16 До 20 000 коливань за секунду, тобто від 16 до 20 000

герців.

Поширюється звук із швидкістю 340 метрів на секунду.

Коливання тіла можуть бути ритмічними і неритмічними.

Ритмічні - утворюються тони (звук струни);

Неритмічні - виникають шуми (шелест листя від вітру).

При творенні мовних звуків

тони виникають унаслідок коливання голосових зв'язок,

шуми — внаслідок подолання повітряним струменем різних перешкод у мов-

леннєвому апараті.

Голосні є тоновими звуками,

приголосні — переважно шумовими.

Акустика розрізняє в звуках

силу,

висоту,

довготу

тембр.

Сила звука залежить від амплітуди (розмаху) коливання:

чим більша амплітуда, тим звук сильніший.

Так, скажімо, що сильніше ударити по струні, то більшою буде

й амплітуда коливання і відповідно сила звука.Сила звука вимірюється белами. Десята доля бела називається децибелом.

Висота звука залежить від частоти коливань за одиницю часу:

чим більша частота коливань, тим вищий звук.

Голосові зв'язки утворюють звуки від 80 (дуже низький бас) до 1300 Гц .

Вищий голос у жінок пояснюється тим, що в них коротші й тонші зв'язки.

Довгота звука залежить від тривалості звучання.

Сила, висота і тривалість пов'язані з різними типами словесного наголосу в мовах. Є мови з силовим (динамічним), тонічним (музикальним, висотним) і довготним наголосом.

Крім того, в деяких мовах довгота є однією з важливих особливостей звуків, за якою вони протиставляють-ся і розрізняються. Наприклад, в англійській, німецькій, чеській та деяких інших мовах розрізняють довгі та короткі голосні.

Тембр - від ФР- timbre "дзвіночок") — звукове забарвлення.

Тембр виникає внаслідок накладання на основний тон додаткових тонів, які є вищими від основного. Такі тони називають обертонами (від нім. ober "верхній, вищий").

В утворенні тембру провідну роль відіграє резонатор — порожнє тіло з твердими стінками й отвором певного розміру (для музичних інструментів — їх корпус, у людини — порожнина рота, носа і глотки).

Явище резонансу (фр. resonance від лат. resonans "той, що звучить у відповідь") полягає в тому, що коливання звучного тіла викликають коливання іншого тіла, яке перебуває в замкнутому просторі (в порожнині).

ПРИКЛАД:

( відлуння; або якщо камертон, який звучить, наблизити до іншого

камертона, то той також почне звучати.)

.Зміна форми резонаторів, яка посилює певний обертон, визначає відмінності в тембрі звука.

Два звуки можуть бути однаковими за основним тоном,

але різними за тембром.

У кожної людини є свій тембр, але й кожен звук має свій тембр.

Тембр — це основний параметр звуків, і вони (звуки) розрізняються передусім за тембром (мовленнєвою формантою).

15) Анатомо-фізіологічний аспект вивчення звуків мови.

Артикуляція.

Кожен звук, який ми вимовляємо, є не тільки фізич-

ним, а й фізіологічним явищем, причому фізіологічний

аспект звуків важливіший за фізичний, оскільки пов'яза-

ний з безпосереднім творенням звуків мовлення.

Спеціально створених природою органів мовлення не-

має. Звуки творять органами, які виконують життєво важ-

ливі фізіологічні функції. Творення ними звуків мовлен-

ня — це, так би мовити, їхнє додаткове навантаження.

Тому терміни органи мовлення, мовленнєвий апарат є умо-

вними.

Органи мовлення складаються з:

органів дихання;

органів, які безпосередньо беруть участь у творенні звуків.

Умовно можна виділити три "поверхи" мовленнєвого апа-

рату — нижній, середній і верхній.

До нижнього належить апарат дихання — легені, брон-

хи, трахея та діафрагма.

функція — накопичувати й видихати необхідний для творення звуків повітряний струмінь.

Середній поверх — гортань.

Гортань — це своєрідна трубка, яка складається з персневидного та розміщеного над ним щитовидного хрящів і двох рухомих пірамідальних хрящів. До щитовидного і двох пірамідальних хрящів прикріплені

Голосові зв'язки — дві натягнуті еластичні мускульні плівки, які

складаються з волокон, розташованих у горизонтально-

му, вертикальному й діагональному напрямках.

Це дає можливість змінювати їх товщину і затискати їхні коли-

вальні частини в різних місцях, що впливає на характер

творення звуків.

Виділяють три основні положення пі-

рамідальних хрящів і голосових зв'язок

1. Видих. Голосові зв'язки розслаблені, пірамідальні

хрящі розсунуті, повітря вільно проходить через гортан-

ну щілину.

