8. Право і релігія.

Основною нормою поведінки людини в умовах первіснообщинного ладу був звичай. Звичаями регламентувалися всі сфери діяльності первісної людини і діяли в комплексі з виниклими пізніше нормами моралі як уявленнями про добро і зло, чесному і безчесному, а також релігійними догмами. Звичаї часто наділялися в форму релігійних обрядів і підтримувалися не тільки силою громадської думки, авторитетом старійшини, що склалася звичкою, життєвою необхідністю, але і загрозою покарання згори. Наприклад, ритуали підготовки, виробництва і закінчення польових робіт. Релігійні заборони, всілякі табу були більш ефективними засобами забезпечення бажаної поведінки, ніж фізичне покарання або громадська примус (що загрожувало іноді зруйнувати необхідне єдність роду). З їх допомогою заборонялося кровозмішення, охоронялися мисливські угіддя від необгрунтованого винищення і вирішувалися інші життєво важливі питання людського гуртожитку

Важливе значення для соціальної орієнтації людини мали численні міфи і сказання, що обгрунтовують зразки належного і забороненого поводження

Проте звичаї, норми моралі, а також релігійні заповіді не містили чітких дозволений, зобов'язування, обмежень і заборон, до того ж вони висловлювали і захищали передусім колективний інтерес. Особистість поза суспільством - ніщо. У той же час перехід до «виробляє» економіці настільки підвищив ефективність індивідуальної праці, що перетворилася вся система соціальних відносин, змінилося саме становище людини в суспільстві.

У міру посилення публічної влади, зростання чисельності несформованого державного апарату і відокремлення його від суспільства основна маса населення усувається від формування змісту правових приписів. Це стає долею обраних.

Баланс інтересів, що фіксуються в юридичних нормах, перерозподіляється у бік осіб, які здійснюють економічне і політичне панування в суспільстві. Створюється ілюзія, що єдиний автор і джерело права - це державна влада. Подібна ілюзія в багатьох країнах з часом перетворилася на реальність і за досить прозаїчним причин активно підтримувалася і підтримується як політичними діячами, так і офіційного юридичного наукою [1]. Однак держава ніколи не було і не є єдиною правотворчої силою. У більшості країн Західної Європи досить тривалий час, поряд з державою і автономно від нього, правові акти створювалися представниками церкви. У той же час право не може бути аморфним і суперечливим. У сучасних умовах держава, будучи єдиним офіційним представником всього суспільства, покликане виявляти, координувати, захищати і закріплювати у вигляді правових приписів узагальнену волю. Зміст цієї волі має відображати збалансований громадський інтерес. В іншому випадку при протиставленні волі держави і волі суспільства втрачається об'єктивно необхідний, - справедливий, правовий паритет громадських, державних і особистих інтересів, а право перетворюється в узаконену свавілля.

Свобода совісті – це можливість і здатність людини робити власний вибір, нести відповідальність за вчинки відповідно до своєї совісті.

Свобода совісті – незалежність людини у визначення свого питання до проблем світогляду та релігії зокрема.

Віротерпимість – це визнання права людини сповідувати поряд із державною релігією інші віровчення.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» гарантує право людини «мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання».

Конституція незалежної України, виголошуючи основні права людини, гідність і цінність особистості, рівність великих і малих націй, підтвердила права осіб щодо свободи совісті ( статі 11, 34, 35), відокремленість релігії від школи (ст.. 35).

З утвердженням національної незалежності та проголошенням держави Україна постало питання про визначення свободи світогляду і віросповідання, тобто надання громадянам України можливості та права сповідувати будь-яку релігію або бути атеїстом. Щоправда, атеїзм — це також своєрідна релігія. Право свободи світогляду і віросповідання зафіксовано в міжнародних документах, зокрема в "Хартії прав людини", "Загальній дек-ларації прав людини", що прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948р., і продубльовано в міжнародному "Пакті про громадянські та політичні права", прийнятому 21-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966р., який набрав чинності 23 грудня 1976р. У ст. 18 Декларації і ст. 18 Пакта написано: "Кожна людина має право на свободу думки, совісті й релігії, вона може приймати релігію за своїми переконаннями, вибором та здійснювати свободу сповідувати свою релігію або переконання публічним чи приватним порядком та виконувати релігійні чи ритуальні обряди". У ст. 35 Конституції України, прийнятій на сесії Верховної Ради України 28 червня 1996р., також зазначене право громадян на свободу світогляду і віросповідання. Ця стаття практично повторює статті міжнародних документів і не суперечить їм. Таким чином, законодавство України в питанні прав людини відповідає міжнародним нормам.