60.Римо-католицька церква і укр. Культура.

Римо-Католицька Церква в Україні — церква латинського обряду в Україні, що є складовою частиною Католицької Церкви.

На 2007 рік Римсько-Католицька Церква в Україні налічує 7 дієцезій (Львівська архідієцезія, дїєцезїї Київсько-Житомирська,Кам'янець-Подільська, Луцька. Мукачівська, Харківсько-Запорізька і Одесько- Сімферопольська), 804 парафії, має 12 єпископів і 3 Вищі духовні Семінарі(Львівська,Києво-Житомирська і Кам'янець-Подільська).

Традиційно поширення християнства на Русі пов'язують з іменем св. Апостола Андрія, який у І ст. проповідував у скіфів. У давньоруському літописі є згадка про його подорож по Дніпру. Проголошуючи Євангеліє на узбережжі Чорного моря. Апостол Андрій заклав також церковні громаді) і серед південних слов'ян. Але ті церкви знищили кочові племена готів у ДІ ст. Зберег.шся хрмстиямсиз громади лише у Криму. їх закріпив наприкінці 1 ст., перебуваючи там на засланні учень і наступник св. Апостола Петра Папа Римський Климент І, він почав проповідувати спочатку серед рабів-греків, згодом учення Христа стало доходити і до східних слов'ян. Праця грецьких та латинських місій дала свої плоди. Першим князем-християннном на українських землях вважають київського князя Аскольда, який був охрещений у 867 р. могилі вбитого Аскольда збудовано церкву Св. Миколая.

61.Історичні умови розвитку української культури в хiv-XVII ст.

Розвиток української культури на початку XIV — першій половині XVII ст. відбувався у складних суспільно-політичних та історичних обставинах. Розпад Київської Русі та монголо-татарська навала в середині XIII ст. призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від численних міст і поселень залишились руїни. Всі руські князівства опинились у повній залежності від татарського хана.

В середині XIV ст. українські землі (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля і значна частина Волині) були приєднані до Великого князівства Литовського, яке стало найбільшим державним утворенням у Європі.

Цей період виявився сприятливішим для розвитку української культури, ніж роки татарської навали. Багато литовських магнатів із династії Гедимінасів прийняли православ'я, споріднюючись з українськими та білоруськими князями. Староукраїнська (руська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Вона використовувалась при складанні грамот і законів. Литовські правителі розглядали свої завоювання як місію "збирання земель Русі". На думку М. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московське князівство.

У другій половині XIV ст. розпочалася експансія Польщі на українські землі. Протягом двох десятиліть поляки в союзі з угорцями воювали з литовцями за Галичину і Волинь. Війна закінчилась у 1366 р. польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині.

Підпорядкування українських земель полякам було важливим поворотним пунктом в історії обох держав. Для поляків це означало орієнтацію на схід, а для українців — заміну своїх правителів чужими, підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою. Виник гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який поширився на все суспільне життя України. Згодом провідні політики Польщі та Литви зрозуміли, що їх об'єднують спільні важливі інтереси.

У кінці XV ст. зміцнюється Московська держава, яка у 1480 р. скинула з себе вікове монголо-татарське іго. Внаслідок воєн з Литвою вона підпорядковує собі Сіверщину (Чернігів, Стародуб, Нов-город-Сіверський). Московський князь Іван III, привласнивши собі титул "государя всієї Русі', згодом проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають бути приєднані до Московської держави.

Таким чином, над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації і спольщення, а з другого — омосковлення. Українське національне життя, національні традиції та вся національна культура зазнали важких втрат.

Великою перешкодою на шляху розвитку української культури було й те, що впродовж XV—XVI ст. тривала нерівна боротьба з татарською ордою, яка завдала великих збитків матеріальній та духовній культурі українського народу. Ні литовський, ні польський уряди не були спроможні організувати оборону окраїнних земель. Це завдання виконало українське козацтво, яке стало оплотом оборони України від татар, а згодом і боротьби проти колоніального гніту польської шляхти, насильницької полонізації та окатоличення православного населення.

