3. Літературний і мистецький процеси в Україні 20-30-х роках хх століття.

Україніза́ція — процес відродження української мови, впровадження в усі сфери її вживання. У широкому розумінні українізація являє собою відновлення ролі української мови та культури на історичних українських територіях, втраченої внаслідок дискримінаційних по відношенню до них дій (наприклад русифікації, полонізації, румунізації тощо) — і забезпечення розвитку української мови та культури як рівноправних складових світової цивілізації. Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і поетів після поразки української революції залишила країну (В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь ), молоде покоління літераторів заявило про себе на повний голос. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об’єднань. Літературно – художні об’єднання виникали і розпадались, дискусії спалахували з новою силою.

Найвідомішими об’єднаннями цього часу були: "Плуг" – спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" – спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ – Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувалися твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша.

У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. У цей час на сцені ряду міст України виступали талановиті українські актори, які склали справжню плеяду представників українського театрального мистецтва. Театр "Березіль" у 1922 – 1923 рр. очолював талановитий реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас. Він сміливо запроваджував нові ідеї та форми західноєвропейської культури. На сцені театру "Березіль" виступали видатні майстри – А. Бучма, М. Крушельницький, О. Мартиненко, П. Саксаганський, Ю. Шумський.

У 1920 -ті роки стала до ладу Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. Свій творчий шлях розпочав геній українського і світового кіномистецтва О. Довженко (фільми "Арсенал" і "Звенігора"). У театрі та в кіно успішно працювала М. Заньковецька.

Українську культуру збагатила творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького Популярними були хорова капела "Думка", Київський симфонічний ансамбль, національні театри опери та балету у Харкові, Києві та Одесі.

Члени Асоціації художників Червоної України – Їжакевич, Трохименко, Кричевський та ін. – за допомогою нових засобів поглибили розвиток українського образотворчого мистецтва. З’явились нові імена талановитих художників та скульпторів (Петрицький, Касіян та ін. )

Отже, у 20-х роках українська література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, всупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягла світового рівня.

4. Поняття культури. Українська народна та національна культура: їх основний зміст і взаємозв’язок.

Термін „культура” походить від латинського слова “cultura”, яке означало обробку ґрунту, тобто зміни в природному об’єкті під впливом людини, її діяльності на відміну від тих змін, які викликані природними причинами. Вже в цьому первісному змісті терміну „культура” мова висловила важливу особливість-єдність культури, людини і її діяльності. Це поняття на відміну від іншого – “natura” (природа) означає в даному контексті створене, надприродне. Світ культури, кожний його предмет чи явище сприймається не як наслідок дії природних сил, а як результат зусиль самих людей, спрямованих на удосконалення, обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою.

Поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини. Так, у листах римського філософа та державного діяча Цицерона зустрічається вислів cultura animi autem ppilosophia est (культура духу є філософія). На його думку дух, розум необхідно плекати так, як селянин плекає землю. Пізніше слово „культура” все частіше починає вживатись як синонім освіченості вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло по суті в усі європейські мови. Проте на цьому еволюція терміна „культура” не закінчується. У середні віки культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а в епоху Відродження з досконалістю людини. Нарешті, у XVIII ст. слово „культура” набуває самостійного наукового значення.

Народна культура (її ще називають аматорською, чи фольклором) — це примітивна культура. Вона створюється аматорами-творцями, що не мають професійної підготовки, і зв’язана з життям широких народних мас. Її репрезентують казки, легенди, міфи, пісні, танці, живопис. За формою вияву елементи народної культури можуть бути індивідуальними, груповими, масовими.

Українська народна культура, в усіх її духових і матеріальних ділянках, це справді неоцінена скарбниця нашої прадідівської спадщини, невичерпане джерело творчих спонук для сучасних і прийдешніх поколінь великого, українського народу

Найбільшого значення науковці надають вивченню національної культури.

Національна культура — це сукупність символів, цінностей, норм, взірців поведінки, вірувань, що характеризують конкретну спільноту (народність, націю) певної держави, країни. Одна національна культура може бути лише в тій державі, в якій панує лінгвістична та етнічна єдність. Більшість сучасних держав мають кілька, а то й багато національних культур — субкультури національної більшості та субкультури національних меншин.

Для української національної культури основоположною і базисною є народна культура. На її основі поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливости історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами.

Культура у кожного народу має величезну вагу як вираз творчої сили нації, з одного боку, та міжнародного єднання і впливів, з другого. Але кожна національна культура, зазнаючи помітних і непомітних впливів од інших культур, все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим натуру даної нації, її ідеали, її змагання, її інтереси й потреби [2, c.23]. Цей процес не обминув й українську культуру, але тут він має свої особливості, які пояснюються перешкодами, що стояли на шляху розвитку української нації та її культури. Це пояснює запізніле становлення національних видів культури у їх зв‘язку зі світовою культурою Так, деякий час українська культура розвивалася ізольовано од інших, в основному на народному тлі. Тільки на рубежі 18-19 ст. відбувається завершення ідентифікації української культури з новоєвропейським типом мистецтва, що не означало, звичайно, відповідності її за рівнем розвитку. Першим сплів українські та світові мотиви Котляревський у своїй "Енеїді", де вирішував світові образи на українському грунті.

Виступивши основоположником нової української літератури, Шевченко у своїй творчості прилучив українську літературу до вирішення задач світового ідейно-художнього розвитку, вписавши своє тлумачення відомих літературних, біблійних світових образів, і тим визначивши подальший розвиток української літератури.

