“Чигрине, Чигрине”

перший вірш альбому “Три літа”, передає враження від відвідин колись столичного міста України. Має форму лірико-філософської медитації – роздуму над долею батьківщини. Не позбавлений елементів ідеалізації минулого. Тут з’являється образ поета-юродивого, який оплакує минулу славу і закликає до відродження:

А я, юродивий, на твоїх руїнах

Марно сльози трачу…

…………………………

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози.

Може, зійдуть і виростуть

Ножі обоюдні,

Розпанахають погане,

Гниле серце, трудне,

І вицідять сукровату,

І наллють живої

Козацької тії крові,

Чистої, святої!!!

В основі образності – риторичне звертання до Чигирина. Ліричний герой, розмовляючи зі столицею минулої слави, згадує ключові події історії України, роздумує над власною роллю у житті нації. Для твору характерний особливий піднесено-сумний настрій, пафосність підкреслена вживанням окличних і запитально-окличних інтонацій, великою кількістю риторичних фігур.

“Псалми Давидові”

цикл з десяти переспівів біблійних псалмів, написаний 1845 році. Це данина українській і світовій літературній традиції і перший приклад переробки Біблії у Ш. провідні мотиви циклу – провіщання перемоги добра над злом, правди над кривдою, волі над неволею. Це роздуми про панування зла у світі і намагання його подолати.

Автор українізував і осучаснив тексти псалмів, це стало основним прийомом переробки. Націоналізуючі елементи відчутні у стилі, мові творів, а також у паралелях, які накреслив Ш. між старозаповітною історією євреїв і історією України. Це робить поезії близькими до жанру обробки.

“136-Й псалом”

обробка популярного у світовій літературі псалма “Над ріками вавілонськими…”. Основною темою біблійного тексту є тема пасивного опору чужинцям у полоні через відмову їм співати священні сіонські пісні. Друга частина біблійного тексту – це гнівні пророкування помсти за зруйнований Єрусалим: “Вавілонськая дочко, що маєш і ти ограбована бути, – блажен, хто, заплатить тобі за твій чин, що ти нам заподіяла! Блажен, хто ухопить та порозбиває об скелю і твої немовлята!”. У світовій і українській літературі цей псалом втілює ідею збереження ідентичності і тему національно-визвольної боротьби. З усього циклу цей переспів найближчий до оригіналу. Автор зберігає біблійну топоніміку й лексику. Він уміло приховує асоціативні плани до історії України. Поезія написана у формі монологу, ліричним героєм виступає носій колективної свідомості, який висловлює патріотичні почуття і надію на помсту. Для стилю переспіву характерне вживання церковнослов’янської лексики, це створює піднесений урочистий тон.

“Великий льох” (містерія)

є одним із центральних за ідейно-художнім задумом і естетичною довершеністю творів періоду (жовтень 1845 року, Миргород). Життєвою основою твору є перекази про Великий льох, льох Б. Хмельницького в Суботові, де ніби закопані скарби. Знахідка і розкопка Великого льоху поверне Україні її державність і самостійність. У поемі Т. Шевченко, використавши ці перекази, розглядає в історіософському плані найважливіші проблеми буття української нації: набуття політичної свідомості і поступової її втрати. Поет дуже ясно поставив у “Великому льоху” питання національно-державного мислення поруч з питаннями політичної свідомості й державницької зрілості.

Художні особливості твору визначаються жанром, який визначив сам автор, – містерія. Містерія – середньовічна релігійна драма, що інсценізувала народження, смерть і воскресіння Ісуса Христа, на її основі виникла романтична містерія – алегорична поема, в якій фантастичний план поєднується з реальним, для неї характерні також багатозначна таємничість, символіка, філософічність, драматизація. Для її змісту й стилю властиві не просто гротескова неймовірність зображуваного, а участь надприродних сил як персонажів твору, тяжіння до есхатологічних і легендарних сюжетів. “Великий льох” має складну композицію, він змонтований з трьох сюжетно самостійних частин, об’єднаних спільною ідеєю, в кожній частині виступає по три постаті. Триєдність компонентів – ознака жанру містерії. Складовою частиною “Великого льоху” є вірш “Стоїть в селі Суботові…”: це епілог, що втілює оптимістичний погляд Т. Шевченка на майбутнє нації. Поема має дуже сильне драматичне забарвлення, підкреслене не тільки гостротою діалогів і перенесенням дії у різні плани та в різні місця, а й гостротою конфліктів і самою складністю ситуацій. Розв’язку цих конфліктів автор подає не у формі мирного залагодження наболілих питань, а в формі трагічних зламів.

