6. Продуктивність праці та її вимірювання

Продуктивність праці - це її ефективність, результативність.

Для виміру продуктивності праці використовуються два показники: виробіток і трудомісткість. 

Виробіток - це кількість продукції, яка вироблена в одиницю робочого часу чи яка приходиться на одного середньоспискового працівника в рік (квартал, місяць).

Трудомісткість характеризує затрати робочого часу на виробництво одиниці продукції. 

Виробіток - найбільш поширений і універсальний показник рівня використання працівників. Для його виміру використовують натуральні, умовно-натуральні і вартісні (грошові) одиниці виміру.

Одиницею трудомісткості є час. Праця, затрачена на виробництво продукції, може бути виражена у людино-годинах, людино-днях або середньосписковій чисельності працівників. 

У залежності від способу вираження обсягу продукції розрізняють три основних методи виміру продуктивності праці: натуральний, трудовий і вартісний. 

При натуральному методі рівень продуктивності праці обчислюється як відношення обсягу продукції у фізичних (натуральних) одиницях виміру до середньострокової чисельності ПВП. 

При трудовому методі обсяг продукції обчислюється в годинах. 

Рівень продуктивності праці при вартісному методі визначається відношенням обсягу продукції в грошовому вираженні на середньоспискову чисельність ПВП. 

У залежності від складу затрат, що включаються в трудомісткість продукції, розрізняють наступні її види:

• технологічна трудомісткість (затрати праці основних робітників); 

• трудомісткість обслуговування виробництва (затрати праці допоміжних робітників);

• виробнича трудомісткість (затрати праці основних і допоміжних робітників); 

• трудомісткість управління виробництвом (затрати праці керівників, фахівців і службовців);

повна трудомісткість (затрати праці всього промислово-виробничого персоналу). 

7. Класифікація підприємств

Класифікація підприємств може бути здійснена з використанням ряду ознак:

• вид виробничої діяльності з поділом її на сфери, про­мислові галузі чи господарські групи;

• величина підприємства за обсягом обороту, кількістю працівників і вартістю активів;

• правова форма підприємства, тобто його функціонування у вигляді акціонерного товариства, товариства з обмеже­ною відповідальністю чи партнерства;

• призначення продукції (розрізняють підприємства, що виготовляють інвестиційні продукти та това­ри споживання);

• переважне використання ресурсів: підприємства з мате­ріало-, трудо- та фондомістким виробництвом;

• організація виробництва: підприємства з груповим, поточним і стаціонарним виготовленням продукції;

• місце у народногосподарському кругообігу благ: підпри­ємства, що видобувають, готують і переробляють сиро­вину, обробні підприємства та заводи повторної заготівлі сировини.

Можлива подальша класифікація підприємств, наприклад, поділ їх за структурою збуту (орієнтовані на замовлення спо­живачів чи просто збут), структурою виробничої програми та кількістю стадій виробництва (одно- або багатопродуктові підприємства, одно- і багатостадійне виготовлення), вели­чиною серій виробів тощо.

Підприємства, діяльність яких роззосереджена на значній території однієї чи кількох країн, можуть створювати такі об’єднання:

• асоціації (договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності, але лише в тій області, до якої має відношення асоціація);

• корпорації (договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників);

• консорціуми (тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення загальної мети. Після виконання задач консорціум припиняє своє існування);

• концерни (статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного чи групи підприємців);

• картелі (договірні об'єднання підприємств однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності);

• синдикати (різновид картельної угоди, що припускає реалізацію продукції через єдиний спільний збутовий орган або уже наявну збутову мережу одного з учасників об'єднання);

• трести (монополістичне об'єднання підприємств, що раніше належали різним підприємцям, у єдиний виробничо-господарський комплекс. Оскільки тут інтегруються всі напрямки діяльності, такі підприємства цілком утрачають свою юридичну і господарську самостійність);

• холдинги (специфічні організаційні форми об'єднання капіталів. Подібні об'єднання утворюються, коли акціонерне товариство саме безпосередньо не займається виробничою діяльністю, а лише використовує кошти для придбання контрольних пакетів акцій інших акціонерних фірм із метою фінансового контролю за їх роботою й одержання доходу на вкладений в акції капітал);

• фінансові групи, фінансово-промислові групи (об'єднання юридично й економічно самостійних підприємств різних галузей народного господарства, при формуванні яких у якості основної ставиться задача об'єднання банківського капіталу і виробничого потенціалу. Фінансову групу очолюють один або кілька банків, що розпоряджаються капіталом підприємств, які входять в об'єднання, координують усі сфери їхньої діяльності. При цьому основним доходом діяльності банку повинні бути дивіденди від підвищення ефективності роботи підприємств, а не відсоток на кредит).