Аналогічну задачу в царині прози виконав Гоголь, з‘єднавши у своїй творчості фольклорні мотиви, український побут, історичні реалії і народний колорит, казковість і романтичну піднесеність і разом з тим відчуженість героя. Органічна сполука народних повір‘їв і легенд із реаліями повсякденності, галерея народних живучих образів, бездушних ділків сучасності («мертвих душ») і представників потойбічної сили, мотивів гротеску, казковості, іронії і сарказму, визначила своєрідність гоголівської манери і її живучість. Пересадивши романтичний відчужений тип героя на український ґрунт, Гоголь створив цілком особливий тип персонажа - романтико-реалістичного лиходія, що обертає народні повір‘я собі на користь.

Заслуга Гоголя в тім і полягає, що, своєрідно обігравши народні легенди і звичаї, вписавши їх у контекст сучасності й історичності, він дав їм друге життя, створивши виразний зліпок української культури для ознайомлення з ним культур інших.

Майже в кожному творі українських письменників пізнішої доби можна бачити цей сплав світової та української світоглядів, перетлумачення світових сюжетів та ідей. Але - тільки через специфіку національного, своєрідного це набуває значимості та цінності, що не дозволяє змішуватися та розчинятися одна в одній світовим культурам, водночас підживлюючись одна від одній. За приклад можна навести бурхливий розквіт літератур Латинської Америки, які, вбираючи до себе світові добутки та проблеми, забарвлюють їх суто національним тлом - за їх висловом, "магією реальності", це сполучення і надає цим літературам особливої своєрідності.

Звичайно, будь-яка національна культура завжди є в тому чи іншому ступеню основою збереження національних традицій. Особливо це стосується народної української культури, що виросла з народних пісень, звичок, звичаїв. В умовах несприятливих для розвитку самостійної культури особливого значення набувало збереження зв‘язків з народними традиціями, їх передача, пестування, бо через традиції могла зберегтися як явище сама культура. Як пише В.П. Супруненко, "спосіб життя предків, їхні традиції, віра, звичаї, обряди, сімейні та громадські відносини - це сьогодення кожного з нас. В них - національна неповторність українців, їхні свята і будні, найкращі сподівання і найсвітліші надії".

Якісна своєрідність національної культури формується протягом історичного розвитку суспільства, і її потяг до духовних джерел дозволяє осягнути значимість своєї національної культури.

Різдвяні та новорічні свята, колядки і щедрівки, які їх супроводжують, прийшли до нас з глибини віків, а може тисячоліть. Можна з гордістю сказати, що це обличчя нашої неповторної нації у центрі Європи. Ці народні традиції вплелися в культуру невід‘ємним елементом. До цього можна додати символи, які має кожна культура і які якнайкраще характеризують тип народу, що її виражає. В українській культурі затвердилися образ вишневого садочка, чепурної оселі, миски пахучого домашнього борщу, шматка сала. Ці народні символи-образи супроводжують що не кожен твір українського мистецтва.

Відтворення цих образів, народних прислів‘їв та звичаїв, пісень та байок у мистецтві, звісна річ, сприяє збереженню національних традицій.

5-19.Трипільська культура: ознаки, характерні риси, особливості та місце в культурній спадщині українського народу.

Найбільш відомою з прадавніх культур на теренах України є трипільська культура, названа так від с. Трипілля Київської області, де на потужний культурний шар матеріальних залишків вперше натрапив київський археолог Хвойко у 1896 р. За деякими етноанатоиічними показниками трипільці були досить далекими від пізніших слов'ян, тому важко вбачати в них безпосередніх попередників теперішніх українців. Однак здобутки трипільців багато в чому позначилися на подальшій долі культури на українських землях, оскільки започаткували традиції землеробства, а воно назавжди стало визначальним фактором розвитку переважної частики місцевого населення, зумовлюючи побут, звичаї, календар і вірування тубільців. Сліди трипільської культури виявлено на великій території, що охоплює майже всю Правобережну Україну й землі сусідніх країн: Польщі, Молдови. Румунії. Трипільці мешкали протягом IV-II тис. до н. е. в селищах, що складалися з декількох десятків, а інколи й сотен» невеликих будинків, зроблених з дерева і обмазаних глиною. Ці будинки розташовувалися своєрідними кільцеподібними вулицями по колу, в центрі якого знаходилась дещо більша будівля громадевкого призначення. Особливості трипільської культури та її місце в європейському енеоліті визначаються, яо-перше, величезною територію поширення (близько 190 тис. кмг). Небаченими досі були швидкі темпи освоєння трипільськими племенами нових територій — на ранньому етапі освоєна площа 50 тис. кмг, на середньому — 150 тис. км?. Жодна із європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могли зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення. По-друге, еони характеризуються довготривалим періодом поступового розвитку — протягом 1000-2000 років — без значних змін в основних рисах культури. По-третє, за своїм походженням трипільська культура, хоч і була пов'язана з Балкано-Нижньодунайським регіоном, зле в процесі поширення на нові східні території включалз в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур. По-четверте, трипільська культура відзначається розташуванням поселень певними концентрованими групами з проміжними менш заселеними територіями. Навряд чи можка назвати Трипілля «культурою кочуючих землеробів», та деякою мірою до неї підходить поняття «культура пересувних землеробів». Цим племенам доводилося в умовах українського Лісостепу кожні 30-50 чи 60-80 років залишати засновані поселення через виснаження ґрунту внаслідок екстенсивного ведення господарства, переселятися та освоювати нові землі.По-п'яте, ця культура була крайньою північно-східною ланкою землеробських культур «балкано-західноукраїнського» регіону європейського енеоліту, що безпосередньо межувала та підгримувала зв'язки з найбільшим у стародавньому світі ареалом скотарських культур європейських етапі