19. Проблема істини у філософії

Метою пізнання є істина. Що це таке? Істина – це правильне, перевірене практикою, відображення в нашій свідомості предметів та явищ природи і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї.

Не можна ототожнювати істину з самим об'єктивно існуючим предметом. Не сам предмет, а його правильне відображення в свідомості людини – ось що є об'єктивною істиною. Питання про об'єктивну істину – це питання про зміст наших знань, питання про те, що ми пізнаємо. А пізнаємо ми об'єктивний матеріальний світ.

Питання про істину має ще й інший аспект. Це питання про повноту наших знань, про пізнання як процес, про те, наскільки повно пізнаний об'єктивний матеріальний світ, його предмети та явища.Питання про повноту наших знань, про пізнання як процес пов'язане з розглядом питання про відносне й абсолютне в істині.Пізнання – це процес, що здійснюється поступово, по висхідній, від нижчого до вищого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання повного, від відносної істини до істини абсолютної. Цей процес безкінечний. Інколи здається, що об'єкт пізнаний всебічно, а з часом виявляються його нові властивості.Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об'єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно. У подальшому, в процесі пізнання, відносні істини піддаються уточненню, поглибленню, конкретизації.

Кожний ступінь пізнання обмежений рівнем розвитку науки, історичними умовами життя суспільства, які неминуче роблять наші знання відносними, тобто неповними. Але кожна відносна істина має значення об'єктивної істини, яка відображає дійсно існуючий світ.Отже, абсолютна істина – це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості об'єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики.

20. Методологія,всезагальні методи пізнання світу. Методологія (від грец. methodos — шлях дослідження, спосіб пізнання і logos — слово, поняття, вчення):Вчення про методи пізнання й перетворення світу.Сукупність методів, що використовуються в будь-якій науці.

Розвиток методології пов'язаний з іменами великих греків Сократа, Платона, Арістотеля. Зокрема Сократ висунув на перший план діалектичну природу мислення в пошуках істини при зіставленні різних за значенням фактів. Платон для цього застосував закони логіки. Арістотель поєднав методи Сократа й Платона і створив універсальну логічну систему пізнання дійсності. У подальшому медотологічні принципи дістають розвиток у Ф. Бекона, який виступив проти схоластики. За нових умов методи пізнання дійсності набувають дальшого розвитку в працях класичної німецької філософії І. Канта, Й. Фіхте, Г. В. Гегеля. Класичний системний підхід, комплексну розробку методів та засобів дослідження знаходимо у працях В. Вернадського. Враховуючи досягнення наукової думки, маємо змогу зробити висновок: Методологія — це вчення про структурну побудову, логічні конструкції, методи і принципи розв'язання наукової проблеми, конкретніше — вчення про основоположні принципи побудови, форми і засоби наукового пізнання дійсності.Отже, методологія базується на сукупності принципів і методів, застосування яких у конкретному науковому дослідженні дає можливість розв'язати певну проблему.Методологія наукового дослідження зобов'язує історика використовувати численні методи та принципи, без яких неможливе саме історичне дослідження. Вони умовно поділяються на загальнонаукові, спеціальноісторичні та методи суміжних наук.

21.Предмет філософії Розуміння предмета філософії як "науки наук" зберігалося впродовж тривалого історичного часу. Навіть у середині XVII ст. видатний французький філософ і математик Р. Декарт стверджував: "Уся філософія подібна до дерева, коріння якого — метафізика, стовбур — фізика, а гілля, що виходять з цього стовбура, — всі інші науки, які складаються з трьох головних: медицини, механіки й етики".

Поступово від філософії відгалужувалися і набували відносної самостійності такі науки, як механіка земних і небесних тіл, астрономія, математика, фізика, біологія та ін. Одночасно самовизначалась і сама філософія. Вже у стоїків (IV ст. до н. е.) філософія починалася з логіки, а етика вважалась головним ученням щодо осмислення долі людей та їх ставлення до вічного і нескінченного світу. Основоположник німецької класичної філософії І. Кант розумів філософію як вчення про єдність істини, добра і краси, а провідна постать цієї філософії Г. Гегель — як систему діалектичної логіки, філософії природи і філософії духу, під якою віп розумів комплекс філософських вчень про державу і право, всесвітню історію, мистецтво, релігію і саму філософію. Представник матеріалістичного напряму в німецькій філософії Л. Фейербах вважав єдиним, універсальним і вищим предметом філософії вчення про людину, а основоположники марксистської філософії К. Маркс і Ф. Енгельс доводили, що предметом філософії є найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і свідомості людей.Наповнення предмета філософії новим змістом триває і нині, тому що філософська думка — цс вчення про вічне. Упродовж всієї своєї історії вона розвивається і збагачується, але зберігає водночас спадкоємність пізнаного.