2. Шепіт. Голосова (міжзв'язочна) щілина звужена,

міжхрящова залишається доволі широкою, видихуване по-

вітря створює слабкий шум.

3. Голос. Пірамідальні хрящі зближені, так що між-

хрящова щілина закрита, міжзв'язочна щілина дуже вузь-

ка, зв'язки напружені й коливаються ритмічно під тис-

ком повітряного струменя, виникає тон.

Коли голосові зв'язки натягуються, ( під впливом струменя повітря) вони вібрують і створюють музикальний тон. Цей тон є голосом. Голос використовується для тво рення голосних звуків, а також сонорних і дзвінких приголосних.

При звуженні голосової щілини у доволі широ-

кій міжхрящовій щілині виникає шум,

який творить шумні приголосні.

Отже, на середньому поверсі творяться голос і шум, а не конкретні звуки.

Верхній поверх — надставна порожнина (її ще називають надставною трубою), до якої належать порожнини глотки (фаринкс), рота і носа.

Це резонатор, де творяться обертони і резонаторні тони та шуми, тобто конкретні звуки.

Ротову й носову порожнину розділяють тверде (palatum)

та м'яке піднебіння (velum), яке закінчується піднебін-

ною завісою і маленьким язичком (uvula).

Порожнина рота має здатність змінювати свою форму й об'єм завдяки рухомим органам — губам, язику, язичку, м'якому піднебінню.

Язик складається з трьох частин:

кореня, спинки й кінчика.

Спинка ділиться на передню, середню і задню.

Залежно від того, яка частина язика бере участь у творенні звуків, розрізняють передньоязикові, середньоязикові і задньоязикові звуки.

Коли кінчик язика торкається :

зубів - зубні звуки;

альвеол (горбиків біля коренів верхніх зубів;)— творяться альвеолярні звуки типу англ. [t], [d], [n],

між зубами - міжзубні приголосні (англійські [б], [0)

Маленький язичок може дрижати і таким чином творити звук

(французький увулярний [г]).

Отже, кожен із трьох поверхів органів мовлення вико-

нує певні функції.

Діафрагма, легені, бронхи і трахея є джерелом струменя повітря,

яке використовується для творення звуків.

Гортань — джерело голосу і шумів.

Надставна труба (порожнина рота і носа) — джерело обертонів і

резонаторних тонів.

Мовний апарат, нагадує духовий інструмент: легені — міхи, трахея —

труба, ротова порожнина — клапани.

Усією роботою органів мовлення керує вища нервова

система.

Робота органів мовлення, тобто сукупність їх порухів

при вимові певного звука, називається артикуляцією (від

лат. articulatio "вимовляння").

В артикуляції розрізняють три фази:

екскурсію, кульмінацію і рекурсію.

Екскурсія (від лат. excursio "вибігання, вилазка"), або приступ, —

початковий рух органів мовлення, підготовка органів мовлення до

вимови звука.

Так, перш ніж вимовити звук [б], потрібно зімкнути

губи, щоб потім видихуване повітря їх розімкнуло, а пе-

ред вимовою звука [з] необхідно утворити щілину, щоб

видихуване повітря могло вільно проходити і тертися об

стінки цієї щілини.

Кульмінація (від лат. culmen "вершина"), або витримка, — поло-

ження органів мовлення в момент вимовляння звуків.

Рекурсія (від лат. recursio "повернення"), або відступ, - повер-

нення органів мовлення у вихідне положення.

За участю артикуляції органи мовлення поділяються

на активні й пасивні.

Активні органи рухомі, вони виконують головну робо-

ту при творенні звуків: язик, губи, нижня щелепа, м'яке піднебіння та язичок (у широкому розумінні творення звуків, тобто з урахуванням середнього і нижнього поверхів мовленнєвого апарата, сюди відносять

ще діафрагму, легені, пірамідальні хрящі й зв'язки).

Пасивні органи нерухомі й виконують при творенні звуків допоміжну функцію: зуби, альвеоли, тверде піднебіння, задня стінка зіва, верхня щелепа й порожнина носа.

Слід зазначити, що не всі активні органи завжди є активними. Навіть найактивніший мовленнєвий ор

ган — язик — при вимові звуків [б], [п] та інших губних

гортанного [г] є пасивним.

Сукупність артикуляційних навичок характерних для певної мови, називається артикуляційною базою.

Артикуляційна база рідної мови часто перешкоджа

людині оволодіти вимовою звуків іншої мови, що виявля

ється в акценті. Так, представникам неслов'янських мо

важко оволодіти вимовою м'яких приголосних .