1.Особливості філософії як духовної форми осягнення світу.

Філософія одна з найдавніших наук, котра бере свій початок ще з VI століття до нашої ери, тобто існує вже понад 2500 років. Вона складна за своїм змістом, предметом та функціями. Філософія є одночасно: формою суспільної свідомості, світоглядом і наукою. Філософію ще з давніх давен визначали як любов до мудрості (слово “філософія” грецького походження – від phileo – люблю і sophia – мудрість).

Філософія має справу з найбільш загальними, фундаментальними проблемами існування світу, а саме: його єдності, природи, тенденцій розвитку тощо. Знання ж загального, фундаментального є виключно важливим для пізнання істини, оскільки у загальному більше суттєвого, ніж у частковому. Не випадково, патріарх світової філософії Аристотель, якого Гегель називав “вчителем людства” стверджував, що “той, хто знає загальне, знає більше того, хто знає часткове”.

Пізнати, з’ясувати загальне – непросто, бо воно неочевидне. Загальне це таке, що не сприймається на рівні відчуттів. Загальне є продуктом логічного мислення. Воно являє собою основну підвалину наукового знання. Аристотель підкреслював, що “знанням в найбільшій мірі володіє той, хто знає загальне. Мабуть, важче всього для людини пізнати саме це, найбільш загальне, бо воно дальше всього знаходиться від чуттєвих сприйнять”.

Оскільки філософія досліджує найбільш загальні проблеми існування світу, остільки вона саме тому здатна осягнути його в цілому, дати цілісне уявлення про світ, його розвиток, тенденції поступу. Це торкається також і світу самої людини, її виникнення, розвитку, місця в природі тощо.

Філософія небезпідставно ототожнюється зі знанням першоначал, першопричин буття.

Філософія як мудрість, що спрямована на пізнання найбільш загального, “сутнісного і вічного”, дає змогу розкривати закономірні зв’язки. Бо що таке закон? Закон – це відношення між сутностями, найбільш загальний, установлений зв’язок між речами, який повторюється при відповідних умовах і є об’єктивним, внутрішнім, необхідним, загальним і суттєвим. Оскільки філософія займається з’ясуванням цього, остільки вона і має відношення до мудрості. Мудрість, таким чином, є важливою ознакою філософії, котра осмислює дійсність на основі пізнання найбільш загальних зв’язків, причин, тенденцій розвитку та їх практичного (предметного) використання. Не випадково сучасний французький філософ Мішель Гуріна підкреслює, що мудрість – не що інше, як вміння використовувати знання на практиці – “мистецтво жити”.

Отже, філософія як мудрість з’ясовує найбільш загальні, фундаментальні проблеми існування світу; першоначала і першопричини буття; вона спрямована на пізнання загальних, усталених, необхідних зв’язків між сутностями – закономірних зв’язків. Таким чином, мудрість, як філософський феномен, - це форма духовно-практичного осмислення дійсності, з’ясування причин, тенденцій розвитку всього сутнісного, передбачування наслідків цього розвитку на основі поєднання інтелекту та практичного досвіду.

2.Структура філософського знання.

Історично філософське знання являє собою систему різних концепцій і напрямків. Авторські філософські концепції є або розвитком, продовженням одна одної, або вони суперечать один одному, тобто представляють полярні точки зору. напрями. У структурі філософії можна виділити деякі найбільш значущі філософські напрямки:Матеріалізм;Ідеалізм, як сполучається з матеріалізмом і протилежне йому напрям; Емпіризм; Раціоналізм;Сенсуалізм; Ірраціоналізм та інші.

Усередині цих великих течій, у свою чергу, виділяються філософські напрями, відмінні один від одного по ряду підстав. Наприклад, ірраціоналізм включає в себе вчення Шопенгауера, "філософію життя", екзистенціалізм або "філософію існування", інтуїтивізм, ті чи інші концепції релігійної філософії та ряд інших.Матеріалізм так само не був однорідним: античний, механістичний, діалектичний та ін Ідеалізм - об'єктивний, суб'єктивний, релігійний ...Але, практично, всі концепції та напрямки включали в себе і досліджували різні групи філософських проблем, які безпосередньо і складають частини і розділи філософського знання, що представляють структуру сучасної філософії: Вчення про буття - або онтологія ,Вчення про пізнання – гносеологія,Вчення про методи людської діяльності - методологія. Вчення про людину - філософська антропологія Вчення про суспільство - філософська соціологія і філософія історії. Сучасна філософія, і загальнометодологічного знання, багатогранна і плюралістична - з філософської точки зору можна розглянути будь-яку сферу людської діяльності та людського буття. Тому в структуру філософського знання, крім перерахованих розділів, включають і інші види філософських досліджень:Філософію природознавства (філософію науки і техніки);Філософію релігії (не збігається з релігієзнавство);

Філософію історії (у більш розгорнутому вигляді як окрему дисципліну);Філософію мистецтва; Естетику - в цілому філософські вчення про красу, про прекрасне; Етику - філософію моралі та моральності;Історію філософії її роль як окрему дисципліну.