За центральну тему твору Т. Шевченко обрав певне таїнство національно-державного відкуплення українського народу, пов’язавши цю тему з пошуками скарбу Б. Хмельницького. Суботівський льох асоціюється в поетовій уяві з образом великого скарбу, сховища, в якому заховано саму ідею державності і незалежності України. Т. Шевченко робить ретроспекцію в минуле України, щоб ясно вказати на ті найголовніші хиби, злочини, несвідомі провини, які в сумі своїй призвели сильну державу до ганебного стану, до руїни. Для цього автор вибудовує складну систему алегорій і символіки, скориставшись можливостями жанру містерії. За нормами поетики жанру Т. Шевченко виводить у поемі алегоричні постаті: трьох душ і трьох ворон. Наближаючись до сучасних йому часів, поет уводить у дію трьох лірників, змальовує їх як реальних людей (з деякими елементами гротеску).

У першій частині поеми три героїні-душі втілюють несвідомі, але тяжкі гріхи проти України, за які вони покарані блукати світом, а звільнені будуть лише тоді, коли розкопають Великий льох. На перший погляд, провини душ дріб’язкові, але саме неусвідомленість злочину страшна для долі України, на думку автора. Так, перша душа перейшла дорогу Б. Хмельницькому з повними відрами, коли той їхав підписувати договір з московським царем у Переяслав (за народними віруваннями побажала удачі у справі, яка мала страшні наслідки для України). Друга душа напоїла коня Петра І після спалення Батурина. Третя душа немовлям всміхнулась, побачивши на Дніпрі галеру Катерини ІІ, несвідомо зраділа “лютому ворогові України, голодній вовчиці…”. Вибудовується своєрідна алегорія на поступовий занепад національно-державної свідомості українського народу: перша душа – найстарша (дівчина), друга душа – підліток, третя душа – немовля, так поступово проникає усвідомлення недержавності у глибокі ментальні пласти національної свідомості.

У другій частині, написаній у драматичній формі (діалог персонажів), автор, використавши засіб контрасту, на противагу білим душам виводить образи трьох ворон, уособлення ворожих, шкідливих сил, які чинять зло власному народу і діють на шкоду слов’янському світові. Ці сили – усередині трьох націй – української, російської, польської, але намагаються об’єднати зусилля. У другій частині зустрічаємо мотив близнят-деміургів, характерний для багатьох міфологій світу (близнята-антиподи, які втілюють добро і зло). Українська ворона пророкує: “Сю ніч будуть в Україні // Родиться близнята. // Один буде, як той Гонта, // Катів катувати! // Другий буде … оце вже наш! // Катам помагати…”. Таким чином Т. Шевченко моделює ситуацію вибору для України: нація на роздоріжжі, але надія на відродження залишається.

Третя частина частково знижує високий стиль алегоричної мови і символіки. Тут діють три лірники – сліпий, кривий і горбатий, які стали свідками розкопок на місці резиденції Б. Хмельницького. На думку багатьох учених, лірники уособлюють духовно скалічених представників українського народу, які остаточно згубили національну гідність. Персонажі втілюють велику трагедію всього народу – втрату історичної й державницької свідомості. У кінцевих рядках поему знову переведено з реального плану в умовно-символічний. Льох, розкопаний російською владою в Суботові – це не Великий льох, а “малий”: “Так малий льох в Суботові // Москва розкопала! // Великого ж того льоху // Ще й не дошукалась.” У цих словах виразно окреслено оптимізм автора щодо долі української нації.