2. Закони і підзаконні акти, локальні нормативні акти, які регулюють питання господарювання

Господарське законодавство складається з великого масиву взаємопов’язаних між собою нормативно - правових актів різної юридичної сили, що регулюють господарські відносини. В своїй сукупності ці нормативно – правові акти складають систему господарського законодавства.

Під системою господарського законодавства слід розуміти правові акти, які розташовані з урахуванням їх зв’язків та властивостей.

За класифікацією юридичної сили перші місця посідають вже вище згадані КУ, ГКУ та ЦК, та ряд інших кодифікованих актів, далі саме є закони України, що регулюють господарські відносини та за своїм змістом деталізують положення попередніх, зокрема це

• закони «Про товарну біржу» від 10.12.1991року, «Про концесії» від 16.07. 1999 року, « Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 року, «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006 року, «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» від 14.09.2006 року «Про кредитні спілки» від 07.08.2011року, «Про ціни та ціноутворення» від 21.06.2012 року та інші.

• Наступну групу складають постанови Верховної Ради – Постанова від 12.09.1991 року «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР» тощо;

• Укази Президента України;

• акти уряду,що поділяються на:

• Декрети Кабінету Міністрів України, що видалися протягом 6 місяців - з грудня 1992 року по травень1993 року – які мають силу закону;

• Постанови Кабінету Міністрів України – «про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів) від 25.12.1996 року зі змінами та доповненнями;

• відомчі нормативні акти – Наказ Міністерства фінансів України від 31.03.1999 року «Про затвердження положень (стандартів) бухгалтерського обліку»

• регіональні нормативні акти, що приймаються органами місцевого самоврядування відповідно до делегованих державою повноважень і встановленого порядку;

• локальні нормативні акти, що приймаються (укладаються) безпосередньо суб’єктами господарювання або їх засновниками.

Отже, господарські правовідносини характеризуються досить розгалуженою системою регулювання, накопиченістю великої кількості нормативно - правових актів, які потребую свого впорядкування, а також те, що багато з перелічених актів втратили свою актуальність у зв’язку з неспроможністю врегулювати дані відносини на сучасному етапі розвитку.

2. Звичай ділового обороту (правові звичаї) як джерело господарського права

Своєрідним джерелом права є звичай ділового обороту, в тому числі міжнародно - торгівельні звичаї.

Але перш ніж розглянути що собою являє звичай у господарському праві, звернемося до теоретичного визначення. Отож, звичай – встановлений чи санкціонований державою правило поведінки, якому надається загальнообов’язковий характер.

Сам ГКУ не дає визначення та не визначає ієрархію розташування звичаю у системі джерел господарського права, однак на противагу ГКУ, ЦКУ містить окрему статтю щодо звичаю. Так, ст. 7 ЦКУ визначає, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавствами, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. У ч.2 ст. 7 ЦКУ звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

Про згадку звичая ділового обороту йдеться в ст. 32 ГКУ, як «торгові та інші чесні звичаї», в ст. 38 «професійна етика», ст.344 «банківські звичаї» тощо. Побічно на необхідність урахування звичаїв вказують оціночні поняття, як « сумлінність» ( ст.. 162 ГКУ), « своєчасні заходи» (ст.. 211 ГКУ), «непереборна сила» ( ст..218 ГКУ).

Однак постає проблемне питання щодо юридичної сили звичаїв в ієрархії інших джерел господарського права і господарських договорів. Якщо звернутися до законодавства зарубіжних країн, то там звичай, як правило, застосовується субсидіарно, коли не має джерела вищого порядку. На відміну, у ГКУ нічого не йдеться про застосування звичаю та його юридичної сили, однак, якщо виходити із логічних міркувань та ст..7 ГКУ можна дійти висновку, що звичай, який не суперечить актам господарського законодавства може застосовуватися при врегулюванні господарських правовідносин.

Вважаю доречним закріпити у статті ГК визначення, місце та сферу застосування звичаю. Зокрема, закріпити наступне положення – господарські відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту у тій частині, яка не суперечить ГК та чинному законодавству.