Важливим чинником культурного процесу в Україні була православна церква, роль якої в історії українського суспільства постійно збільшувалася. Церква для українців, за умов відсутності власної держави, залишалась єдиним інститутом вираження їх самобутності. Однак становище православної церкви було надзвичайно тяжким. Проти неї вів боротьбу католицизм, підтриманий польською королівською адміністрацією. Трагедія православної церкви полягала в тому, що вона була позбавлена підтримки меценатів, а з XVI ст. культурно занепала. її література обмежувалась лише богословськими книгами, які не могли задовольнити запитів багатьох інтелектуально розвинених людей.

У 1458 р. великі князі литовські відновили у Києві православну митрополію, яка розірвала церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під верховенство константинопольського патріарха. Однак єпископів і митрополитів призначала світська влада. Це негативно позначилось на авторитеті вищих духовних осіб, діяльності усієї православної церкви. Ще згубнішою була корупція серед вищого духовенства, породжувана покровительством світської влади. За таких умов культурний вплив православ'я, безумовно, був обмеженим.

Фатальним для українців були наслідки Люблінської унії 1569 р., згідно з якою більша частина українських земель (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина) перейшла до Польщі, а друга — значно менша — до Москви. В цей час українська культура і православна церква зазнали тяжких утисків.

Після проголошення Люблінської унії єзуїти рушили в Україну, засновуючи свої колегії у Ярославі, Львові, Кам'янці, Луцьку, Вінниці, Києві та інших містах. Полемісти з табору єзуїтів у своїх проповідях і диспутах викривали "облудність" та "культурну відсталість" православ'я. Зокрема, П. Скарга у своєму знаменитому трактаті "Про єдність церкви Божої" доводив, що православ'я перебуває у настільки безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом.

На захист української православної церкви виступили братства, які відіграли важливу роль у загальнокультурному процесі в Україні. Братства виникали в середовищі міщан та ремісників. Вони організовувались при церквах з метою утримання порядку в храмах, забезпечення їх матеріальних потреб; братчики опікувалися хворими парафіянами, допомагали бідним. Згодом братства стали виступати перед судами і королем на захист православ'я, організовували школи при церквах, боролися проти національного й релігійного обмеження українців; їхня діяльність особливо помітною була в XV—XVI ст., коли розгорнулась запекла боротьба з католицизмом і з єзуїтами. Перші братства виникли у Львові, при львівських церквах, у 30—40-х рр. XV ст. Найстаршим серед них було братство при Успенській церкві, засноване у 1439 р.

З метою зміцнення української православної церкви у 1596 р. була укладена Берестейська церковна унія. Однак вона мала непередбачені наслідки. З єдиної православної церкви утворилася так звана уніатська, або греко-католицька церква (поєднана з Римом) і православна церква (не поєднана), яка у другій половині XVII ст. потрапила у залежність від московського патріарха. Вище православне духовенство, частина шляхти і міщан пішли за унією. Однак більшість рядового духовенства та інша частина шляхти на чолі з князем К. Острозьким, братства, селяни й козацтво залишилася на позиціях православ'я.

Українська феодальна верхівка, чутлива до власного соціального статусу, стала масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а разом з ним — польську мову й культуру. Провідний представник православ'я Мелетій Смотрицький (близько 1672— 1633 рр.) у своєму трактаті "Тренос, або Плач за Святою Східною Церквою" (1610 р.) оплакував утрату Руссю тих, хто перейшов до табору католиків-поляків. У середовищі українських православних магнатів лишилося небагато відданих старій вірі. Давні релігійні та культурні традиції продовжували жити в окремих осередках бідної шляхти, яка була віддалена та ізольована від центрів польської культури.

Міжконфесійна боротьба виснажувала сили українського народу: православні з презирством ставились до уніатів як зрадників, а римо-католики не вважали їх повноправними громадянами, всіляко принижували, бо вони не були поляками. Поляки вимагали від греко-католиків відмовитися від їхніх догм, історії, традиції. Однак греко-католицька церква не опольщилася, а стала важливим засобом боротьби українського народу проти полонізації.

Процес формування культури українського народу в XIV — першій половині XVII ст. був одночасно відображенням складного процесу остаточного оформлення українського етносу, що завершився в основному в XVI ст. Причиною повільного культурного розвитку України цього періоду стали руйнівні наслідки ординської навали, загарбання українських земель литовськими та польськими феодалами, агресія Кримського ханства та Османської Порти. Однак, незважаючи на це, культура української народності жила і розвивалася.