38. Соціально-економічний розвиток України наприкінці XVII — у XVIII ст

Стрижнем тогочасної економіки було сільське господарство. Тогочасне старшинське володіння землею існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній. Характерною рисою спадкового («вічного», «спокійного») володіння була його незалежність від службового становища.Воно виникало в процесі купівлі-продажу, обміну, дарування, застави, при торгових операціях, що фіксувалися у відповідних юридичних документах.Іншою була природа та спосіб формування тимчасово-умовного («рангового») володіння. Землі видавалися за службу на певний строк або ж «до смерті». Розширення меж приватного старшинського землеволодіння здійснювалося різними способами: займанщина вільних земель; захоплення громадських земель та угідь; загарбання козацьких та селянських земель на основі боргового закабалення їхніх власників; гетьманські надання та пожалування царського уряду «за службу великому государю» з фонду вільних військових маєтностей; перетворення рангових земельних володінь на спадкові.Процес зростання та зміцнення старшинської земельної власності підтримував гетьманський уряд, вбачаючи в ньому опору та гарантію автономії України.З метою посилення контролю за процесом зростання старшинського землеволодіння було запроваджено порядок наділення і затвердження придбаних земель винятково за царськими указами.Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. характерними рисами соціально-економічного розвитку українських земель були зростання крупного феодального землеволодіння; обезземелення селянства, його закріпачення; розбудова та відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва; зростання паростків капіталістичного укладу в економіці; формування національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого згортання автономії на Лівобережжі

39.Зруйнування Запорозької Січі

За наказом царського уряду 14 (25) травня 1709 р. Запорозьку Січ було зруйновано військами під орудою полковника Яковлева. Після поразки шведської армії та українських козаків під командуванням гетьмана Мазепи під Полтавою деякі запорожці пішли на південь й в 1710 році заснували нову Січ, при впаданні в Дніпро ріки Каменки (на Херсонщині). Однак за наказом Петра вона була зруйнована військами гетьмана Скоропадського й генерала Бутурліна. Запорожці відійшли ще далі й заснували Олешківську Січ у межах Османської імперії.Відповідно до Прутської мирної угоди (1711) та Адріанопольської угоди (1713) Московська держава відмовлялась від претенцій на Правобережну Україну та Запоріжжя та візнавала юрисдикцію Туреччини над Запорозькою Січчю. Запорозькі козаки (Олешківська Січ) знаходились від владою Османської імперії до 1734 року. В березні 1734 р. запорожці заснували поблизу колишньої Старої Січі, т.зв. Нову Січ.Скасування козацького ладу. Автономістський рух не припинився п1сля остаточної ліквідації гетьманства. У 1767 р. він проявився з новою силою у зв’язку із скликанням Катериною II особливої комісії Законодавчих зборів для перевірки законів і укладання нового кодексу. Тоді у деяких козацьких полках представники різних станів вимагали відновлення старих порядків. Найактивніших 11 осіб було засуджено до страти, багатьох на довічне ув’язнення. Імператриця помилувала всіх засуджених. Відомим захисником української автономії був у цей період Григорій Полетика.Закліпачення селян (XVIII ст).Становище селян Лівобережжя постійно погіршувалося. Різкий занепад селянства стався у XVII ст., коли вільні та автономні «військові поселення»було підписано із земельного фонду Гетьманщини індивідуальним землевласникам із старшини. За часів Мазепи максимальна трудова повинність зросла до двох днів на тиждень,пот1м зросла до трьох днів на тиждень, а подекуди сягала чотирьох-п’яти днів. Крім того, у період війни селяни мали постачати імператорське військо провізією, постоєм, утримувати шляхи, зводити мости й виконувати інші роботи. Коли ж селяни зверталися по захист до російських монархів,то 1м в1дмовляли оскільки доля російських селян була набагато гіршою. Закон 1727 р. передбачав, що, лишаючи своїх феодалів, селяни втрачали право на майно, яке належало їм на старому місці, а з 1760 р. селяни повинні були отримувати у пана письмовий дозвіл на переїзд. У 1783 р. Катерина II зробила останній у цій справі крок, заборонивши лівобережним селянам за будь-яких обставин лишати своїх феодалів.Ліквідація російським самодержавством автономії України.Проводячи політику централізму, російська імператриця Катерина II вирішила повністю покінчити з автономією України. У 1764 р. було відновлено Малоросійську колегію (1764— 1782) на чолі з П. Рум'янцевим, який спрямував свою діяльність на неухильну ліквідацію української автономії.Особливо непокоїло Російську імперію існування Запорізької Січі. За гетьманування Д.Апостола запорожці домоглися повернення під гетьманську владу. У 1734 р. вони знову поселилися на своїх колишніх землях і заснували над Нову Січ. Із самого початку російський уряд дивився на це повернення підозріло. Катерина II віддала наказ про зруйнування Запорізької Січі. В основі лежали соціальні, економічні та політичні причини.4 червня 1775 p., коли більшість запорожців перебувала ще на турецькому фронті, російські війська під командуванням генерала П.Текелі несподівано оточили Запорізьку Січ. Перевага російських сил була безперечна и запорожцям довелося здатися без бою Лише 5 тис. Козаків.

37. Тимчасове відновлення Гетьманщини в Україні.Перехід І. Мазепи до шведів Петро І використав як привід для рішучих дій по ліквідації української автономії. До обраного в 1708 р. гетьмана І. Скоропадського був приставлений для нагляду царський міністр-резидент. А восени 1722 р. царський уряд створив Малоросійську колегію. Після смерті гетьмана І. Скоропадського Петро І заборонив вибори нового гетьмана. Вся влада в Україні належала Малоросійській колегії. Лише в 1727 р. було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став Данило Апостол, який відразу ж дуже енергійно взявся за відновлення втраченої автономії. Після смерті Д. Апостола в 1734 р. нова імператриця Анна Іоанівна знову заборонила обрання нового гетьмана. В часи правління Єлизавети Петрівни, фаворитом якої був українець Олексій Розумовський, було дозволено обрати нового гетьмана. Ним став Кирило Розумовський. За час його гетьманування (1750-1764 рр.) українські справи були передані з Сенату до колегії закордонних справ. Він домігся права вести самостійну зовнішню політику, обороняв фінансову самостійність, виношував плани відкриття університету, скасував внутрішні митні кордони, домігся ліквідації митного кордону між Україною та Росією, провів судову реформу, почав скликати з’їзди старшини, де обговорювались важливі питання життя Гетьманщини.