9. Західна Україна у 1918—1920 рр.

 Після розпаду Австро-Угорської імперії на зборах політичних і громадських діячів Галичини і Буковини у Львові 18—19 жовтня 1918 р. була створена Українська Національна Рада, яка 1 листопада проголосила утворення національної держави. її назву й територію уточнив закон, ухвалений Радою 13 листопада 1918 р.: держава отримала назву «За-хідно-Українська Народна Республіка» (ЗУНР) зі столицею у Львові. ЗУНР, у тому числі Буковина та Закарпаття, займала територію майже 70 тис. кв. км з 6-мільйонним населенням.

Польща з допомогою військової сили відвойовувала свої позиції і наприкінці листопада оволоділа Львовом та контролювала 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР оголосила свою владу. Світове співтовариство, особливо країни Антанти, не поспішали визнавати українську державність. 

З метою протидії агресивній політиці Польщі 3 січня 1919 р. Національна Рада у Станіславі затвердила проект договору про возз'єднання ЗУНР з УНР, а 22 січня 1919 р. в Києві на Софійському майдані відбулося урочисте проголошення Злуки (об'єднання) двох частин України, Акт якої ратифікував Трудовий Конгрес. Водночас це було тільки формальне об'єднання. Кожна частина України мала свої органи влади і місії за кордоном і втрачала в цей час і свої позиції, і свою територію.

Після Акту злуки армія (майже 60 тис.) Західної області Української Народної Республіки (ЗОУНР) — такою була назва ЗУНР після об'єднання з УНР — разом з військами УНР протистояла збройним силам більшовиків і Польщі. Однак необхідної згоди в їх політиці нечуло. Керівництво ЗОУНР орієнтувалося на союз з Денікіним при підтримці Антанти в боротьбі проти більшовиків, а Директорія і уряд УНР вважали основним противником білу і червону Росію, і через те для отримання допомоги від Антанти готові були укласти союз з Польщею. Проте Денікін не збирався особливо рахуватися з формальними урядами Є. Петрушевича і С. Петлюри. Наприкінці листопада 1919 р. він видав наказ про розпуск Державного секрета. Цим пояснюється, що, напр., держави Антанти (Англія, Франція, Америка) після закінчення війни з Німеччиною 1918 р. помагали російським монархістам боротися за відновлення "єдиної неділимої Росії". Так само проти нас був світ революційно-большевицький, що намагався перетопити всі народи колишньої Росії в єдину совєтську націю і утворив свої організації не тільки на Україні, але в цілій Європі. А ми знаємо з історії, що то значить, коли народ, навіть організований, не має в світі прихильників і примушений захищати себе перед багато сильнішим ворогом»1.

9. Небажання і невміння керманичів революції створити регулярні збройні сили, інші силові ефективні й дієздатні структури держави.

Загалом, підсумовуючи причини поразки революції, перші її історіографи підкреслювали, що об'єктивних підстав для остаточної перемоги було замало. І саме це, а не лише помилки та прорахунки, вирішило долю боротьби. Хиби і невдачі боротьби, за оцінками І. Мазепи,  випливали насамперед з загального недозрілого стану української нації, в якому її застала революція. Україна була ще неготова до великих подій. [...] Нація, що втратила свої освічені верстви, не була в стані за один-два роки утворити потрібні кадри інтелігенції, опанувати міста, перебрати в свої руки промисел, торгівлю та всі інші ділянки свого національного життя».

     Історичне значення Української революції

Надзвичайно критично оцінюючи досвід 1917— 1920 рр., політичні діячі революційної доби не були схильні перекреслювати значення Української революції. Вони зовсім не вважали боротьбу марною або такою, в якій українці продемонстрували лише свою «мізерність».

Ще на політичній нараді 26 листопада 1919 р. С. Петлюра зазначав: «Наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами... Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свободу й державну незалежність. Ті. що легковажили наш рух, тепер побачили, що ми така сила, якої не можна не брати на увагу. .. За час двохлітньої нашої боротьби ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно й ні від кого незалежно порядкувати на своїй землі».

Емоційно оцінював історичне значення Української революції М. Шаповал: «Передовсім, в ній народ знайшов своє ім'я. Украдене ворогом ім'я наше вернулось. Тепер кожний селянин і робітник знає, що він українець. Це великий здобуток революції... Але що більш! По цілому світі прокотилось і прогриміло ім'я України, яка змучена і обкрадена повстала до боротьби за своє людське право. Кілька років цілий світ чув і чує й тепер ім'я України, це веде до того, що світ таки пізнає справу нашу, визнає її за справедливу і своєю опінією підтримуватиме існування України, як рівноправного члена всесвітнього суспільства. Наша справа, наше ім'я вже не загине».

Великим завоюванням революційної боротьби було зростання національної свідомості мас, повернення інтелігенції до лона українського народу, відродження ідеї соборності українського народу, вкорінення її у масову свідомість.

