3.Психоаналіз як напрям зарубіжної психології.

Психоаналіз — 1) група психологічних теорій особистості, методів дослідження ментальних процесів, а також методів терапії невротичних захворювань; 2) спосібінтроспекції людини, що передбачає систематичне пояснення несвідомих зв'язків та процесів. Засоби психоаналізу присутні у буддизмі та деяких індуїстських віруваннях, однак як науково-терапевтичний метод вивчення людини він був сформульований та поширився у Західній Європі та Америці у ХХ ст.^[1]

Засновником теорії психоаналізу є австрійський вчений кінця 19 — початку 20 століття Зиґмунд Фрейд (Фрейдизм, класичний чи ортодоксальний психоаналіз). Вплив на теорію Фройда мали нові на той час поняття енергії, введене Гельмгольцем та теорія еволюції Дарвіна. Психоаналітична теорія зіграла важливу роль не тільки в формуванні сучасних концепцій особистості і терапевтичних методів, але й у становленні усієї культури 20 ст., запропонувавши людству новий світогляд.

Як терапевтична техніка, психоаналіз відрізняється від психіатрії та психотерапії, маючи за основу ствердження про існування психічного несвідомого та наполягаючи на аналізі та інтеграції складників цього несвідомого в процесі терапії.

Психоаналіз спирається на клінічні спостереження та дослідження, а також на ідеї щодо структури психічного апарату, динаміки ментальних процесів, придушення,супротив, перенесення тощо.

Особистість розглядається як машина, що приводиться в рух енергією лібідо — тілесною енергією, статевим бажанням, і поступово розвивається через зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у переносі його на соціально схвалювані чи корисні для людини види діяльності.

В часи Фрейда у психології панувало сприйняття людини, як розумної істоти, котра усвідомлює свою поведінку та керує нею. Теорія Фрейда пропонувала іншу картину, згідно з якою людина перебуває у стані неперервного конфлікту, джерела якого лежать у сфері неусвідомлюваних статевих та агресивних спрямувань.

Психоаналіз називають психодинамічною теорією: він уважає поведінку людини детермінованою складною взаємодією конкуруючих психічних сил.

4.Біхевіоризм як напрям зарубіжної психології.

Біхевіоризм (теорія поведінки) виник у США на початку XX ст. Засновником був Джон Уотсон (1878-1958). Навчаючись на психологічному факультеті Чиказького університету, він багато уваги приділяв психології, але невдовзі розчарувався. Виявилося, що в Уотсона бракує здібностей до інтроспекції, яка була провідним психологічним методом, у мало бажання вивчати розумові процеси і свідомість. Він прийшов до того, що психологія повинна бута такою ж точною наукою, як хімія, фізика, біологія. Отже, треба відійти віж вивчення розуму і свідомості і зосередитись на тих явищах, котрі можна спостерігати, прямо вимірювати: дії, рухи, події, які мають місце реально. Заперечуючи інтроспекцію, Уотсон закликав до того, щоб вивчати біль, не розпитуючи людей про те, що вони відчувають, коли їм роблять укол, на що схожа біль від уколу, а просто спостерігати, що відбувається, коли піддо­слідного вкололи голкою: сльози, зойк, відсмикування тощо.

У 1913 р. Д. Уотсон видав книгу «Психологія: як її бачить біхевіорист» і у 1915 р. «Психологія як наука про поведінку». Тим самим він, власне, змінив природу психології. Уотсон обстоював таку думку: якщо психологія хоче стати зрілою, продиктивною науковою галуззю, вона повинна відмовитись від попереднього заняття свідомістю і повністю зосередитись на тому, що доступне спостереженню і об’єктивному вимірюванню - на поведінці.

Д. Уотсон схвально ставився до праць І. П. Пав­лова, який показав, що багато видів автоматичної і довільної поведінки (виділення слини при споживанні їжі) були просто відповідями, реакціями, якими навчалися, на специфічні зміни або стимули зовнішнього середовища. Як і Павлов, Уотсон вірив, що певні закони навчання можуть пояснити поведінку не лише тварини, а і людини. Була запропонована формула «С-Р», тобто «стимул-реакція», яка означає, що у відповідь на певний стимул виникає певна реакція. Пізніше інший біхевіорист Скіннер розширив цей підхід з видозмінами на довільні дії, такі, як вмикання світла, їзда на велосипеді, вдягання. Скіннер показав, що коли дії відбуваються у певній послідовності, то вірогідніше, що це повториться знову.

Підтвердження своєї теорії біхевіористи знаходили у дослідженнях зоолога Торндайка, котрий вивчав поведінку собак в «проблемному ящику». Тварина могла вийти з ящика, якщо натискала на певну планку. Вчений помітив, що тварина діє за методом спроб та помилок і випадково досягає успіху. Навчання відбувається внаслідок багаторазового повторення (закон вправ). Якщо після реакції умови сприятливі, то реакція закріплюється, встановлюється міцний зв’язок між стимулом і реакцією (закон ефекту). Закони вправ і ефекту були доповнені й перенесені на людину. Для біхевіористів передбачення і контроль поведінки залежать від точного визначення зовнішніх умов, які підтримують поведінку.

З одного боку, підхід «стимул-реакція» звужував психологію, адже виключалося вивчення свідомості, а з другого - поширював її кругозір, бо дозволяв вивчати дітей, тварин, а також розумово відсталих, душевнохворих, тобто такі групи піддослідних, для яких метод інтроспекції був безрезультатним. Невдовзі біхевіоризм став провідною галуззю експериментальної американської психилогії і залишався таким до початку 60-х років XX ст.