15. Білет: основні етапи розвитку письма.

Найперше виникло так зване предметне «письмо». Його, щоправда, й письмом назвати не можна, бо ним були:

а) природні предмети, які використовувалися для передаван­ня повідомлень (зламана гілка, покладений певним чином камінь, подарована квітка). Реліктом давнього пред­метного письма в Україні є звичай зустрічати гостей хлі-бом-сіллю, вручати небажаному женихові гарбуза тошо;

б) впорядкована система певних предметів: нанизані в певному порядку черепашки різного кольору (ірокезьке «письмо» вампум); різнокольорові шнурки з вузлами, нав'язані на паличку в певному порядку й по-різному переплетені (інкське «письмо» кіпу). Можливо, й переплетені торочки на скатерці, хустці — це теж залишки цього прадавнього «письма» наших предків;

в) зарубки на дереві, що використовувалися найчастіше для обліку днів, для складання боргових зобов'язань. Очевидно, згадувані в давніх книжках давньоруські «черти і різи» й були зарубками на дерев'яних паличках, дощечках, якими користувалися наші далекі предки для фіксації думок. Це вже можна вважати зачатками справжнього письма.

Піктографія. Найдавнішим гра­фічним письмом були малюнки — піктограми. У піктографіч­ному письмі інформація передається в малюнках. Малюнків не можна читати, їх можна лише тлумачити. Вони передають зміст повідомлення, але не відображають його мовної форми. Для передавання абстрактних понять таке письмо непридатне. Наші далекі предки, певно, теж використовували пікто­графію. Саме слово писати колись означало «малювати» (у ньому той самий корінь, що й у латинському слові pictus «розмальований»).

Ідеографія. Малюнки поступово перетворювалися на умовні знаки, символи, набували перенос­ного значення. Піктограми ставали ідеограмами (позначками для понять, думок).

Найдавніше відоме ідеографічне письмо — єгипетські ієро­гліфи, месопотамський (шумерський) клинопис, а також ки­тайське ідеографічне письмо. В Україні — це символи, накрес­лені на великодніх писанках; візерунки, вишиті на рушниках.;

Ми й тепер користуємося ідеограмами, коли пишемо цифри 1, 2, 3 і т. д., позначаємо арифметичні дії +, —, х, =, >, < тощо.

15. Білет: Національний характер мови. Ознаки національної мови.

Коли на зміну народності приходить нація. Разом з цим мова народності перетворюється у мову нації. Це найвища форма у історичній еволюції мови. Національна мова - це мова певної нації. Національна мова включає в себе:

• Літературну форму мови(це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу , всі сфери його суспільної діяльності. За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації.)

• Діалекти (різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об'єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історично-культурних традицій, самосвідомості.)

• Просторіччя ( слова, вирази, граматичні форми і конструкції, поширені в не літературної розмовної мови, властиві малоосвіченим носіям мови і явно відхиляються від існуючих літературних мовних норм.)

• (Транвай, базікати, звиняйте, бовкнути)

• Соціальні жаргони.(соціо діалект, який відрізняється від літературної мови використанням специфічної, експресивно забарвленої лексики, синонімічної до слів загального вжитку, а також фразеології, часом особливостями вимови.

• Жаргон виникає серед груп носіїв мови, об'єднаних спільністю професійних інтересів (медиків, комп'ютерників, викладачів), однаковими захопленнями (жаргон мисливців, філателістів, рибалок), тривалим перебуванням у певному середовищі (військова служба, навчання).

• Койне – це над діалектні форми існування мови які не дотягували до літературної мови, існували і раніше. Існувало Київське койне, лондонське койне.

Немає прямої відповідності між національною і державною мовою. Так наприклад у Фінляндії рівні права мають – фінська і шведська, у Швейцарії – національні варіанти німецької, ретороманської, італійської, французької.