5. Підготовка та виголошення промови. Функції оратора

Підготовка промови відбувається в такій послідовності: вибір теми, складання плану, добір матеріалу, запис промови - розта¬шування матеріалу, розмічування тексту знаками партитури, за¬пам’ятовування, виголошення (тренування).

Формула підготовки промови така:

1) вибір теми (про що?);

2) визначення цільової установки (навіщо?);

3) орієнтація на певну аудиторію (для кого?);

4) форма викладу (тип промови і в якому жанрі її виголошувати).

Вибір теми. Тема з грецької означає «те, що лежить в основі», тобто фундамент. Тема лекції викладача у ВНЗ визначається ро¬бочою програмою дисципліни, тема виступу вихователя на бать¬ківських зборах - актуальною проблемою. Тема може містити під- теми і навіть мікротеми. Наприклад, проблемою, що обговорю¬ється на батьківських зборах, є екологічне виховання дошкіль¬ників, темою - екологічне виховання дошкільників в умовах сім’ї, мікротемами є зміст, основні завдання, засоби, умови екологіч¬ного виховання дітей в сім’ї.

Тема часто визначається тим, яку психологічну реакцію ора¬тор хоче викликати у слухачів. Так, готуючи виступ на батьківські збори, вихователь повинен не тільки добре продумати тему, а й урахувати рівень орієнтації батьків вихованців у ній, їхні інтере¬си і можливості.

Тему слід розуміти проблему, яку слід вирішити, але разом з аудиторією, а не самотужки, адже промова саме на це й розрахо¬вана. Щоб аудиторія залишилася небайдужою, необхідно разом з нею переживати, шукати оптимальні варіанти вирішення озву¬ченої проблеми.

Обираючи тему, мовець повинен для себе з’ясувати, якої мети він хоче досягти. Виступ можна вважати невдалим, якщо після його виголошення аудиторія так і не зрозуміла, про що хотів ска¬зати оратор. Якщо, перш ніж оратор почне говорити, аудиторія вже з ним згодна, то про інтерес до промови не йдеться і навряд такий виступ буде цікавим і успішним. Тема промови може бути розкрита і не розкрита. Тема «розкрита», якщо озвучений матеріал їй відповідає, коли основна думка слухачам зрозуміла і доведена з допомогою фактів, цитат тощо. Добре, якщо оратор дотримується наступності обговорюваної теми з іншими, які так чи інакше її сто-суються, та апелює до вже відомого слухачам. Якщо промовцю вда¬лося «достукатися» до розуму і серця хоча б незначної частини ау¬диторії, переконати її в чомусь, то виступ можна вважати вдалим.

Складання плану. План необхідний для чіткого структуруван- ня змісту промови, визначення послідовності розкриття її теми. Оратор повинен володіти певною інформацією в розрізі обраної теми промови, яка в процесі роботи над виступом буде доповню¬ватися, логічно вибудовуватися. Плани є трьох видів: простий, складний, цитатний.

Простий план - це кілька непоширених речень, пов’язаних між собою темою. Наприклад:

Тема: «Екологічне виховання дітей дошкільного віку»

План

1. Актуальність екологічного виховання.

2. Завдання екологічного виховання.

3. Зміст екологічного виховання.

4. Засоби екологічного виховання.

5. Умови екологічного виховання.

Складний план - це поширення простого плану шляхом роз¬галуження основних питань, вступ та висновки. Наприклад:

Тема: «Екологічне виховання дітей дошкільного віку»

План

I. Вступ. Актуальність проблеми екологічного виховання дошкіль¬ників на сучасному етапі.

II. Основна частина. Зміст екологічного виховання в дошкільному віці.

1. Мета й завдання екологічного виховання.

2. Засоби екологічного виховання.

3. Умови екологічного виховання в ДНЗ.

III. Висновки. Залежність якості екологічного виховання дошкіль¬ників від рівня підготовленості вихователя до цієї діяльності.

Цитатний план подібний до простого, але замість непошире¬них речень використовуються цитати, які точно відображають суть висвітлюваного питання. Наприклад: 1

■і я

Тема: «Екологічне виховання дітей дошкільного віку»

План

1. «Екологічне виховання - це формування свідомого сприйняття навколишнього природного середовища, дбайливого ставлення до природних ресурсів, правильного розуміння проблеми взаємодії суспільства з природою ».

2. «Мета екологічного виховання - формування системи наукових знань, поглядів, переконань, які закладають основи відповідаль¬ного та дієвого ставлення особистості до навколишнього середо¬вища».

3. Тощо.

План записується на окремому аркуші. При цьому він не є шмось незмінним. У разі потреби деякі моменти плану можуть Коректуватися, а то й вилучатися.

