62. Розгортання державотворчого процесу в незалежній Україні. Становлення владних структур.

З проголошенням незалежності України розпочався перехідний період, в який потрібно було досягти докорінних перетворень в усіх сферах життя, нового ступеня суспільного розвитку:

–        в політичній сфері передбачалося перейти від тоталітарної системи до демократії;

–        в економічній – від командно-директивної до ринкової економіки;

–        в соціальній сфері – від «людини-гвинтика», яка неусипно контролювалася системою радянської влади, до активного творця власної долі;

–        у гуманітарній – від класових до загальнолюдських цінностей;

–        у міжнародній – від політики конфронтації радянських часів до інтеграції в міжнародне співтовариство.

Потрібно було здійснити рішучі кроки шляхом системного оновлення всіх сфер суспільного життя, прилучення українського народу до надбань сучасної цивілізації.

А це означало перехід від республіки з вкрай обмеженим суверенітетом до повної державної незалежності.

Для досягнення незалежності Україна обрала мирний, еволюційний шлях. До Конституції були внесені зміни: назву «Українська РСР» замінено на споконвічну назву «Україна». Реформувалися існуючі та створювалися нові державні органи.

В перші місяці незалежності в Україні склалася своєрідна політична ситуація.

Правляча Комуністична партія була позбавлена владних функцій: її діяльність була заборонена. Нова система державної влади ще не була створена – у центрі і на місцях утворився вакуум виконавчої влади.

Виникла гостра потреба в посиленні президентської влади. Тогочасну Конституцію було доповнено положенням про те, що «Президент є главою держави і главою виконавчої влади».

Як глава держави Президент України став гарантом національної безпеки, свободи громадян, державного суверенітету, додержання Конституції та законів. Він представляв державу у міжнародних зносинах, вживав заходи щодо забезпечення її обороноздатності та національної безпеки.

Для здійснення виконавчої влади був сформований уряд України – Кабінет Міністрів. Загальне керівництво його діяльністю здійснював Президент як глава виконавчої влади.

Поряд із Президентом Конституція передбачала і посаду Прем'єр-міністра, який безпосередньо керував діяльністю уряду.

В Україні реформувалися міністерства, створювалися такі інституції, як Національний банк, посольства та консульства, експортно-імпортні організації тощо.

Таким чином, тогочасні закони передбачали тяжіння до сильної президентської влади, створюючи при цьому передумови для формування змішаної форми правління – президентсько-парламентської.

У липні 1992 р. парламент обговорив напрями судово-правової реформи, визначив компетенцію Міністерства юстиції, прокуратури, адвокатури.

Верховна Рада затвердила атрибути державності:

15 січня 1992 р. – Державний Гімн «Ще не вмерла Україна» (слова написав відомий український поет та етнограф П.Чубинський а музику – М.Вербицький);

28 січня 1992 р. – синьо-жовтий прапор як Національний Прапор України;

19 лютого 1992 р. парламент затвердив своєю постановою тризуб, як Малий Герб України, вважаючи його елементом Великого Державного Герба. 

Натомість у березні 1992 р. було утворено інститут представників Президента – голів місцевої державної адміністрації, сформованої на базі колишніх виконкомів місцевих Рад. Представникам Президента надавались досить широкі повноваження, вони були покликані здійснювати виконавчу владу в областях і районах, контролювати органи місцевого самоврядування в плані виконання наданих їм державницьких функцій. Запровадження інституту представників Президента сприяло зміцненню вертикалі виконавчої влади.

Проте ці реорганізації торкнулися більше форми, залишався незмінним зміст: зберігалась тенденція, за якої законодавча влада підміняла виконавчу.

До того ж при владі залишалася колишня партійно-радянська номенклатура. Вихідці із демократичного табору складали незначну частину управлінського апарату, не мали практичного досвіду, були не в змозі радикально змінити ситуацію на краще.