2. Створення інквізиції. Вчення церкви про єресі

Відразу ж після жорстокого придушення катарів в 1231 - 1232 рр.. папа Григорій IX створив головну церковну комісію для захисту істинної віри - папську інквізицію. Латинське слово inquisitio означає «розшук». Малося на увазі, що ревнителі віри, послані папою, не повинні чекати, поки що заслуговують довіри свідки звинуватять когось у єресі. Відтепер інквізитори зобов'язані були самі з усім можливим завзяттям вишукувати єретиків. Папа видав надзвичайно жорстокі укази. Згідно з ними всі віруючі зобов'язані були доносити інквізиції про будь підозрілий людину. Імена свідків зберігалися в таємниці. До судового розгляду захисники не допускалися. Сам судовий процес проходив в умовах суворої секретності. Вів його інквізитор, що був одночасно і суддею, і обвинувачем. Вирок не можна було опротестувати. Обвинувачених, які зізналися і покаялися в скоєному, засуджували до довічного ув'язнення, ті ж, хто упирався у своєму «злочині», закінчували життя на багатті. У 1252 р. папа Інокентій IV доповнив правила проведення інквізиційних процесів дозволом використати під час дізнання катування. Терор інквізиції негативно вплинув на ставлення Церкви до чаклунства, бо на питання про те, чи не займалися єретики серед інших діянь також і чаклунством, обвинувачені під тортурами все частіше змушені були признаватися, що дійсно були пов'язані з диявольськими демонами, відреклися від християнського вчення і з допомогою Диявола заподіяли чимало шкоди. Інквізитори збирали ці визнання і використовували їх як доказ того, що Диявол не тільки підбурював свої жертви до відходу від християнської віри, а й винагороджував їх за це надприродними здібностями. Так в очах інквізиторів єресь і чаклунство з'єднувалися в єдине ціле.

Відтепер непорушною ставала формула: «єретик = чаклун», «чаклун = єретик». Воістину неоціненну допомогу в боротьбі з чаклунством надали інквізиції великі схоласти-так називають християнських богословів, які в XIII-XIV ст. зробили спробу наукової систематизації християнського світогляду. До числа питань, якими в той час займалися схоласти, ставився і питання про природу чаклунства. Розмірковуючи про це, вони виходили з посилки, висунутої батьком Церкви Августином Блаженним, який учив, що будь-який з видів чаклунства по суті своїй є договір між чаклуном і диявольськими демонами. Так звана "угода з Дияволом» глибоко образлива для Бога. Тому всі чаклуни суть зрадники християнської віри і повинні бути покарані як єретики. Це вчення стосувалося також і забобонів, поширених серед простолюдинів. Бо навіть найбезневинніше чаклунство, за словами знаменитого богослова Фоми Аквінського (1225 - 1274), є та сама «угода з Дияволом», про яку говорив Августин. І навіть якщо сам чаклун не усвідомлює, що сплутався з диявольським кодлом, він тим не менш укладає своєрідну «мовчазну угоду з Дияволом» і, отже, винен у єресі і підлягає суду інквізиції, так само як і той, хто пішов на це свідомо. Крім того, схоласти прийшли до висновку, що багато з уявлень, поширених в народі, є не порожнім марновірством, а істинної правдою.

Переслідування чаклунів з боку інквізиції почалося в першій половині XIV ст. Ареною для проведення подібних процесів стали Південна Франція, Північна Італія і Південно-Західна Швейцарія. Початок гонінням поклав папа Іоанн XXII (1316-1334). Відразу ж після свого вступу на посаду цей одержимий ведовство старець наказав спалити на багатті єпископа свого рідного міста Кагору, оскільки той нібито зачарував його. Через три роки (в 1320р.) Він послав інквізиторів у південнофранцузькому єпархії Тулузу і Каркассон, щоб «вигнати з дому Господнього» всіх чаклунів, наказ, який в 1326р.. він розповсюдив на всі землі, що перебували у віданні римсько-католицької Церкви. Відтепер у смертних вироки, що виносяться інквізицією, все частіше з'являлося обвинувачення в «єретичному чаклунстві». Так було в 1321 р. в південнофранцузькому місті Памье, в 1335-му у сусідній Тулузі, з 1340 р. в Новаре (Верхня Італія) і близько 1360 р. в Комо. Вальденси, яких після винищення катарів переслідували з особливим завзяттям, бігли від палаючих багать у долини Швейцарських і Італійських Альп, але сищики інквізиції наполегливо йшли по їх сліду. Зрештою, близько 1400 р. процеси проти єретиків і чаклунів докотилися і до Швейцарії. Після того як наступники папи Іоанна XXII посилили його укази про переслідування чаклунів, в актах інквізиції замиготіли свідчення обвинувачуваних, які зізналися під тортурами в найнеймовірніших злочинах.

Однак фанатиків-суддів найбільше турбувало те, що ці відкинуті Богом чаклуни і чаклунки, по всій видимості, творили свої злодіяння не поодинці, а об'єднавшись у якусь «ведовську секту», що оголосила війну християнської Церкви. Сатанинські цілі і підступні методи цієї секти інквізитори викривали в так званих трактатах про відьом, число яких множилося з вражаючою швидкістю. Автори цих праць, спираючись на свідчення, отримані під тортурами у звинувачених у чаклунстві, а також на фантазії вчених-схоластів, створювали нову демонологію. Перша значна праця такого роду, «Мурашник» («Formicarius»), створена в 1437 р. домініканським абатом Іоганном Нідер, він спирався серед іншого на результати ведовського процесу, яким близько 1400 р. завершилася полювання на відьом в Бернських Альпах. У цій книзі об'єднані окремі елементи зародження одержимості ведовсьтвом: відьми та чаклуни входять в ведовську секту, літають по повітрю, приймають звірине обличчя, вбивають немовлят в утробі матері, готують чаклунську мазь з дитячих трупів, сіють ненависть і розбрат, розпалюють пожадливість та здійснюють чимало інших злодіянь. «Мурашник» Нідера викликав великий інтерес на Базельському соборі (1431 -1449 рр..), На якому прелати і богослови, які зібралися з усієї Європи, обговорювали церковні реформи та шляхи боротьби з єрессю. Вплив цієї книги був величезний. У 1437 р., коли вона з'явилася, і знову через три роки папа закликав всіх інквізиторів Західної Європи розшукувати викриті ведовскіе секти і безжально їх знищувати. Протягом XV ст. уявлення про «диявольські ведовскі секти», викладене Іоганном Нідером в «Мурашнику», поповнилося низкою інших трактатів про відьом. Авторами цих воістину фатальних книг були здебільшого самі інквізитори: італійці, французи, іспанці, німці, як, наприклад, Нікола Жаке, чий полемічний твір «Бич єретиків», що вийшло в 1458 р., стало першим трактатом про відьом, найбільш повно віддзеркалив одержимість знахарства. Інші автори, в основному вчені-клірики, подібно Нідеру, підтримували тісні контакти з суддями, що виступали на ведовськіх процесах, і, відповідно, переносили в свої книги досвід цих судилищ, що відбувалися все частіше і частіше. Трактати про відьом XV ст. часом різнилися між собою в деталях. Але в цілому вимальовувався подібний образ «проклятого відьмового кодла і його злочинних діянь».

Розділ ІІ Методи приведення вироків інквізиції та оголошення вироку.