, ≪Драма про Олексія, чоловіка Божого≫, написана в цілому староукраїнською мовою, проте лист його (хартія), в якому він описує своє життя, викладено мовою церковнослов'янською. Кілька слів про дієслівні форми. У драмах, написаних у 60—80 роках XVII ст., майже не вживається аорист — його, як і в українській поезії, заступає перфект, в якому на особу вказують релікти допоміжного дієслова бити: Вьібач, облубенице, же тя опустилемь. У першій половині XVII ст. з'являються моралізаторські твори, написані майже народною мовою. Це, наприклад, ≪Диалогь о смерти≫ 1629 р.1, в якому ангел розповідає людині, котра незабаром має покинути світ, яких гріхів вона допустилася. У цій невеликій пам'ятці добре представлені форми майбутньо-го часу на -муть: Тѣло твоє уме[р]лоє торгати му[т]. Оскільки людина з хвилини на хвилину може померти, мова з нею ведеться про моральні категорії, а тому пам'ятка засвідчує абстрактну лексику, стосовну як позитивних якостей людини, так і негативних. Отже, з одного боку совѣсть, сумленїє, ми[с]ли, воля, честь. Кілька слів про мову інтермедій. Дві найдавніші інтермедії, написані польським письмом, увійшли до драми Я. Гаватовича ≪Tragedia albo wizerunk smierci przeswi<?tego Jana Chrzciciela, przeslanca Bozego≫,яка була поставлена в 1619 p. у Кам'янці Струмиловій (Галичина).Тут наявні діалектизми (льибой ≪либонь≫, добиток ≪худоба≫), полонізми (вшиток ≪весь≫, мацовати ≪оцінювати≫, здрайця ≪зрадник≫,вшакось ≪адже≫), широко представлена побутова лексика, зокрема назви страв. На відміну від попередніх інтермедій, персонажі яких українські селяни, у Дернівському збірнику діють українці (русини, козаки),німець, поляк, єврей, циган. І кожен з них розмовляє своєю мовою, крім євреїв — у них мова — зіпсована українська, німця, який з німецької мови одразу ж збивається на польську; як не дивно, польською мовою розмовляє і циган. Отже, інтермедії XVII— поч. XVIII ст.відбивають ту мовну ситуацію, яка склалася на той час в Україні.

25. Особливості мови літописів Самовидця, С. Величка, Г. Грабянки. А тепер треба розглянути ще один жанр давньої книжної мови -літописи. До наших днів їх збереглося декілька: С. Величка (1718 р.) «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…»,Самовидця, Г.І. Грабянки, Лизогубівський літопис ≪Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 рік≫ та ін. Мова літопису С. Величка наближається до церковнослов'янської, але не зливається з нею. У ній дуже багато природних українських слів на позначення осіб (господаря, злодюга, брехунь, паливода), прикмет (своєволньїй, цекавьш, нестатечний),дій і процесів (розмовляти, одержати, простовати, дяковати, повстати), абстрактних понять (здирство, утиски, зьбитки, помста, зрада,намова, ганба, пиха, каране, оборона, ухвала, ратунокь, жаль, повага, шкода), реалій (обухь,яр,круча,долина,гостинець,подарунок),допоміжних слів (однакь, вькуп^) і т. ін. Природно, оскільки йдеться про війну, в тексті багато назв зброї та іншого військового спорядження, а також військових звань: гептан, кошовий, клейнотьі, короговь,бунчукь, булава, печат срЬбная войсковая, котли новий мідний великий,арматьі полевьіе легкие, порох, мушкеть, полонь, пушкар, намет, зьброя,п&столеть, копьє, обухь, панцьірь, шабля. С. Ве-личко одержав добру освіту. Видно, він добре володів латинською мовою, бо, як ніхто інший з його сучасників, широко використовує запозичені слова: універсал, прокгьрессь, фундаторь. Не цурався літописець і церковн-ослов'янської мови. Писав він по-староукраїнськи, але не уникав ні церковнослов'янських слів, ні граматичних форм. І все ж, незважаючи на схильність автора до церковнослов'янщини, він не гребував і простонародними формами. Як уродженець Лівобережжя, форми з колишнім суфіксом -іє він передає через -я з попередньою подвійною приголосною: браття, Запорожжя, угоддя. Трапляються у С. Величка форми майбутнього часу з афіксами -му, -меш, -ме, напр.: умітимуть.Досить поширені характерні для української мови подвійні дієслівні префікси, що вказують на поширеність дії на декілька об'єктів: позакопували. Що повсякденною мовою С. Величка була українська народна,свідчать фразеологізми: в прахь й пепель обернути, та ін.Мова літопису в цілому розважлива, автор приділяє чимало уваги деталям, але не уникає й картинних описів,

Отже, в XVII — першій чверті XVIII ст. староукраїнська літературна мова досягла свого розквіту: удосконалився її офіційно-діловий стиль, мова полемічної літератури, набула поширення навчально-проповідницька проза, активізувався розвиток поезії і драматургії, осмислю-валась староукраїнською мовою власна історія, але вже намітилися й певні ознаки ≪втомленості≫ цієї мови, які стали особливо виразними на середину XVIII ст.

