15.Структура особистості, роль самосвідомості людини та її спрямованості.

Підструктура спрямованості об'єднує спрямованість, ставлення та моральні якості особистості. Вона не породжується природними задатками, а формується шляхом виховання і є соціально зумовленою. Спрямованість особистості як система спонукань є головним структурним компонентом особистості.

Підструктура досвіду включає в себе знання, уміння, навички і звички, набуті в індивідуальному досвіді через навчання, але вже з помітним впливом біологічно зумовлених властивостей особистості.

Підструктура форм відображення охоплює індивідуальні особливості окремих психічних процесів чи психічних функцій як форм відображення. Вплив біологічно зумовлених особливостей у цій підструктурі проявляється ще більш чітко.

Біологічно зумовлена підструктура включає в себе темперамент, статеві й вікові особливості особистості.

Самосвідомість - це здатність людської психіки усвідомлювати власні якості, властивості та ознаки

Самосвідомість не є вродженою характеристикою людини, а формується_поступово, проходячи наступні етапи:

Самовідчуття характерне для дітей першого року життя, зароджує самосвідомість і проявляється у спроможності немовляти фіксувати відчуття, що ідуть з власного організму і виражають його потреби.

Самосприймання виявляється з раннього віку (близько трьох років) через спроможність дитини впізнавати свій зовнішній фізичний образ (наприклад, на фото чи в дзеркалі) та називати себе займенником "Я".

Саморозуміння - прості форми надання собі певних характеристик з'являються ще в дошкільному віці (близько 4-х років) - діти вже знають свою стать, позначають себе як хорошу чи погану дитину залежно від власних вчинків та реакції на них значимих дорослих. Впродовж всього подальшого життя людина все більше вивчає себе, однак через власні зміни цей процес є динамічним.

Спрямованість особистості — це сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність особистості, і відносно незалежних від конкретних ситуацій.

16.Діяльність людини як фундаментально-психологічні категорії.

діяльність – універсальна фундаментальна категорія, єдиний методологічний пояснювальний принцип психологічної науки, на основі якої повинні будуватися і розгортатися психологічні теорії. Діяльність у нього виступає як самостійна (у відриві від особистості) і абстрактна (у відриві від конкретних історичних умов) категорія, але при цьому ототожнюються поняття діяльності й активності. Всі процеси суб’єкта, завдяки яким він здійснює своє життєво-активне ставлення до дійсності, дослідник називає діяльністю. Діяльність відтак [13] створює суспільні відносини, що формують свідомість, особистість, і містить такі структурні компоненти: потреба – мотив – мета – умови досягнення мети – засоби і способи. Активність проявляється у вибірковості, селективності відображення завдяки формуванню особистісних і функціональних критеріїв оцінки інформації.

Категорія „активність”	Категорія „діяльність”
1. Генеральна характеристика суб'єкта в його відносинах і взаємодіях зі світом, що здійснюються в діяльності, пізнанні, спілкуванні.	1. Лише одна з форм відносин, взаємодій суб'єкта зі світом (поряд із спілкуванням та пізнанням).
2. Визначається потребою особистості в діяльності.	2. Визначається потребою в предметі.
3. Акцентує приналежність індивідуальному або колективному суб'єктові, генеральна характеристика суб'єкта „як джерела перетворення всього буття”.	3. Акцентує суспільний характер, репрезентуючи в індивідуальній або колективній діяльності абстрактного соціального суб'єкта і його вимоги (вимоги суспільства, вимоги діяльності).
4. Спрямована на діяльність та інші форми взаємодії відповідно до потреб особистості.	4. Спрямована на об'єкти, предмети, саме суспільство і їх перетворення відповідно до соціальних вимог.
5. Акцентує внутрішні джерела каузальної і телеологічної детермінації взаємодій, саморух (спонтанність, мимовільність, автономність, ініціатива, відповідальність) – те, що в життєдіяльності залежить від самого суб'єкта.	5. Акцент на зовнішніх стосовно суб'єкта умовах і джерелах детермінації, її телеологічній (цільовій) стороні, на предметній діяльності і самому процесі взаємодії.
6. Підкреслює здатність суб'єкта до виходу за межі заданих умов життєдіяльності і безпосередніх вимог суспільства (ініціатива, творчість, пошук, надситуаційна активність, активність неадаптивна).	6. Акцент на соціальній нормативності, обумовленості соціальним родовим досвідом людства, на відтворенні суспільства через відтворення діяльності.
7. Акцентує суб'єктивну результативність, зміни в самому суб'єкті і його діяльності.	7. Акцентує об'єктивну результативність, перетворення об'єкта, здатність об'єктивуватися в продукті.