Збирання матеріалу. У промові оратор може використову¬вати власний досвід - безпосередній і опосередкований та чужий

- випадки із життя знайомих, матеріали газет, журналів, телепе- щредач. Власні думки є вагомішими, якщо промовець підкріплює |рх цитатами. При цьому слід посилатися на першоджерело - того, ?кому належить вислів. Чим достеменнішим є знання чужих ду¬мок, тим легше висловити власну.

Працюючи з книгами, журналами, газетами, промовець обо¬в’язково повинен складати список використаної літератури, по¬слуговуючись при цьому бібліографічним описом. У процесі по-, шуку літератури доцільно записувати кожен твір на окрему карт¬ку для зручності оформлення власного «мікрокаталога», який може поповнюватися. Цитати з творів теж слід виписувати на окремі аркуші, указуючи при цьому, з якого джерела і якої сторі¬нки взято матеріал. З окремими аркушами легше працювати, коли вибудовуєш логіку промови.

Запис промови. Зібрані картки промовець викладає, керую¬чись логікою композиції виступу. При цьому виписані чужі дум¬ки, цитати оратор доповнює власними. Від деяких може відмови¬тися. Після впорядкування тексту вивіряється точність визначен¬ня вживаних термінів. Як правило, ця робота здійснюється з до-помогою словників. Потім виступаючий переходить до роботи над стилем промови і намагається всі її частини підпорядкувати обра¬ному, а також насичити виступ риторичними фігурами, просте¬жити доказовість тез та помірність використання цитат. Ора!тор- початківець воліє детально записати текст промови, а досвідче¬ний - тезисно. Детально записаний текст сковує промовця, зава¬жає вияву творчої активності, часто псує враження від промови.

Досвідчений промовець, якому з одним і тим самим текстом дово¬диться виступати неодноразово, буде подавати його зі змінами, оно¬вленим, оскільки за певний проміжок часу можуть відбутися зміни в розумінні теми самим оратором.

Розмічування тексту знаками партитури. Для того, щоб виділити найбільш важливі місця в тексті промови наголосом, інто¬нацією, паузами, оратор здійснює розмічування тексту знаками партитури. Знаки партитури за місцем їх розташування в тексті поділяються на три групи: 1)рядкові; 2) надрядкові; 3) підрядкові.

Рядкові знаки - це фразові паузи, ромбічні дужки, квадратні дужки, лапки. Фразові паузи є: 1) коротка, на один рахунок (|);

2) середня пауза, на два рахунки (||); 3) довга пауза, на три рахун¬ки (ЦІ). Маленьку паузу проставляють у тому випадку, коли є по¬треба лише незначно відокремити голосом складові частини од¬норідної структури. Середня цауза робиться в тому випадку, якщо підмет виражений двома чи більше словами або якщо речення містить звертання, вставне слово чи речення, однорідні члени, знак «-» (на місці пропущеної зв’язки). Наприклад, «Впертість і примхи Ц у дітей виникають тоді | коли порушуються Ц передовсім Ц правила виховання |||».

Ромбічними дужками позначаються вставні слова чи речення: Оленка притиснулася до м’якого вуха ведмедика - < він був її улю¬бленою іграшкок» і почала пошепки ділитися своєю радістю.

Квадратні дужки вживаються, коли слід додати слово, яке б допомогло утримати непевний зміст речення, знайти потрібну інтонацію. Наприклад: «Якщо ви зрадили довіру дитини своїм не¬гідним вчинком - [навіть] найкращі слова не допоможуть вам її повернути».

У лапки беруться слова, що вимовляються з іронією. Напри¬клад: «Коли тато час від часу згадує, що у нього є син, якого слід виховувати і вдається до «педагогічних методів», дитину стає по- справжньому шкода».

Надрядкові знаки: наголос, підвищення тону, пониження тону, злам інтонації. .

Знак наголосу (') рекомендують позначати в тих словах, які є для промовця новими, або ж коли він звик неправильно їх вимов¬ляти (одинадцять, запитання).

Підвищення тону (^) використовується для інтонування й означає незавершеність вислову, питання, непевність, викорис¬товується в окличних реченнях, при звертанні. Наприклад: «Кі¬зонько моя мила, чи ти пила, чи ти їла? ».

Пониження тону ('ж) використовується для позначення інто¬нації, що знаменує завершення вислову чи ;певної його частини. Зазвичай ця ситуація, спостерігаєтьсянаприк інці речення. Напри¬клад: « Старий лис був дуже-дуже обережний *».

При зламі інтонаційного малюнка — від шідвищення до пони¬ження чи навпаки - використовується знак С). Наприклад: «їдучи на вовкові верхи, лиска була вже не засмучен а, Л а весела».

Підрядкові знаки: логічний наголос, уповільнення темпу, прискорення темпу, легато.

