Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
творческая по истории.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.03.2025
Размер:
148.99 Кб
Скачать

2.2. Катування єретиків. Судові рішення і страти відьом.

Катуванням на ведовськіх процесах відводилося головне місце, бо лише завдяки їм мисливцям за відьмами вдавалося вичавити з обвинувачених ті шалені визнання, які згодом повинні були служити підтвердженням церковних бреднів про Диявола, угоді з демонами і сатанинських чарах. Тривалість тортур і їх суворість визначали виключно судді. У статті 58-ї «Кароліни» говориться: «... чи проводити допит з пристрастю (тобто під тортурами), дивлячись за підозрою, часто, довго чи коротко, суворо або не дуже, вирішувати довірено судді доброго і розумного ». Багато інквізитори були зовсім не добрими і розумними, а забобонними і фанатичними людьми, що бачили в усьому загрозу християнській вірі і тому з особливою суворістю переслідували «сатанинське відьмине кодло». Наслідки цього для обвинувачених були воістину жахливі. Адже чаклунство вважалося злочином винятковим, і тому на більшості ведовскіх процесів тортури були більш жорстокими і тривалими і застосовувалися по багато разів. Відповідно велике було і число тих, хто в руках своїх мучителів позбавлявся почуттів, вмирав або кінчав життя самогубством.

Однак це не не тільки не зупиняло фанатиків-суддів, але, навпаки, вважалося ще одним доказом підступності нечистої сили. Адже вони вважали, що ті, хто втратив під тортурами почуттів, були приспані Дияволом, які вирішили врятувати їх від допиту. Вмирали під тортурами або здійснювали з відчаю самогубство були зовсім не жертвами суду, а все тими ж жертвами Сатани, бо відбирав у них життя. Єзуїт Фрідріх фон Шпее Лангенфельд (1591 - 1635) різко таврував це суддівське божевілля. У своєму знаменитому полемічному трактаті «Пересторога суддям, або Про ведовські процеси» (що вийшов вперше на латинській мові в 1631 р.) він звинувачував інквізиторів в тому, що вони самі розплодили таку кількість відьом. Адже жодна людина не може встояти під їх тортурами. Невинний скоріше визнає себе винним, ніж винесе подібні муки. І доведіть їм випробувати такі страждання, які самі, благочестиві обвинувачі, визнали б себе чаклунами. Не хотілося їм коли-небудь це перевірити? «Побажай я випробувати вас, а потім ви мене - в чаклунів виявилися б ми всі». Краще не можна вказати на зв'язок тортур і одержимості знахарства.

В принципі тортури на ведовськіх процесах не відрізнялися від катувань на звичайних процесах. Однак вони були більш жорстокими, тривалими і частими. При цьому чоловіків роздягали догола або по пояс, а жінок вбирали в спеціальне просторе вбрання. Допит з пристрастю тривав годинами, а деколи і днями. Починався він з використання лещат, спеціальних металевих пристроїв, в яких обвинуваченому поступово стискали пальці, спочатку поодинці, а потім всі разом. Якщо обвинувачений витримував ці найпростіші тортури, кат надягав на нього «іспанський чобіт» - гнуті металеву пластину або колодку, яка від питання до питання все тугіше затягувався під гомілкою. Тому, хто продовжував наполягати на своїй невинності, зв'язували руки і підіймав на дибі - спосіб, який міг бути посилений підвішуванням до тіла обвинуваченого різних вантажів. Не менш болісним було насильницьке розтягування тіла за допомогою мотузяних лебідок - так звана «розтяжка».

Поряд зі «звичайними» тортурами судді могли використовувати й інші засоби. Що тоді робив з обвинуваченим кат, які витончені методи застосовував він, катуючи свої жертви на очах у суддів і писарів, безпристрасно що сидять поруч або відправлялися, поки суть та діло, перекусити, - про це ми більше говорити не будемо. Досить сказати, що учасники цієї процедури користувалися будь-якими засобами, щоб змусити обвинувачених заговорити, і не було пощади нікому, ні дітям, ні старим. Знаючи впевненість суддів у своїй правоті, важко уявити собі, щоб знайшлися люди, які витримали суворий допит і ні в чому не зізналися. Правда, користі від цього їм все одно було б небагато. Адже у мучителів вистачало фантазії, щоб в будь-якому разі визнати їх винними. Ті ж деякі, кому вдавалося пережити тортури і вийти на свободу, залишалися на все життя каліками або душевнохворими.

У розпал полювання на відьом більшість процесів завершувалося смертним вироком. Втім, число страт разнилось в залежності від часу і місця проведення процесів. Часом лише одиницям вдавалося вийти на свободу після допитів і тортур. Кому ж вдавалося звільнитися? Можна виділити три групи людей, доля яких була різна. Деяких суд звільняв ще до винесення вироку через хворобу або тілесної немочі. Вони потрапляли в богадільні або притулки для невиліковно хворих, де за ними велося пильне спостереження.

