80. Соціально-політичний та економічний розвиток України в 50-х – першій половині 60-х рр. Десталінізація, її сутність і наслідки.

На середину 50-х рр. усі сфери життя України майже цілком перебували під впливом сталінщини. Свідомість переважної більшості людей усе ще підпорядковувалася стереотипам, які десятиріччями насаджувалися адміністративно-командною системою. Багато невинних людей ще з ЗО—40-х і початку 50-х рр. поневірялося в таборах. Республіка була ізольована від зовнішнього світу. Все, що здійснювалося в Україні, відповідало інтересам московського центру, а не її народу. Та в суспільно-політичному житті назрівали кардинальні зміни. На цьому шляху визначною подією став XX з'їзд К-ПРС, який відбувся 14—25 лютого 1956 р. Значення З'їзду багато в чому пояснювалося особистістю М. С. Хрущова. Він щиро, хоча і не завжди вміло, прагнув внести зміни в застарілий політичний і економічний механізм, поліпшити життя людей і гарантувати їм мир. Хрущов брав участь у беззаконнях сталінщини, зокрема і в Україні. Щоправда, іноді й рятував приречених всесильним НКВС до знищення, як, наприклад, М. Т. Рильського. З усього найближчого оточення кривавого диктатора лише у нього ще в роки Великої Вітчизняної війни прокинулася совість, виникла потреба покаятися, спробувавши порушити питання про реабілітацію ряду вчених, письменників, митців під приводом того, що їхні знання і діяльність потрібні для відродження України, яка визволялася від німецько-фашистської окупації. Свій запит щодо цього на півсотні чоловік він обережно, не залишаючи власного письмового сліду, передав наркомові держбезпеки УРСР генералу Савченку. На жаль, виявилося, що чимало з них було розстріляно. А про долю тих заарештованих, які залишилися живими, згідно з відповіддю Савченка, не було відомостей, що не могло не викликати подиву. Думається, підтекст такої відписки нагадував Хрущову: зважте, члену Політбюро ЦК ВКП (б), що то не ваша справа і лізти вам у неї не слід.

Зміни в суспільно-політичному житті країни відбувалися складно й суперечливо. Розпочаті реформи не підкріплювалися глибинними демократичними перетвореннями, а це зводило нанівець усі прогресивні починання.

За цих умов у верхніх ешелонах влади поступово готувалося усунення М. С. Хрущова під прикриттям захисту інтересів партії і держави, але за цим виразно проглядали особисті інтереси і надії деяких представників партійного керівництва. І коли в жовтні 1964 р" ними було підготовлено й скликано пленум ЦК КПРС, з його трибуни на М. С. Хрущова у доповіді Суслова полилася злива звинувачень у багатьох прорахунках, відповідальність за які, природно, мав нести не тільки він, а й усе тодішнє керівництво партії і держави. Та мету пленуму було досягнуто — М. С. Хрущова увільнено з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК обрано Л. І. Брежнєва, головою радянського уряду — О. М. Косигіна.

Неабияку роль у цій боротьбі за владу відігравали деякі представники як попереднього, так і тогочасного партійного керівництва України. Одним Із учасників зміщення М. С. Хрущова був М. В. Підгорний, висунутий перед цим на відповідальну посаду в Москву, який лестив М. С. Хрущову з кожного приводу. На бурхливому засіданні Президії ЦК партії, що передувало пленумові ЦК, одним із перших емоційно "викривав" главу партії і уряду П. Ю. Шелест, якого за підтримкою М. С. Хрущова у 1962 р. було обрано секретарем, в 1963 р. першим секретарем ЦК Компартії України, а згодом — кандидатом у члени Президії ЦК КПРС. За свідченням очевидців їхніх особистих зустрічей, спостерігалося "якесь по-батьківському відкрите, добре" ставлення Хрущова до Шелеста. Проте це не завадило останньому у своєму виступі на партактиві в Києві із захопленням розповідати, як він від імені комуністів, усього українського народу карав на пленумі Хрущова за прийняття невірних, шкідливих рішень та волюнтаризм.

Десталінізація - процес ліквідації культу особи і сталінської політичної системи, створеної радянським лідером Йосипом Сталіним.

Сталінське керівництво було змінено після його смерті у 1953 році. Керівні пости на той момент займали: Лаврентій Берія, голова Міністерства внутрішніх справ; Микита Хрущов, перший секретар Центрального комітету Комуністичної партії, і Георгій Маленков, прем'єр-міністр Радянського Союзу.