 

Особливості розвитку науки і техніки у 1917—1920 рр.

У тогочасному розвитку науки і техніки, домінувало природознавство. Особливого значення набули електрифікація народного господарства, використання двигунів внутрішнього згорання, поширення поточно-масового виробництва, створення різних систем механізації та автоматизації технічних процесів та ін.

У природознавстві на передній план виступила ядерна фізика. Дослідження структури атома і механізму ядерних реакцій, вивчення специфічних закономірностей мікро-явищ зумовили якісно нову траєкторію досліджень в інших галузях. Активізувалися дослідження в галузі фізики і математичних наук. Кардинальні зрушення відбулися в хімічній науці та хімічній технології: синтез аміаку, синтез метанолу, отримання синтетичного рідкого палива і синтетичного каучуку, виготовлення штучного волокна і пластмас. Нових рубежів сягнула біологія, особливо генетика, а також науки про Землю (геологія, геофізика), океанографія, метеорологія та інші природничі науки. Виникли нові пограничні дисципліни — хімічна фізика, в якій знайшли застосування новітні досягнення квантової механіки та електронної теорії, біохімія і біофізика. В цей період В. Вернадський започаткував основи біогеохімії, показавши творчу геохімічну роль живої матерії в історії Землі. Тоді ж він створив філософію суспільного життя, пов'язану з його вченням про ноосферу, сферу розуму, яка має формуватися в результаті розумного перетворення планети працею і науковою думкою людства.

Харктерною тогочасною особливістю було різке підвищення соціального значення науки і техніки. Електрика стала одним з вирішальних факторів освоєння нової техніки, становлення нових енергоємних галузей промисловості. Вона сприяла більш ефективному використанню природних енергетичних ресурсів та раціональному розподілу продуктивних сил.

Вдосконалювались виробничі процеси в металургії. Водночас з домінуючим положенням чорної металургії (чавун і сталь становили понад 90% загального вагового споживання металів) відбувалося вдосконалення металургії легких кольорових металів. Особливо велике значення мало поширення алюмінію, який застосовувався в літако- і автомобілебудуванні, у виробництві двигунів, електропромисловості та ін. В Україні в цей час плідно працювали видатні вчені, серед яких — хімік Л. Писаржевський, ботанік-фізіолог Є. Вотчал, металознавець А. Виноградов, гідромеханік Г. Проскура, терапевт М. Стражеско, історики Д. Багалій, В. Бузескул, біохімік О. Палладій, фахівець в галузі мостобудування Є. Патон, один із засновників школи газотурбобудування В. Маковський та багато інших.

Восени 1918 р. група видатних вчених (А. Кримський, Д. Багалій, П. Тутковський, С. Тимченко) на чолі з академіком В. Вернадським розробила проект організації Української Академії наук (УАН), створеної у листопаді 1918 р. Першими дійсними членами УАН стали В. Вернадський, Д. Багалій, М. Біляшівський, К. Воблий, М. Петров, Ю. Кримський, О. Левицький, П. Тутковський, М. Кащен-ко, В. Перєтц, М. Сумцов, В. Липський та ін. У складі УАН працювали відділи історико-філологічних, фізико-матема-тичних, соціально-економічних наук, які об'єднували 3 інститути, 26 кафедр, кабінетів, наукові комісії і комітети. При УАН розгорнула свою діяльність Комісія з вивчення природних багатств України, очолювана В. Вернадським.

Велика увага приділялась розвитку суспільних наук. Значну науково-дослідну роботу проводили вчені-філологи. У 1919—1920 рр. УАН розробила найповніші правила українського правопису.

Ефективно розвивався морський, річковий, залізничний транспорт. Швидко зростали темпи розвитку літакобудування. Значне поширення аеродинамічних досліджень, раціональний вибір аеродинамічних форм машин з поступовим переходом до моноплацних суцільнометалевих конструкцій (Г. Юнкере в Німеччині, 1920 р.; А. Туполєв у СРСР, 1923—1924 рр.), підвищення потужності двигунів зменшення їх ваги, суттєве вдосконалення технології виробництва — все це визначило стрімке нарощування швидкості польотів (від 300 км/год у 1922 р. до 755 км/год у 1939 р.) та їхніх максимальних висот. Послідовно поліпшувались технічні характеристики літаків.

До початку 20-х років виникла регулярна цивільна (транспортна) авіалінія: в 1918 р. було введено в експлуатацію поштово-пасажирську авіалінію Нью-Йорк — Вашингтон, через рік така ж авіалінія з'єднала Берлін з Веймаром, а в січні 1921 р. поштові перевезення почалися в Україні по лінії Харків—Київ—Катеринослав—Севастополь.

