22. Духовна культура давніх слов’ян. Зарубинецька та черняхівська культура.

Будучи частиною первісного світу, слов'янська стародавність мала свою специфіку. Для вірувань найдавніших слов'ян, як і для інших мешканців планети на етапі родоплемінного ладу, характерне уявлення про природу як світ живих істот — духів, яких вшановували. Слов'яни поклонялися лісовикам (гайовикам, полудницям, щезникам), водяникам та берегиням (пізніше - русалкам, мавкам), пальовикам, упирям (вампірам) та іншим демонам, а також одуховлювали гори і каміння, гаї і дерева (найчастіше дуби, у чехів — липу), тварин (ведмедя, вепра, тура, коня), вірили у те, що є родичами зі своїми тотемами, у зв'язку з чим були впевнені, що тотем може набути людської подоби (личини), а людина перетворитися на звіра (перевертня, вурдалака). Вони обожували не лише земні сили, а й небесні, котрі, як вони вважали, визначали їх долю як землеробів тощо.

У слов'янській міфології божеством небесного світу був Сварог, сином якого вважався Сварожич — вогонь; місцевими варіантами бога Сонця були Триглав — творець неба, землі і води у поморян, чотириликий Святовит (Свантевит) у лютичів, семиликий і восьмирукий Яровит (Геровит) у гаволян. З культом Сонця (солярним культом) пов'язаний характерний для давніх слов'ян звичай спалення трупів, а також сезонно-календарна обрядність. Слов'яни вірили у богиню земної плодючості (у русів — Мати-земля, у чехів і полабів — Жива), у бога вітрів і бур — Стрибога (у поляків — Самовила). Із розвитком родового ладу поширилися вірування у безсмертя душ померлих предків, які називались "нав'є", зокрема у те, що померлі предки (Рід, Шур, Рожаниці, у чехів — Судички) у загробному житті продовжують піклуватися про свій рід. Віра у загробне життя душі, тимчасове повернення її до середовища живих породили відповідні поховальні обряди та поминальні "нав'ї дні" (пізніше — батьківські). Душі померлих дівчат ушановувалися під ім'ям русалок (мавок, пявок). Культ предків зникав поступово разом із родовим ладом, і на місце покровителів роду прийшли духи моногамної сім'ї — домовики (у західних слов'ян — господарики, пенати, skritsky); із загального сонму духів почали виокремлювати небожителів — богів. У VI ст. слов'яни вірили, що тільки один бог — бог блискавки — володарює над усіма. Загальнослов'янський бог пізніше йменувався у русів як Перун, у болгар — Пирін, у поморян — Пируновець. Коли виникла ієрархія та диференціація у світі духів (у ранньофеодальному суспільстві), головними богами слов'янської знаті стали Перун (Радгост, Святовит), наділений функціями бога війни, та Велес (у русів — Волос) — бог худоби і багатства.

Пам'ятки найдавніших історичних східних слов'ян належать до двох послідовних у часі археологічних культур, відомих під назвою культур полів поховань. Назва їх походить від характеру поховальних пам'яток — могильників без будь-яких зовнішніх ознак — полів поховань. Поховання в них — переважно трупоспалення в глиняних урнах, тому такі могильники, на думку археолога І. Шовкопляса, називають інколи також полями похоронних урн. Останнім часом стали відомими й поселення ранньослов'янських племен. Більш рання з цих культур називається зарубинецькою (зарубинецько-корчуватівською), а пізніша — черняхівською.

Ця культура одержала назву від могильників біля села Зарубинці на Середньому Дніпрі. її пам'ятки — поселення і могильники — поширені в лісостепових та лісових областях Подніпров'я, на Волині, у Білорусі та деяких районах Росії. Початок її в цілому належить до П ст. до н. е., а кінець до II ст. н. е.

На основній території свого поширення пам'ятки зарубинецької культури збігаються з територією поширення пам'яток осілих землеробсько-скотарських племен скіфського періоду — на півдні та милоградських і підгірцівських — на півночі. Між ними є й певна спільність, особливо в характері знарядь праці, деталей глиняного посуду, в розміщенні поселень тощо. Це дає підставу деяким дослідникам (І. Шовкопляс та ін.) вважати, що лісостепові племена скіфського періоду та племена милоградської і підгірцівської культур, напевно, були предками племен зарубинецької культури, а сама вона тим самим має глибокі місцеві корені на території Східної Європи.

Поселення зарубинецької культури були невеликими (0,3— 0,4 га) і розташовувалися здебільшого на підвищених ділянках берегів річок. Деякі з них розміщені на давніших городищах. Так, одне з поселень, на думку вже згаданого археолога І. Шовкопляса, розташовувалося в Каневі, на високому пагорбі правого берега Дніпра — Пилипенковій горі, а два з них поблизу Києва — на городищах в Ходосівці та Пироговому. Житла на поселеннях переважно наземні — з дерева та глини, з вогнищами з каменю. Площа жител близько 20—25 кв. м.

