53. Проблема сенсу людського буття, смерті і безсмертя.

у прикладанні до людини поняття життя можна вживати принаймні у двох сенсах: о у вузькому -як здатність бути реальним організмом із усіма його необхідними функціями, так і в широкому - наповнення певними вчинками та діями того часу, який нам дарований за біологічними властивостями нашого організму. Щодо поняття існування, то воно позначає здатність чогось проявляти себе у характеристиках реального сущого, тобто через зв'язки із іншими сущими явищами та процесами. Тому для людини існувати - це значить просто бути у наявності та у певних зв 'язках із оточенням, явищами та процесами світу. Звичайно, що людину такий спосіб буття не влаштовує, і вона хоче жити, тобто пройти через низку важливих для себе вчинків та подій, або бути, тобто здобути й вищі людські якості.

Одним із могутніх обмежень для людини постає смерть. Конечність надає людському існуванню сенсу, оскільки робить людське життя визначеним, завершеним. Для людини питання про безмежність постає не в плані відсутності будь-яких меж, а в плані існування можливостей для їх подолання та розширення.

Якби ми були безсмертні, то могли б спокійно відкладати кожен свій вчинок на безмежний час. Але перед обличчям смерті як абсолютного й неминучого кінця, як межі наших можливостей, ми зобов'язані максимально використати відведений нам час, не втратити жодної можливості наповнити життя сенсом і змістом. У підвалинах сенсу людського існування лежить принцип незворотності, він накладає на людину відповідальність за свою долю, робить цю відповідальність невідворотною.

Людина знає про існування смерті, але водночас у ній живе прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним моментом і чинником людського життя. Це значить, що людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть, але ця завершеність передбачає існування зв'язків, що виводять це ж обмежене життя за його власні межі, у певну неперервність та тривалість вищого та ширшого плану.

54.Предмет та основні проблеми соціальної філософії.

Предметом соціальної філософії є відношення між товариством людей і громадською людиною. В цьому відношенні суспільство виступає громадським буттям, а людина у формі суспільної свідомості. Громадська людина - це люди, об'єднані в рід, етнос, народ, цивілізацію і тому подібне, а не індивід. При такому підході суспільство, його пізнання і суспільна свідомість, а також громадська практика придбавають очевидну специфіку в порівнянні з іншими науками і формами світогляду, що вивчають суспільство. Таким чином, соціальна філософія - це складова частина філософії, що вивчає взаємовідношення між суспільством і людиною у формі взаємодії громадського буття і суспільної свідомості.

Предметом соціальної філософії є стосунки між громадською людиною, з одного боку, і соціальними інститутами, громадськими сферами, громадськими формаціями, громадськими цивілізаціями і тому подібне - з іншого.

Передусім, соціальна філософія вивчає громадське буття, яке трактується в різних соціально-філософських системах по-різному. Громадське буття є єдністю об'єктивного (матеріального) і суб'єктивного (ідеального), що утрудняє його розуміння і інтерпретацію.

Через складність об'єкту, що вивчається, в історії соціальної філософії виникло декілька напрямів аналізу : історичний ідеалізм, історичний матеріалізм, історичний реалізм. Вони по-різному вирішують проблему взаємозв'язку громадського буття і суспільної свідомості і інші суміжні проблеми.

Однією з проблем соціальної філософії є процес розвитку суспільств і людства.

Важливою проблемою соціальної філософії є вивчення форм зв'язку між основними сферами громадського організму, тобто вивчення способів інтеграції елементів громадського буття.

Також соціальна філософія здавна займається проблемою якісних етапів в розвитку суспільств і людства, що пов'язано з поняттям культури і цивілізації.