Перша світова війна призвела до розширення сфери застосування літаків. Поряд з використанням аеропланів для розвідки і коригування артилерійського вогню з'явилася бомбардувальна, винищувальна і морська авіація. З осені 1916 р. у Вінниці розташовувався штаб «Ескадри повітряних кораблів», в складі якого було 18 важких бомбардувальників і ЗО легких літаків. Під Херсоном влітку цього ж року було створено науково-дослідний центр для випробувань літаків, двигунів, обладнання і авіаозброєння — «Головний аеродром» повітряного флоту Росії. У квітні 1917 р. в системі Головного аеродрому вже діяли лабораторія, відділи, аеродромна служба, проводились дослідні роботи і почалося будівництво аеродинамічної труби. Пізніше він перейшов до рук, більшовиків, а 4 квітня 1918 р. з приходом німецьких військ був ліквідований.

Розроблялися теоретичні основи ведення авіацією військових дій. Зокрема, киянин Є. Крутень, призначений у березні 1917 р. командиром 2-ї винищувальної авіагрупи, став засновником теорії тактичного застосування винищувальної авіації. Війна підвищила попит на авіатехніку і військових льотчиків, які готувались в Одесі, Києві, Севастополі (Качинська авіашкола), Сімферополі, Харкові, Бердянську, Євпаторії.

У 1917 р. були окремі спроби створити більш досконалі літаки. У Києві успішно було випробувано літак-біплан конструкції Ф. Терещенка — В. Григор'єва (Т-7 або Г-7). Найбільшим літакобудівним підприємством в Україні був Одеський авіазавод «Анатра». Протягом 1913—1917 рр. значну частину продукції заводу становили ліцензійні літаки «Фарман», «Ньюпор», «Вуазен» і «Моран». З 1915р. тут почали випускати свої дослідні літаки, частина яких будувалася серійно, і в 1917 р. вони вже кількісно переважали іноземні. Всього до 1918 р. заводом було випущено 1056 літаків. У 1916 р. у Сімферополі почалось будівництво філії Одеського заводу «Анатра», в якій до початку 1918 р. виготовлено 50 літаків.

Першим дослідним літаком, спроектованим на заводі «Анатра» у 1915 р., був біплан «Анаде» (з двигуном «Клер-же» у 110 к.с. він мав назву «Ананле» чи «Ананлер»). У 1916—1917 рр. завод побудував 170 таких машин. Потім із заміною двигунів на літаку «Анаде» на «Сальмон» (150 к.с.) виник новий тип літака — «Анасаль», який серійно виготовлявся у 1917 р. (побудовано не більше 70 машин). За основними льотно-технічними даними «Анасаль» не поступався закордонним зразкам того часу «Фарману-30» і «Альбатросу».

На Одеському заводі випускались літаки й інших модифікацій — «Анатра-ДСС», винищувачі «Анамон», «Торпедо», бомбардувальник-біплан «Анатра-Д».

Найвразливішим місцем створюваної авіапромисловості була відсутність добре налагодженого виробництва авіаційних моторів. Тому, отримавши матеріальну підтримку військових, правління акціонерного товариства електромеханічних споруд в Петрограді «Дека» побудувало в Олександрійську (тепер Запоріжжя) відділ авіадвигунів. Вже в другій половині 1916 р. тут налагодили випуск шестициліндрового двигуна типу «Мерседес» (129 к.с), а у 1917 р. почали виготовляти двигуни того ж типу потужністю 170 к.с.

Створена авіаційна матеріально-технічна база на теренах України в процесі відродження української державності у 1917—1920 рр. становила основу військово-повітряних сил УНР, радянської влади, уряду гетьмана П. Скоропадського і Директорії УНР, а також білогвардійської армії. Авіа-загони цих урядів з певним поповненням від союзних держав використовувались головним чином у збройній боротьбі. В цей час було зроблено на території УНР перші у світі спроби встановлення регулярного поштового зв'язку на військових літаках між окремими містами (Києвом, Одесою, Полтавою). Низька технологічна оснащеність більшості літаків призводила до численних аварій. У1918— 1920 рр. відбулося 420 катастроф, в яких загинуло більше льотчиків, ніж у повітряних боях і від наземного вогню.

Водночас будувалися і нові літаки, здійснювалась підготовка пілотів і техніків. У 1918—1920 рр. заводи постачили фронту майже 540 аеропланів. Найбільш вдалим літаком цього періоду вважається біплан «Сопвич»— двомісний розвідник з двигуном «Клерже» (130 к.с). Його будували серійно у 1917—1923 рр. У 1919 р. завідувач майстернями КПІ інженер В. Григор'єв модифікував «Сопвич», встановивши на ньому потужніший двигун «Опель» (185 к.с.) і застосував шасі від трофейного літака «Рімплер». Конструктори Сімферопольського заводу А. Крилов і Д. Федоров у 1920 р. успішно модифікували один з найпопулярніших з 1912 р. літаків — «Ньюпор-4»