В іншу групу входили чоловіки й жінки, яких виправдовували за недостатністю доказів. Однак здобута ними свобода була примарною, бо при найменшій підозрі їх могли знову схопити, піддати тортурам, а може бути, і стратити. Незважаючи на звільнення, вони повинні були дотриматися суворої вимоги. Сімейні свята і публічні видовища були для них виключені. Багатьом доводилося жити в своєрідному самоті, бо залишати свій будинок і двір їм заборонялося.

До третьої групи звільнених належали ті, кого виганяли з рідних місць. Для них, особливо для жінок, вигнання часто було рівнозначно відстроченим смертному вироку. Жебраки і знехтувані усіма, ходили вони на чужині, звідусіль їх гнали і обсипали прокльонами. Вони опускалися і закінчували своє життя де-небудь у бруді та злиднях. Проте вигнання з країни було досить м'яким вироком, якщо згадати долю тих, кому судилося після закінчення жорстоких тортур прийняти болісну смерть. Щастям бувало для них, якщо «княжої милістю» їх попередньо задушливі або обезголовлювали. Звичайно ж відьом спалювали живцем, як вимагала стаття 109-а «Кароліни»: «Всякому, який оформив ворожбою своєї людям шкоду і збитки, належить покарання бути смертю, і кару цю має здійснити вогонь».

Спалення відьом було публічним видовищем, головною метою якого було застерегти і налякати присутніх глядачів. Здалеку стікався народ до місця страти. Святково одягнені, збиралися представники місцевої влади: єпископ, каноніки і священики, бургомістр та члени ратуші, судді та судові засідателі. Нарешті у супроводі ката на візках привозили пов'язаних відьом і чаклунів. Поїздка на страту була важким випробуванням, адже роззяви не втрачали нагоди посміятися і познущатися над засудженими відьмами, що здійснювали свою останню путь. Коли ж нещасні нарешті добиралися до місця страти, слуги приковували їх ланцюгами до стовпів і обкладали сухим хмизом, дровами і соломою. Після цього починався урочистий ритуал, під час якого проповідник ще раз застерігав народ від підступності Диявола та його поплічників. Потім кат підносив до багаття смолоскип. Після того як офіційні особи розходилися по домівках, слуги продовжували підтримувати вогонь до тих пір, поки від «відьминого багаття» не залишався один попіл. Кат ретельно згрібав його, а потім розсіював під ешафотом або в якому-небудь іншому місці, щоб надалі ніщо більше не нагадувало про богохульних справах страчених пособників Диявола. У жовтня 1517 р. чернець і доктор Мартін Лютер (1483 - 1546) виступив в Віттенберзькому університеті зі своїми 95 тезами проти індульгенцій. Посланці папи Римського стверджували, що, заплативши гроші за індульгенцію, віруючий може після смерті скоротити термін свого перебування у чистилищі. Ця так звана «суперечка про індульгенції» поклала початок Реформації, тобто перетворенню християнського вчення, розпочатим Лютером і призвів згодом до відходу його прихильників, протестантів, від католицької церкви і римського папства. Реформація справила величезний вплив на багато сфер життя. Однак демонологія не входила до їх числа. Тут Лютер був прихильником старих маячних ідей. Втім, деякі з них викликали у нього сумнів, наприклад, шабаш і політ відьом. Але в існуванні угоди з Дияволом, чаклунський псування він не сумнівався. «Чаклуни і відьми, - писав він в 1522 р., - суть зле диявольське кодло, вони крадуть молоко, накликають негоду, насилають на людей порчу, силу в ногах віднімають, катують дітей у колисці ... примушують людей до любові і розврату, і несть числа підступам Диявола ». Лютер був прихильником суворого покарання для відьом і чаклунів, слідуючи, подібно своїм католицьким противникам, Старого Заповіту: «Ворожки не залишай в живих» (Вих. 22, 18). І ніби на підтвердження, в 1540 р. в Віттенберзі, «столиці Реформації», з особливою жорстокістю спалили відьму і трьох чаклунів. Після смерті Лютера в протестантських областях Німеччини мисливці за відьмами божеволіти так само, як і в землях, що залишилися католицькими. Деякі реформатори навіть шанували полювання на відьом святим обов'язком володарів перед Богом. Так, в лютеранських курфюршествах Саксонії і Пфальці, а також князівстві Вюртемберг в 1567 -1582 рр.. з'явилися власні закони про відьом, куди більш суворі, ніж відповідні статті «Кароліни».

.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]