2. Страх служіння.

Одною із можливих спокус на перших порах священства буває страх перед звершенням богослужінь. Це спричинює пригнення ухилятися від служіння.

Причини можуть бути різні:

а) надмірна скромність;

б) вузька скрупульозна совість;

в) прихована гордість;

г) страх через насмішки від незнання;

д) брак практики.

Долання такої спокуси полягає у постійному і частому служінні, а не у відмові від нього. Пастир повинен пам’ятати, що крім страху людського, є ще страх Господній, який має спонукати нас до щирого служіння. Добре також отримати пораду у більш досвідченого священика, духівника, а то і навіть у єпископа.

3. Непоміркована ревність і побожність.

Однією з ранніх спокус душпастиря може бути непоміркована ревність у подвигах молитви, посту, у проповідництві, духовних повчаннях, настановах, які перевищують його духовні сили і природні задатки. Таке здебільшого буває з тими, хто не має належної духовної підготовки, а також доброго наставника, чи духівника.

Коли молодий душпастир непомірковано викидає всі свої сили, і хоче за короткий час навернути масу людей і зробити всіх святими, то тих сил вистачає на короткий час, після чого приходить внутрішня втома, потім духовна байдужість, вичерпуються всі духовні надбання, які мав ще до висвячення. Тоді ним опановує спокуса не молитися, не постити, вишукувати собі оправдання, уникати проповідей, спілкування з молоддю, дітьми, паствою, що у свою чергу призводить до повної духовної байдужості, спустошення і розчарування.

4. Непоміркована вимогливість до пастви.

Ця душпастирська спокуса часто зароджується у священика гордого, непідступного, зарозумілого і себелюба, який у себе закоханий. Такі душпастирі стають подібні до старозавітніх фарисеїв та книжників, які накладають тягарі на плечі своїх духовних чад, які тяжко носити, а самі до себе не є вимогливі.

Лк. 11.46: «Горе й вам, учителям закону, бо ви накладаєте на людей тягарі, які важко носити, самі ж до тих тягарів і пальцем не доторкнетеся».

Основою проповідей є не повчання, а викриття слабодухих і маловірних. Непомірковане і часте картання людей, вимагання часом неможливих речей, або неподавання доброго прикладу, це робить проповідника, чи сповідника, недосвідченим, нудним, жорстоким. Часто непоміркована вимогливість до пастви дає зворотній результат, такий як непослух, непокору, обмову і очернення, або згіршення.

5. Спокуса учительська.

Спокуса повчати – це особливе випробування пастирської майстерності і такту. Походить вона, як і багато інших з благих намірів, тобто спрямовувати усіх до досконалості, усім подавати уроки спасенних повчань.

При повчанні слід звертати увагу на: обставини, час, місце, особи, вік, освіту, виховання особи, та розуміти, що навчаючи когось потрібно бути не тільки у ролі вчителя, але бути зразковим духовним вчителем.

Бл. мч. Григорій Хомишин: «Священик, який людям проповідує одне, а чинить протележне, виставляє себе на публічне посміховисько».

Негативні наслідки цієї спокуси можуть бути такі: закритість серця, нещира духовна розмова, внутрішнє відчуження пастви від пастиря, відчуження від церкви, холодність до повчань, та втрата віри.