Логічний наголос ( ) - це знак партитур *и, який виділяє се¬мантичний центр фрази. Він може змінюватись залежно від мети, якої хоче досягти промовець. Місце логічного наголосу підказує контекст. Є два правила розстановки логічного наголосу.

Перше правило - протиставлення. Якщо протиставляється особа, предмет чи явище іншому, то наголоси отримують саме ті слова, що означають особи, предмети, явища, котрі протиставля¬ються. Наприклад, «Я не чарівник, я тільки вчуся» .

Друге правило - введення нового поняття. Якщо у виступі вперше називається яка-небудь річ, особаї чи.явигце, які мають значення для подальшого викладу, то слово (слова), що означає цю річ, особу чи явище, виділяється логічйим виголосом. Визна¬чити нове поняття можна тоді, коли знаєш контекст. Наприклад: «Марійці купили сукню. Сукня була дивовижно красива». У пер¬шому реченні наголос падає на слово «сукня», а в другому це сло¬во не виділяється наголосом бо не є новим; ново ю інформацією є те, що сукня «дивовижно красива».

Уповільнення темпу ( ). Цей прийом ві нкористовується

для того, щоб зафіксувати увагу на слові (словах) , що для промов¬ця є ключовими. Наприклад: «Ловись, рибко, вели ка й маленькаЬ>, «Тягнуть-потягнуть, а витягти ріпку не можуть!» >

Прискорення темпу (->). Використовується , для позначення вторинності, додаткового характеру інформації (: вставні речення або слова). «Сьогодні, - сказала мама, - підемо ві ібирати подару¬нок для іменинника».

Легато '(^). Використовується для позначень гя злиття слів у вимові, коли вони вимовляються як одне ціле. Зн ак свідчить, що пауза тут не потрібна. Наприклад: «Миколка вже спав, коли тато увійшов до нього^кімнату».

Тренування є останнім етапом у підготовці пре шови. Воно по¬лягає в її виголошенні вголос чи «про себе»Це до помагає розпо¬ділити текст промови в часі, вибрати необхідний т емп, попрацю¬вати над невербальними засобами - жестами, мімії сою, ПОГЛЯДОМ, позою. Для того, щоб краще себе бачити під час майбутньої промо¬ви, можна тренуватися перед дзеркалом.

Структура промови. Ще оратори античних часів виділяли в промові три частини: вступ, основну частину і висновки.

У вступі оратор може використовувати такі прийоми: апеля¬ція до подій, часу,,місця; апеляція до відомих джерел інформації, книг, документів, цифр тощо; апеляція до народної мудрості (при¬слів’я, приказки, афоризми); апеляція до власного досвіду; апе-

• ляція до безпосередніх інтересів аудиторії, до почуття гумору слу¬хачів, до їх здатності співпереживати. Який би прийом не вибрав оратор, головне, щоб він допоміг йому викликати інтерес ауди¬торії, сконцентрувати її увагу на темі, логічно перейти до основ¬ної частини.

Основна частина. У ній оратор викладає суть проблеми з до¬помогою фактів і аргументів, використовуючи при цьому компо¬зиційно-стилістичні прийоми мовлення: заклик, бесідуроздуми, алегорію, огаис, спомини, коментарі, характеристику, пейзаж тоїцо. Викладаючи факти, промовцеві слід користуватися хроно¬логічним принципом. А щоб підсилити увагу до промови, дореч¬но застосувати принцип підсилення, відповідно до якого сильні аргументи Наводяться в кінці виступу.

Висновки: Насамкінець промови можна коротко повторити, узагальнити скайане, підкреслити головну думку, висловити по¬бажання, виголосити заклик, викликати аудиторію на суперечку тощо. Наприклад, вузівська лекція може закінчуватися логічни¬ми висновками і визначенням теми наступного заняття, виступ на батьківських зборах - закликом до роздумів (варто карати ді¬тей чи ні?!) або ж закликом про необхідність дотримуватися пра¬вил виховання (всіма дорослими, які займаються формуванням особистості.

Логічна культура оратора виявляється в умінні використову¬вати логічні дойази та будувати виступ, ураховуючи закони логіки.

Логічні докази покликані переконати слухачів. Для цього про¬мовець може використати індукцію і дедукцію. Індукція - хід думки від часткового до загального. Наприклад: «Сашко ділить¬ся з Миколкою Іграшками, завжди йому допомагає, захищає його, ніколи не залйшає в біді. Він справжній друг». Дедукція - хід думки від загального до часткового. Наприклад: « Справжній друг Миколки - це&ой хто ділиться з ним іграшками, захищає його, завжди допомагає, ніколи не зраджує. Сашко - справжній друг, бо він ділиться з Миколкою іграшками, захищає його, завжди допомагає, ніколи не зраджує».