Племена зарубинецької культури займалися орним землеробством у лісостепових та вирубним у лісових районах. Археологи знайшли на їх поселеннях залізні сокири, серпи та зернотерки. Також у них були розвинуті скотарство, полювання, рибальство та збиральництво. Глиняні пряслиця та грузики від верстатів свідчать про прядіння і ткацтво. Глиняний посуд — ліпний, частково лощений, чорного та світло-коричневого кольору. За формами — це горщики, банкоподібні посудини, миски, глечики тощо. Племена зарубинецької культури мали також торговельні зв'язки з південними районами — римськими провінціями, античними містами та сарматами. Внаслідок обміну вони отримували посуд, римські монети, сережки, намисто та інші прикраси.

Поряд із зарубинецькою культурою була пшеворська культура, поширена в басейні р. Вісли. В різних місцях її пам'ятки існували від III ст. до н. е. до IV ст. н. е. Назва культури походить від могильника в м. Пшеворськ у Південній Польщі. її вважають культурою західних слов'ян — нащадків племен лужицької культури. Залишки її пам'яток трапляються на території України, зокрема, у Львівській та Волинській областях.

У Прикарпатті, Верхньому і частково Середньому Подністров'ї до того ж часу належать пам'ятки липицької культури (від могильника в с. Верхня Липиця Галицького району Івано-Франківської області). За типом і характером поселень вони подібні до пам'яток зарубинецької і пшеворської культур. Але в них є вже й місцевий гончарний посуд, привізний скляний посуд та багато залізних знарядь праці і бронзових та срібних прикрас.

Назва "черняхівська культура" походить від могильника в с. Чер-няхові Кагарлицького району Київської області. Вона поширена на території від Середнього Придніпров'я до Карпат, охоплюючи лісостепову та частину степової зони України. Особливістю черняхівської культури є наявність місцевого глиняного посуду, виготовленого на гончарному крузі, а також привізних римських товарів: скляного і червонолакового посуду, амфор та деяких металевих прикрас і побутових речей. Виготовлення кружального посуду свідчить про значний розвиток місцевого гончарського ремесла у племен черняхівської культури. Такий посуд досконалий, тонкостінний, сірого та чорного кольорів, з добре лощеною поверхнею, прикрашений рельєфними валиками, прилощеними прямими і хвилястими лініями, відбитками різних штампів. За формами — це миски різних розмірів, вази з трьома вушками, глечики з високими шийками, чаші тощо. Зовсім окрему групу становлять великі посудини, близькі до античних піфосів, призначені для зберігання зерна та інших припасів. Досить багато є прикрас (намисто, підвіски) та побутових предметів (кістяні гребінці, фібули) місцевого виробництва.

У племен черняхівської культури розвивалося місцеве ремесло, воно навіть виділялося в окрему галузь господарства. Значного розвитку набули гончарське і ювелірне ремесла, зокрема виготовлення різноманітних прикрас із срібла і бронзи. Найбільш цікаві бронзові прикраси з візерунками, вкриті емаллю, яку заливали в невеликі виїмки на поверхні виробів. їх називають виробами з виїмчастими емалями.

Провадилася зовнішня і внутрішня торгівля. На думку вже згаданого І. Шовкопляса, засобом грошового обміну на внутрішньому ринку були римські монети, які потрапляли сюди, як і деякі скляні та металеві вироби, з римських провінцій на Дунаї та античних міст Північного Причорномор'я в обмін на різні товари, насамперед на хліб і худобу.

Поселення черняхівської культури розташовані в основному в річкових долинах, зручних для землеробства і скотарства. Житла переважно або трохи заглиблені в землю; будували їх з дерева і глини. Печі робили глинобитними. Були й відкриті вогнища з каменю. Житла площею 20—ЗО кв. м на поселенні розміщували рядами. Поруч з житлами були розташовані господарські будівлі та ями для зберігання зерна.

Отже, черняхівська культура, як можна судити з її пам'яток у лісостепових районах Середнього Придніпров'я, припинила своє існування наприкінці IV—V ст. н. е. внаслідок великого переселення народів на півдні Східної Європи. Можливо, під час руху кочових племен (гунів, аланів та ін.) зі сходу на захід одна частина східнослов'янських племен — носіїв черняхівської культури — була фізично знищена в боротьбі з прибульцями, друга — поступово витіснена на північ, у лісові райони і, нарешті, третя, напевно, досить значна їх частина спільно зі степовими кочівниками та готами взяла участь у "поході варварів" на захід. У зв'язку з цим були знищені спочатку джерела "римських впливів" — римські провінції на Дунаї, а потім і сама Римська імперія. Слідом за цим східні слов'яни — анти — з'явилися тоді вперше на Балканах, ставши згодом найбільшою загрозою для Східної Римської імперії — Візантії. Саме тому розпочинається слов'янська колонізація Балкан, яка згодом привела до утворення великого масиву південних слов'ян. Звичайно, активну участь брали, поряд зі східними слов'янами — антами, і західні слов'яни — склавіни, про що писали візантійські історики.