2. Витоки і визначення риторики. Основні поняття і розділи класичної риторики

Класична гуманітарна наука риторика - це наука красномовст¬ва, наука про ораторське мистецтво. Вона виникла в середині І тис. до н.е. у демократичній Стародавній Греції у відповідь на суспіль¬ну потребу переконувати слухачів за допомогою живого слова. Український ритор Феофан Прокопович називав риторику «ца¬рицею душ», «княгинею мистецтв». Виникла ця наука за антич¬них часів. Її метою і змістом була розробка проблем ефективного усного переконуючого мовлення в ситуації публічної комунікації.

Протягом багатьох віків, починаючи з античних часів і середньо¬віччя, риторика займала одне з найпочесніших місць серед інших предметів, що вивчалися в різноманітних навчальних закладах, і навчала одному з найбільш життєво необхідних для людини умінь - « мистецтву говорити». Зміст риторики постійно змінювався.

Термін риторика поєднує в собі різні аспекти:

- практичний - практика Красномовства; власне ораторське мистецтво;

- академічний - наука про закони красномовства;

- дидактичний - навчальна дисципліна, у якій викладено тео¬рію красномовства.

Риторика - це наука лінгвістична. Такою вона виникла в Ста¬родавній Греції. Без знання мови неможливо оволодіти культу¬рою спілкування і красномовством. Риторика - універсальна на¬ука, вона потрібна в усіх галузях професійного навчання, в усіх сферах суспільного життя, бо кожне суспільство омовлене - немає суспільства без мови. Риторика - це наука текстотворча, у центрі якої - закони мислення і мовлення, механізми продуку¬вання тексту усного Й.ПИСЄМНОГО.

Риторика як сучасна теорія тексту й комунікації стосується не тільки переконливого виступу, але й будь-якого досконалого мовлення чи будь-якого твору. На думку Л. Мацько, сприймаючи мову просто як засіб спілкування, ми спрощуємо її і мовну свідо¬мість, свій мовний образ, бо забуваємо, що мова - це дар розуму і серця, яким треба користуватися майстерно. Залежно від того, що говорити і кому, риторика відповідає на питання, як говорити, навіщо і де.

Класична риторика послуговується такими основними понят¬тями: логос, етос, пафос, топос.

Логос. У давньогрецькій мові цей термін, означав дві групи понять:

1) слово, мова, мовлення;

2) поняття, думка, розум, а точніше - єдність обох груп цих по¬нять.

Логос являє собою думку і слово в єдності, що практично озна¬чає: слово має зміст, думку, воно повинне йти від розуму й апелю¬вати до нього, тобто нести певну раціональну ідею. У сучасній ри¬ториці логічність є однією з основних ознак промови й тексту. Вона виявляється в послідовності міркувань, несуперечності1 тез і по-ложень промови, у доцільності спростувань, якщо реальність дик¬тує суперечливі положення.

Етос. У давньогрецькій мові це слово означало «звичай», «ха¬рактер» і в античній риториці вживалося як ознака до слова ора¬тору потім у риторичній науці закріпилося як її моральний прин¬цип, тобто слово має утверджувати моральні ідеали. Без етосу, своєрідного морального кодексу, риторика самознищується. В усі віки цінувалися високі помисли, чисте серце і щирість промовця.

Пафос. З грецької означає біль, страждання, почуття, при¬страсть - це інтелектуальне, вольове, емоційне прагнення мовця (автора), яке виявляється і в процесі мовної комунікації, і в його продукті - тексті. Слово має емоційно впливати на адресата, зачі¬пати струну, яка знаходить відгук у кожному людському серці.

Топос. З грецької означає місце. Топіки - це риторичні по¬няття, що означають «загальні місця» у промові. До них нале¬жать найтиповіші часо-просторові мовні ситуації та їхні описи, які легко запам’ятати і які майже в усіх мовців однакові (моя сім’я; у магазині; у гостях тощо). Індивідуально-оригінальним у мовленні є те, що лежить поза топіками. Проте існує'певна про¬порційність між топосом і оригінальністю в промові, і наявність топосів підкреслює красу оригінальних висловів. Людина, що не орієнтується в топосі, ставить зайві, недоречні чи некоректні запитання.

Основними розділами класичної риторики є: інвенція, диспо¬зиція, елокуція, елоквенція, меморія, акція, які утворюють ри¬торичний канон.

Риторичний канон — це модель мовленнєвих дій, пов’язаних із побудовою мовленнєвого твору (висловлювання), що лежить в основі створення будь-якого тексту (усного чи письмового). Виді¬ляють такі взаємопов’язані частини риторичного канону.

1. Інвенція (з лат. - винахід, вигадка) - перший розділ рито¬рики, у якому розробляється етап задуму, намірів, ідей, форму¬лювання гіпотези майбутнього виступу, а також вибір аргументів та джерел інформації. Основне в інвенції - вдало вибраний пред¬мет розмови та намір розкрити його так, щоб задум здійснився.

2. Диспозиція (з лат. - розташовую, розміщую) - другий роз¬діл риторики, який розкриває правила побудови переконливого тексту, розміщення і зв’язку композиційних елементів: теза - аргументи - висновки. У риторичних виступах має бути: вступ, основний текст, логічні переходи і висновки. Призначення дис¬позиції - вдала структура промови чи тексту.

3. Елокуція (з лат. - висловлююсь, викладаю) - розділ ритори¬ки, який передбачає використання мовних форм, вибір термінів, образних засобів тощо. Основними критеріями вибору вважають

доречність, ситуативну обґрунтованість тональності, чіткість висло¬влювання.

Елокуція є однією із важливих частин канону. Вона охоплює два напрями: словесне оформлення думок; використання тропів (зво¬ротів) і риторичних фігур. Перша частина елокуції полягає у від¬борі слів для вираження думки, а також у спостереженні над різно¬манітними граматичними формами і конструкціями в тексті. Пред¬метами другої частини є опис і класифікація риторичних фігур. Фігури слова називаються тропами, а фігури думки — риторичними фігурами. їх досліджує підрозділ елокуції - елоквенція. Викорис-тання тропів і риторичних фігур у мовленні сприяє образному вира¬женню думки, робить виступ виразнішим, оригінальнішим, емоцій¬нішим. Отже, знання тропів і риторичних фігур, наявність уміння їх використовувати - необхідний елемент риторичної культури ви¬хователя. Третя частина елокуції передбачає характеристику сти¬лю промови. Вихователь, втілюючи думки в текст, повинен чітко орі¬єнтуватися в тому, у якому стилі створюватиметься текст (твір) - науково-популярному, художньому, публіцистичному, розмовно- побутовому, індивідуальному. Це означає, що мовні засоби повинні добиратися відповідно до стильової й жанрової належності тексту.

4. Меморія (з лат. - пам’ять, згадка) - розділ риторики, при¬значення якого - допомогти оратору запам’ятати, пригадати і використати в мовленні приклади, цитати, а також утримувати під контролем цілий задум тексту.

5. Акція (з лат. - дія, дозвіл) - п’ятий, завершальний розділ класичної риторики, призначення якого полягає в тому, щоб під¬готувати оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу. Він найва¬жливіший і найвідповідальніший, бо вся попередня робота має реалізуватися якнайкраще в промові. Виголошення промови пе¬редбачає з’ясування умов спілкування, інтонування тексту, па¬рад інгвістичний супровід, техніку дихання і техніку мовлення. На цьому етапі велике значення мають самоконтроль, уміння ко¬регувати свої дії, мобілізувати сили, активізувати увагу слухачів, достойно завершити промову.