Однією з найвидатніших історіографічних пам’яток і одним з найдостовірніших історичних джерел XVII ст. є літопис Самовидця. Ця пам’ятка має цілком світський, загальноукраїнський характер. Поряд з іншими літописними творами початку XVIII ст., такими, як літописи Граб’янки і Величка, праця Самовидця є чи не винятковим за своєю самобутністю й оригінальністю явищем української писемності XVII ст. Як історичне джерело (його автор був очевидцем подій) літопис Самовидця містить повідомлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних документах або ж передані тенденційно, з фактичними помилками. Мова і стиль літопису Самовидця позбавлені книжності, риторичних прикрас і впливу польської чи латинської літератури. Автор не дотримується літописної стильової традиції, яка тоді була поширена на Україні.Літопис Самовидця привертає пильну увагу істориків, літературознавців, мовознавців, любителів старовини. Як історичне джерело його не обминає жоден історик, що вивчає історію українського народу другої половини XVII ст. Літопис Самовидця залишив глибокий слід в українській історіографії та літературі XVIII — XX ст.

Літопис Григорія Грабянки — одна з найвидатніших пам'яток української історіографічної прози кінця XVII — початку XVIII ст. За ним, а також за літописами Самовидця і Величка закріпилася назва «козацькі літописи». Але така назва — досить умовна, бо кожен цей твір є складною, багатоплановою композицією, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій — битв, повстань, змов тощо, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України — і яка надто далека від традиційної літописної форми. Автор вводить у свою розповідь вірші, напівлегендарні перекази. На основі таких переказів написані оповідання про будівництво фортеці Кодак, про захоплення Хмельн-ицьким королівських привілеїв у Барабаша, про смерть і похорон Хмельницького та ін. На сторінках твору ми зустрічаємо такі властиві для бароккових художніх творів особливості, як поєднання символіко-алегоричного значення різних персонажів з історико-реалістичним, використання прийомів контрасту, смакування натурал-істичних подробиць, пишні натюрморти, несподівані метафори, нанизування епітетів і т. д.Відповідно до свого завдання — звеличення Хмельницького і його доби — Грабянка написав свій твір складною, сильно стилізованою під церковнослов'янську українською книжною мовою того часу. Архаїзуючи мову, автор прагнув досягти високого, патетичного стилю розповіді, в яку все ж проникли народнорозмовні елементи. Важкий, риторичний стиль Грабянки, вживання архаїзованого синтаксису і лексики значно утруднюють сприйняття твору читачем кінця XX ст., і тому потребують донесення у сучасних формах. 

26. Творчість і. Котляревського й розвиток нової української літературної мови. Лексикографічна діяльність і. Котляревського.

В кінці XVIII-го століття в Европі зачав сильно ширитися новий напрям в літературі й культурі, — стали цікавитися всім народним, усім своїм національним, особливо давнім. Скрізь почали досліджувати своє минуле, зацікавилися своєю народною мовою, народними піснями. Петро І своїм наказом 1720 року заборонив усякі українські друки, — Котляревський відважно зламав цього наказа, і випустив твір свій друком. Головна заслуга Котляревського була в тому, що він рішуче, друком, став на той бік, яким ішла ще жива мова в XVIII столітті, і він знову відновив українську літературну мову в друкованому творі, — він міцно зв’язав перервану було в XVIII столітті в друках — через наказ 1720 р. — нитку нашої літератури живою мовою. Першорядної ваги було те, що Котляревський порвав з панівною тоді наукою про мовні стилі, високий і подлий, і став дивитися на мову народну, як на достойну поважних творів;

і дійсно, крім сміховинної "Енеїди", він тією ж мовою написав і твір "поважного" змісту — "Ода до кн. Куракина". А в "Наталці-Полтавці" та в "Москаль-Чарівнику" він дуже висміяв ту панівну за його часу мову, якою говорило в Україні середнє й вище панство, поволі обмосковлюючись.

1798 рік, рік появи "Енеїди", став поворотною історичною датою в розвої української літературної мови, став-бо її наріжним каменем.

На свій час мова "Енеїди" була доброю народною мовою, хоч у ній, як у мові літературній, було забагато русизмів та архаїзмів. Це була та мова, що розвивалася ще до Котляревського. Про якийсь окремий український правопис Котляревський ще не думав, як довго не думали про те й його наступники.