Десталінізація поклала кінець великомасштабному використанню примусової праці в економіці. Процес звільнення в'язнів ГУЛАГу був початий при Берії, але незабаром він був усунений від влади. Хрущов тоді став найвпливовішим радянським політиком.

У своїй промові «Про культ особи і його наслідки» на закритому засіданні XX з'їзду КПРС, 25 лютого 1956 року, Хрущов шокував своїх слухачів, засуджуючи диктаторську форму правління Сталіна і створений ним культ особистості. Крім того, він розкритикував злочини, скоєні і соратниками Лаврентія Берії

Хрущовська компанія з очищення від спадщини Сталіна у громадській сфері проводилася в кінці 1950-х. Було проведено перейменування міст, пам'ятників та інших об'єктів, які були названі на честь Сталіна. Процес десталінізації досяг свого піку у 1961 році на 22-му з'їзді Комуністичної партії Радянського Союзу. В результаті з'їзду були прийняті два ключових акта десталінізації: по-перше, 31 жовтня 1961 року тіло Сталіна було винесене з мавзолею на Червоній площі і перепоховане[1], а по-друге, 11 листопада 1961 року, місто-герой Сталінград був перейменований у Волгоград[2].

У рамках десталінізації, багато інших місць, які носили ім'я Сталіна були або перейменовані або їм були повернуті їх колишні назви. Це торкнулося навіть столиць союзних республік та територій: Сталінабад, столиця Таджицької РСР була перейменована в Душанбе, Сталінірі, столиця Південно-Осетинської автономної області

1.Історія України -- одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та озвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.

Предметом вивчення вузівського курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.Історичні джерела – це різноманітні пам’ятки того чи іншого історичного періоду в житті народу, залишки минулого життя суспільства, або матеріали сучасної дійсності, що свідчать про історію людського суспільства і використовуються при дослідженні процесів соціально-економічного, політичного та культурного розвитку суспільства.Якщо звернутись до періодизації історичних джерел, то умовою їх можна поділити на кілька видів:

* Джерела матеріальної культури (будівлі, знаряддя і предмети праці, побуту).

* Прикладні джерела (твори прикладного мистецтва, карти, креслення, малюнки).

* Етнографічні джерела (дані побуту, звички людей).

* Лінгвістичні джерела (дані історії мови, топоніми тощо).

* Усні джерела (билини, історичні пісні, прислів’я, приказки тощо).

Як історичні джерела, все більше значення набувають статистичні матеріали, кіно-фоно-фото-документи, договори між державами. До історичних джерел, у певному розумінні, відносять також наукові праці, твори художньої літератури тощо.Одні джерела опубліковані, інші зберігаються в архівах. Існує певний порядок здачі та зберігання документів в архівах установи, підприємства, району, міста, області, держави. Спираючись на перераховані та інші джерела, історики досліджують різні історичні періоди, події чи діяльність окремих осіб. Твори істориків складають історіографію історії України. Іншими словами, історіографія – це сукупність досліджень, присвячених певному історичному періоду або всій історії України. Історіографія – це також спеціальна галузь знань, яка вивчає історію і закономірності розвитку історичної науки, еволюцію її теоретико-методологічних, джерелознавчих принципів, а також повноту дослідження її проблем.Першими писемними матеріалами з історії України є Літописи. Їхня назва походить від того, що велися вони за роками і розпочиналися словами “в літо таке”. Найдавнішим літописом є “Повість минулих літ”. Ця пам’ятка свідчить про високий розквіт культури Київської імперії. Точної дати, як і точного авторства твору на сьогодні встановити неможливо. Щодо цього – існує кілька версій. Зокрема, одні історики стверджують, що твір створено за часів князювання Ярослава Мудрого, інші – наполягають – на рубежі XI-XII століть, а треті – називають 1113-1116 рр. Авторство ж приписують вченим – монахам – Нестору, або – Силовестру. Літописи створювалися не тільки в XI-XII ст. Для XIV-XVII ст. цінними історичними джерелами є Густинський, Львівський, Межигірський, Острозький, Київський та ін. літописи. В них розповідаються важливі події того часу – селянсько-козацькі повстання. Важливе історіографічне значення мають такі джерела, як Спогади. До нас дійшли спогади XVI-XVII ст., написані як українцями, так й іноземцями. Серед них зазначимо записки посла Литви до Криму Михалона Литвина, французького інженера Гійома де Боплана, австрійського дипломата Еріха Лясоти, польського військовика Якова Собеського та ін. Цінними джерелами є історичні пісні та думи. У XVIII ст. з’явилися історичні твори, що поєднували козацько-гетьманську добу з княжою добою Київської русі.