21. Формування філосовського свідогляду Київської Русі.

Новий рівень тогочасної філософської думки україн­ського народу засвідчують збережені писемні пам'ятки культури Київської Русі, які розкривають зміст, основні глибинні ідеї, концепції, стиль філософствування: «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського, «Повість ми­нулих літ», «Слово про Ігорів похід», «Слово» Кирила Туровського, «Повчання Володимира Мономаха», «Молін­ня» Данила Заточника, «Послання Клима Смолятича», «Послання митрополита Никифора», «Ходіння Ігумена Даниїла», «Житіє» Бориса і Гліба, «Вчення» Кирика Новго­родця, «Києво-Печерський Патерик» та ін.

Попри те, що окремі з них за формою нагадують віза­нтійські зразки, аж ніяк немає підстав ототожнювати їх з ними. Але «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів по­хід» і особливо «Слово про Закон і Благодать» є наскрізь оригінальними.

Розвиток філософської думки проходило в ситуації творчого діалогу слов’янської міфології та епосу з візантійським християнством, яке широко культивувало ідеї грецького філософського платонізму та неоплатонізму. Ідеї східного християнського світогляду були представлені на території Київської Русі виключно як філософсько-богословські трактати, тексти. Поширеними були «Шестиднева» Іоанна,»Ізборники Святослава» та ряд інших документів.

У цей період світогляду українців було притаманне емоційно-піднесене і водночас шанобливе ставлення, боготворіння рідної землі, природи, в постійному зв’язку з якими народ черпав життєві сили. Характерним був індивідуалізм в поєднання з ідеєю рівності та поваги до окремої людини, її свободи, неприйняття деспотизму. Життєлюбність, поетичне, лірико-піднесене світосприйняття природного соціального світу, гостре переживання минущості життя сприяли становленню гуманістичної філософії. В їх контексті розробляється вся філософська проблематика, яка визнає перевагу серця над розумом. Ця риса є істотною для української філософії взагалі. У ній відсутні жорстко раціоналістичні системи, що компенсується духовністю. Але цілий ряд проблем, які розглядаються вітчизняними мислителями, вирішуються правильніше, порівняно із західноєвропейською та візантійською філософською думкою. Так, митрополит Іларіон у своїй праці «Слово про закон і благодать» відкидає божественне походження держави, влади, тощо, тоді як більшість європейських мислителів підтримували таке твердження.

В «Ізборнику Святослава» знаходимо оригінальне тлумачення філософії. Вона визначається як «пізнання сущого, …пізнання природи сущого…пізнання предметів божественних та людських, тобто видимих і невидимих. Філософія є уподібнення Богові…, мистецтвом з мистецтв і наукою з наук. Філософія є любов’ю до мудрості – істинна мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія».

Східна візантійська традиція тлумачення мудрості знайшла подальший розвиток у філософському просторі Київської Русі. «Софія» є не просто знанням речей самих по собі, а їх суті, сенсу, котрий є ніщо інше як «божественний задум» їх творіння.

У київсько-руських філософів уже від Кирила Смолятича (середина 11 ст.) розрізняються два види пізнання істини – «благодатний» (безпосереднє бачення істини святими і апостолами) та «приточний» (для всіх інших людей), що забезпечує істинне тлумачення, шлях якого полягає у способі руху від знаку до істини. Остання осягається через міркування, роздуми над книгою, текстом. Головним предметом філософствування стає людина.

Кирило Туровський у «Слові до розслабленого» стверджує, що Бог заради людини створив землю й небо, на котрій ростуть всілякі дерева та трави. Окрім антропоцентричного характеру філософії тут має місце думка щодо єдності людини та Всесвіту. Вони не протиставляються один одному, а виступають як мікро- та макрокосмос.

Уже з цього періоду стає помітною ідея кордоцентризму. Органом розуміння, осягнення істини стає серце. Воно є центром протидіючих у людині сил світу благодаті і світу гріха, зводить воєдино мисль, волю та віру.

Українська філософська думка не абсолютизує розрив між тілом та душею, не протиставляє їх як несумісні сутності, а йде іншим шляхом. К.Туровський проголошує «єдність плоті та душі». Значну роль у творчих пошуках києвськоруських філософів мислителів займає етична проблематика. Розробка образу святого в «Патериках», «Житіях» утворюють агіографічну літературу. Інтерес до людини, сенсу життя зумовлює становлення та розвиток історіософської проблематики. Обґрунтовуючи погляд на закономірності розвитку історії, митрополит Іларіон виділяє дві епохи, які характеризують поступ людської історії. Це епоха Старого Заповіту, де стосунки між людьми засновані на засадах рабства, покори і панування «Закону» та епоха Нового Заповіту, де панують свобода, істина, Благодать. Рух всесвітньої історії постає як процес поступового поширення християнства на всі народи світу.

Києвоськоруські мислителі активно розробляли теорію суспільного примирення та загальної згоди на засадах моралі. Вихід із кризи вони бачили вихованні людини на принципах любові, милосердя терпіння тощо. Таким чином запроваджується етичне спрямування у філософії.

Думка Київської Русі не знає етично нейтральних проблем. Філософська переломлюється через призму глобального конфлікту добра і зла, а відповідно вирішуються всі суспільні проблеми.

Рівень тогочасної філософської думки засвідчують збережені писемні пам’ятки Київської Русі – «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів похід», «Слово»Кирила Туровського, «Повчання Володимира Мономаха», «Моління» Данила Заточника, «Житіє Бориса і Гліба», «Києво-Печерський патерик» та ін..