Індуктивну логіку слід застосовувати тоді,т: г у’ ' — пгь- ся великий за обсягом статистичний матеріалі, наводиться чимало прикладів. При використанні дедукції можна спростити, снримі- тизувати проблему.

Логічна побудова промови підпорядковується такимзаконам логіки: закону тотожності, протиріччя* виключення третього, достатньої підстави.

1. Закон тотожності (будь-яка суть збігається сама з собою). Це означає, що оратор дотримується певного значення слова, уни¬каючи варіантів. Наприклад, якщо вінтоворить про ключ, що від¬криває замок, то інші значення (ключ журавлиний, ключ до тес¬тів) не вживаються. .

2. Закон протиріччя (ніяке судження не може бути одночасно істинним і хибним) • Тобто не можна вживати вислови, які суперечать один одному, оскільки вони не можуть бути водночас ІСТ^ІНИМИ.

3. Закон виключеного третього (істинним може бути або ви¬слів, або його заперечення). Із двох висловів;, що суперечать один одному в той самий час і стосовно того ж самого предмета (явища, особи), лише один істинний. Наприклад: «Дитина народжується боягузом», «Дитина не народжується боягузом». Із цих двох тве¬рджень тільки одне істинне.

4. Закон достатньої підстави (будь-яке судження, що при¬ймається, має бути належним чином обґрунтоване). Достатньою підставою для оратора можуть бути: факти, цитати, наочність, це допоможе переконати слухачів у правдивості промовця. Напри¬клад: «Берегинею сімейного затишку в усі часи була і залишаєть¬ся жінка. Згадаймо народну мудрість: дім тримається не на землі, а на жінці; нема щастя родинного без жінки».

Функції оратора. Виголошення промови - це складне і бага¬тофункціональне явище. Під час виступу оратор виконує чи об’¬єктивно повинен виконати низку функцій, зокрема: думати, го¬ворити , дивитися, слухати і відчувати.

Кожна форма красномовства - це цередовсім колективне мис¬лення. Воно може бути дуже різним щодо глибини, масштабу, фор¬ми, проте властиве й оратору, й аудиторії, перед якою він виступає. Провідна роль у колективному мисленні належить промовцю. Май¬стерний оратор мислить сам і змушує аудиторію мислити, одухотво- рює її, спонукає до дискусії. У цьому виявляється складність ора¬торського мистецтва, творче мислення і майстерність промовця.

Друга функція оратора - говоріння. Справжнім красномовст¬вом є красиве і змістовне мовлення, через яке виявляються: знан¬ня, ерудиція, досвід, володіння комунікативними якостями мовлення,.уміння використовувати тропи і риторичні фігури, умін¬ня поєднувати вербальні засоби з невербальними і, нарешті,, та¬лант промовця.

Третя функція оратора - слухання. Промовець повинен ува¬жно слухати як себе, тар; і аудиторію. Мистецтво оратора полягає в тому, щоб досягти ьіеобхідної тиші і водночас уловлювати най¬менші звуки, шурхіт і правильно класифікувати їх: це захоплен¬ня, подив, схвалення чи осуд, байдужість, обговорення почутого, сторонні справи, реакція на нове, помилку тощо,. Особливо уваж¬но оратор повинен слухати запитання, щоб гідно і професійно на них відповісти. Також не слід залишати поза увагою репліки аудиторії. На них треба обов’язково реагувати, пам’ятаючи, що реакція не повинна порушувати логіки виступу.

Четверта функція оратора - усе бачити навколо себе. Бажа¬но, щоб промовець гарно бачив усю аудиторію, обличчя слухачів. Завдяки вмінню соціальної перцепції оратор може проаналізува¬ти невербальну поведінку аудиторії - міміку, спрямованість по¬гляду, пози - і зробити висновки про ставлення до його промови, визначити ступінь зацікавленості нею чи абсолютну байдужість до обговорюваного. Крім цього, мовець повинен гарно бачити тези своєї промови, слідкувати за технічними засобами (якщо такі ви¬користовує), непомітно поглядати на годинник і контролювати власніневербальнізасоби.

П’ята функція - відчувати аудиторію, атмосферу в ній. Оратор повинен відчувати ставлення аудиторії до нього й обговорюваного за реакцією на риторичні запитання, жарти й інші форми- звернення до слухачів. Якщо реакція слухачів нормальна, мовець повинен зо¬середитися на промові. Якщо реакція аудиторії на контакт з нею слабка або негативна, необхідно непомітно, проте максимально шви-дко, усунути джерело негативного ставлення. Цьому може допомог¬ти вдале запитання, жарт, тонкий слух оратора, його інтуїція.

Важлива функція оратора -розуміння аудиторії. Це означає, що він повинен знати склад, загальнокультурний, професійний рівень, характер інтересів, проблем, потреб, можливостей, моти¬ви присутності на цьому виступі.