3.Функції філософії.

Філософія характеризується багатофункціональністю. За допомогою її функцій розкривається роль філософії та її значення для людини і суспільства.

Виділяють різні функції, але найбільш значущими можна назвати наступні:

Світоглядна. Філософія - це світоглядне знання; воно допомагає формувати світогляд в цілому і виконує роль ядра і систематизує фактора світогляду.

Методологічна. Філософія виступає загальним методом для інших видів і форм знання. Філософія розробляє і пропонує найбільш прийнятні і раціональні способи і підходи людини до дійсності, виступає загальною духовною базою для приватних видів знання і людської діяльності.

Гносеологічна. Філософія формує спосіб пізнавального відношення людини до світу. Вона дає загальні установки на пізнання, роз'яснює зміст основних понять пізнавальної діяльності. Через філософію людина пізнає не тільки і не стільки конкретний світ, а існуючі способи ставлення людини до світу як культурні феномени різних епох. Філософія вдосконалює розумову діяльність, відточує сам механізм мислення, поповнює понятійний апарат, що також сприяє підвищенню культури мислення.

Ціннісно-орієнтирів. Філософія залучає людину до світу духовних цінностей. Вона не тільки дає знання про цінності, але ще і направляє (орієнтує) людини у світі цінностей, орієнтує його на вищі людські цінності, надає йому більш широке і аргументоване поле для вибору своєї системи цінностей, визначення смисложиттєвий позиції.

Критично-перетворююча. Філософія повинна вчити людини сумніватися, критично оцінювати себе і дійсність. Повинна вчити ставити жізнесмисловие питання. Філософія - це завжди сумнів, роздуми, питання, а не крапка, не істина в останній інстанції. Плюралізм філософії створює для думаючу людину можливість мати різноманітність поглядів на ту чи іншу проблему і можливість вибору для себе своєю власної позиції. Під перетворенням філософія, перш за все, має на увазі перетворення у своїй власній душі, в своїх помислах і оцінках, вдосконалення себе в особистісному плані. Як говорив М. Бердяєв: буде краще людина, краще буде і суспільство. Культурологічна. Філософія не просто частина культури, а головне зосередження духовної культури. Осягаючи філософію, людина пізнає і плекає в собі й навколишньому світі культуру, тобто духовно розвивається сам і збільшує духовність буття.

4. “Софійний” та “епістемний” напрямки розвитку філософії. Перший підхід постає в прагненні до мудрості. Така «націленість» на постійний пошук (а не на якийсь певний, «завершений» у своїй принциповій «конечності» результат) ставить людину в ситуацію постійного перебування віч-на-віч із кількома варіантами відповіді (а не з однією, «єдино можливою»). в цьому – головна сутнісна риса зазначеного підходу, що виражає специфічно людську «відкритість» множинному світу можливостей…Другий (…) спосіб філософствування тлумачить філософію вже як науку про суще і тому, зрозуміло, вбачає головне її завдання в осягненні істини. Отут і корениться догматичний, антидіалектичний спосіб філософствування.Протилежне “софійному” — “епістемне” (від грец. “епістеме” — знання, наука) знання наголошує на “збігові”, тотожності свого змісту зі змістом сущого і тим самим спрямоване на отримання істини. Істина ж, як відомо, максимально елімінує зі свого змісту все, що виходить за межі сущого (можливе, належне, доброчесне тощо). Звідси, можливо, й народився стародавній анекдот, який приписує Арістотелю, цьому фундаторові “епістемного” способу філософствування, слова: “Платон мені друг, але істина — дорожча”. Епістемний спосіб філософствування реалізує себе в догматичному (“метафізичному”) методі.

“Софійний” спосіб філософствування приймає нормальним станом людської думки плюралізм, “поліфонію”, творче розмаїття людської думки, а не єдність і “одностайність” останньої, що тиражуються від індивіда до індивіда. Що ж до “епістемного” способу філософствування, то його орієнтації збігаються з процедурами догматичного методу, які зводять діалог до монологу, поліфонію до монофонії.Не тільки “софійність” і діалектика, але й “епістемність” і догматизм виконують важливі й потрібні для нормального перебігу філософського процесу функції.