3. Історичні аспекти розвитку освіти в Україні: мета, принципи, структура, заклади освіти. Традиційна освіченість українців

Мабуть, усі пам’ятають початок прекрасної повісті про запорозьких козаків М.В.Гоголя „Тарас Бульба”. Додому, в садибу запорозького полковника Тараса Бульби поверталися з Києво-Могилянської академії (колегії) після тривалого навчання його сини – Остап і Андрій.

Та недовгою була радість матері, бо батько негайно відправив своїх синів, що набували вищу освіту, в козацьку науку, на Січ. Не лише Гоголь, який був добрим знавцем історії та козацтва, а й історичні джерела засвідчують високий рівень освіти в Україні, зокрема на Січі, у ХVI – XVIII ст.

А до того часу вищу освіту українські юнаки могли здобути тільки за кордоном. У козацьких реєстрах, починаючи з ХVI ст., трапляються записи, в яких окрім імені, прізвища чи роду занять козака є слова „бакалавр”, „добрий дяк Бакалавр”. Не виключено, що вони здобули освіту в західноєвропейських навчальних закладах, після закінчення яких надавався вчений ступінь бакалавра.

Частина українців ставали провідними вченими в європейських вищих навчальних закладах. Так, ректором Болонського університету в 1481–1482 рр. був видатний український вчений Юрій Дрогобич.

У 1576 році князь Костянтин Острозький у м. Острозі на Волині заснував Острозьку колегію – перший навчальний заклад вищого ступеня України. У ньому було поєднано кращі традиції освіти Київської Русі та досягнення західноєвропейських університетів. При Острозькій колегії було створено видавничий гурток, на базі якого першодрукар Іван Федоров здійснив перевидання українського „Букваря” та видав Острозьку Біблію. Ці книжки відіграли важливу роль у поширенні освіти в українських землях.

Острозьку колегію, а потім Віденську академію закінчив автор слов’яно-руської (слов’яно-української) „Граматики” (16919р.) Мелетій Смотрицький. До середини ХVІІІ ст. вона була єдиним підручником із граматики в Україні, Росії та Білорусії.

Виникнення братських шкіл в Україні.

Наприкінці ХVІ ст. в містах України на базі ремісничих цехів виникали національно-релігійні об’єднання міщан – братства.

Перше братство було створене у Львові 1439 року.

Братства очолили боротьбу проти політики національних і релігійних утисків, яку проводили шляхетська Польща і католицька церква в Україні.

„Братчики були всі рівні: не було тут ані пана, ані холопа, – як той, так і другий мали однакові вигоди, як той, так і другий повинні були слухатись і держатись порядків, заведених у братстві, і належали суду братчиків. Суд той, вибраний із самих братчиків, дивився за тим, як хто поводиться у житті, і якщо коли хто з братчиків почне робити щось негаразд, то його карали штрафом – грішми, медом, воском або чим іншим, а все те йшло в братську казну, і іноді – то й садовили на якийсь час у дзвіницю, і це почиталося за великий сором. Судили братчики не тільки своїх громадян та їхніх жінок, а й священиків, навіть архієреїв, право суду над священиками і архієреями уперше дав Львівському, і за ним усім братствам, патріарх Константинопольський Єремія при кінці ХVІ ст., коли він переїздив через Львів”, – так описує життя братств і щось на зразок їхнього статуту видатний український історик Микола Аркас у своїй книзі „Історія України-Русі”.

Братства створювали свої школи. Перша така школа виникла 1585 року у Львові, а на початку ХVІІ ст. такі школи функціонували у більшості міст України. Вони зробили те, пише Микола Аркас, що українці в ХV – ХVІІ ст. були більш освічені від своїх сусідів – москалів, татар і волохів – та значно культурніші від них. Архітектура (будівництво), малярство, різьбарство, орнаментика (вишивання), усякі прикраси, портретне та інше малювання, музика піднеслися тоді на таку височінь, що слава про них сягала далеко за межі України.

Осередком освіти був, звісно, Київ, але існували школи й у Чернігові, Новгороді-Сіверському, Почаєві, Батурині, Переяславі та інших містах.

Ось що читаємо в тогочасного мандрівника Павла Алепського, який 1652 року їхав через Україну до Москви: „Мало не всі українці та більша частина їхніх жінок і дочок уміють читати і добре знають порядок церковної служби і церковні співи; панотці вчать сиріт і не дають їм вештатися без діла по вулицях. Черниці Вознесенського монастиря, найбільш із заможних і значних родин, усі були не тільки письменні, а навіть високо вчені й самі писали багато наукових та інших творів”.

Про ігуменів у київських монастирях він зазначив, що поміж є „люди вчені, знавці права, або юристи, філософи і красномовці. Коло Великої церкви (у Лаврі) є прехороший славетний печатний дім, що обслуговує увесь той край. З його виходять церковні книжки, прегарно надруковані; на великих паперах малюнки значних місцевостей і країн, інколи портрети святих, наукові розсліди та інше”.

* * *

Вихованцем Острозької колегії був і гетьман Запорозького війська Петро Конашевич-Сагайдачний. У 1620 році П.Сагайдачний разом з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства.

Сагайдачний приділяв велику увагу розвиткові Київської братської школи та Києво-Братського училищного монастиря, прибутки якого йшли на утримання школи.

Смерть П.Сагайдачного, що настала 1622 р. від поранень, яких він зазнав у битві під Хотином 1621 року, завдала великого смутку вчителям та учням братської школи. Помираючи, Сагайдачний відписав своє майно Київській, Луцькій та Львівській братським школам.