47. Основні тлумачні словники. (укр.. Рос. Нім. Англ.. Франц)

Тлумачний словник — словник, що подає лексико-фразеологічний склад мови з поясненням значення, граматичних та стилістичних особливостей уживання реєстрових одиниць.

До тлумачних словників іноді вносять також такі менш обов'язкові лексикографічні параметри, як вимова, правопис словоформ, етимологія, перша писемна або словникова фіксація, наведення синонімів та антонімів, іншомовних відповідників тощо.

Тлумачні словники найповніше реалізують дві основні функції лексикографії: опис і нормалізацію словникового складу мови.

В історії словникарства окремих націй жанр тлумачного словника з'являється порівняно пізно — залежно від рівня національної самосвідомості та мовної культури народу і вироблення лексикографічної техніки. Укладанню тлумачного словника передує процес створення лексичної картотеки, а останнім часом — цифрового фонду національної мови.

Найповнішими тлумачними словниками інших слов'янських мов аналогічного до одинадцятитомного «Словника української мови» описово-нормативного спрямування, що ґрунтуються в основному на матеріалах сучасних літературних мов, є словники:

• польської мови в 11 томах — бл. 125 000 слів

• російської мови в 17 томах — бл. 120 500 слів

• словацької мови в 6 томах — бл. 120 000 (з великою кількістю власних назв)

Серед словників описового, «тезаурусного» типу найбільші:

• польської мови («Варшавський словник») — бл. 280 000 слів

• російської мови («Толковый словарь...» В. Даля, доповнений І. Бодуеном де Куртене) — бл. 220 000

• чеської мови — бл. 193 000 слів.

Історія тлумачних словників української мови

Перші спроби створення тлумачного словника в українській лексикографії стосувалися подання фразеології та пареміології. Це, зокрема, «Старосвѣтские бандуриста» Миколи Закревського (1860) і особливо «Галицько-руські народні приповідки», опубліковані Іваном Франком (т. 1-3, 1901—1910).

Певні ознаки тлумачного словника мали такі перекладні українські-російській словники, як «Словарь української мови» за редакцією Бориса Грінченка (т. 1—4, 1907—1909) та «Словник української мови» Дмитра Яворницького (1920). Російська мова в цих виданнях — не лише мова перекладу, а й тлумачення, особливо для етнографічної лексики; подається у них великий паспортизований за авторами, джерелами і регіонами ілюстративний матеріал. «Українсько-російський словник», створений в Інституті мовознавства (т. 1—6, 1953—1963), має великий паспортизований ілюстративний матеріал, докладне опрацювання значень полісемії слова.

Першим у повному значенні тлумачним словником української мови є «Словник української мови» (т. 1—11, 1970—80), що ґрунтується на матеріалах нової української літературної мови від І. Котляревського із залученням позалітературної лексики, відбитої в писемних текстах, та фольклорних записів, що можуть відображати факти української мови давніших часів. Цей словник містить понад 134 000 слів та має реєстраційно-кодифікаційне спрямування.

На основі одинадцятитомного «Словника української мови» в 1990-х — на початку 2000-х років створено кілька інших тлумачних української мови різного обсягу та лексикографічних якостей. Зокрема, матеріали цього словника становлять левову частку скандально відомого «Великого тлумачного словника сучасної української мови» («Перун», 2001 та 2005).^[1]

У 2010 році Академія наук України розпочала видання оновленого «Словника української мови у 20 томах».