Эней бувъ паробокъ моторныйИ хлопець хоть куды козакъ,На лихо все издавсь проворный,ЗавзятЂйшій изъ всЂхъ бурлакъ.Ho Греки якъ, спаливши Трою,Зробили зъ неи скирду гною,ВЂнъ, взявши торбу, тягу давъ:Забравши всякихъ й ТроянцЂвъ,Осмаленыхъ, якъ гира, ланцЂвъ,Пятами зъ Трои накивавъ.

Власне, це наш стародавній український правопис, з ы, ъ, Ђ; цікаве те, що наше і Котляревський передає через Ђ, що звичайним було в нас і до нього, уже в XVI-XVII віках, і частим у віці XVIII, коли писали: вЂнъ, пЂнъ і т. ін. Цебто, як мовою, так і правописом Котляревський ще міцно зв’язаний з попереднім часом, з XVIII століттям, нічого нового в цьому не даючи.

Котляревський міцно поєднав українську мову з українською літературою — після нього справді нашою літературною мовою остаточно, уже без хитання, стала жива народна мова.

27. Внесок Галичини у формування української літературної мови.

Вплив Галичини на нову українську літературну мову йшов не завжди однаковими каналами, в однакових мовно-смислових сферах і з однаковою силою. Загалом це залежало від політичного становища Галичини і від політичного становища решти українських земель. Указ царського уряду про заборону друку українських книжок і періодики в межах Російської імперії (1876), як відомо, змусив перенести майже всю літературно-видавничу, зокрема всю газетно-журнальну діяльність до Львова, до Галичини взагалі. Аж до 1905-1906 рр. наша літературна мова розвивається переважно на терені Галичини.

Деякі незначні прослідки галицьких мовних впливів можна знайти в листуванні братів Карпенків з галичанами (50-60 рр.): «Хіба Ви не читалисьте»..., «Наші Московські і Петербурськії (газети викреслено) часописі»; «почав усім силком нав'язувати та накидат» тощо[3]. Але анекдотичні постаті Карпенків аж ніяк не були впливові, а їхні «галичанизми» ледве чи виходили за межі підроблення під смак адресатів.

 У програмі «Правди» поставлено до наддніпрянських авторів - співробітників «Правди» вже деякі (правда, мінімальні) вимоги мовно-правописного порядку, відповідно до галицької мови. Знаємо про це з листа В. Навроцького до М. Бучинського, датованого 14.12.1869. В. Навроцький писав: «В нашій програмі жадаємо ми від українців... змін в формах: хв в чужих словах не писати замість ф...»

Було багато дискусій з приводу змін правопису. Наприклад, І. Верхратський виступає в обороні слів і виразів, прийнятих в літературній мові Великої України. Він відкидає слово файнийв ім'я слова хороший, зворот купа більший в ім'я далеко більший і т. ін. Таким чином, дискусія ця показує, як загально (крім, звичайно, москвофільського табору) прищепилася тоді в Галичині ідея загальноукраїнської літературної мови з наддніпрянською основою.

Чи буде зростати внесок Галичини в українську літературну мову? При пануванні сучасної системи це річ неможлива. Навпаки, як ми бачили, большевизм приносить «розгаличанення» української літера­турної мови. Зміна політичного стану українських земель і розквіт національного будівництва на Україні означали б, між іншим, повернення конструктивних сил, що мають у своїй мові деякі галицькі елементи. Силоміць перерваний чужою окупа­цією процес міг би відновитися, хоч ледве чи він відбувався б з такою інтенсивністю, як досі.

З другого боку, внаслідок большевицької мовної політики сама культура української мови на землях, включених до УССР і до РСФСР, сильно занепала, шириться суржикізація мови. 1928 р. С. Смаль-Стоцький писав: «Від часів Грінченка багато дечого змінилося у нас з літературною мовою. Тепер "галича­ни" знають її не раз ліпше, ніж самі наддніпрянці.

За своїм складом значна частина, а може й більша частина галицизмів в українській літературній мові пережила час вели­кої чистки і вживається дальше. Вищезазначена поєднаність цих елементів з рештою компонентів мови стала для неї ко­рисною. Після сімдесяти років інтенсивного галицького впли­ву численні галицизми стали для профана (а деякі навіть для фахівця) непізнавані. Із цієї причини мовна чистка відбилась, як правило, тільки на тих галицизмах, які можна було як такі чітко пізнати. Іншими словами кажучи, сліди, що залишались з часів галицьких впливів, були структурно витерті, але матеріяльний склад мови залишився все-таки збережений.