3.Католицизм і уніатство на Україні.

Католицизм визначив себе як «воююча» церква, яка намагалася поширити свій вплив на всі народи світу. У 1839 р. в межах Російської держави була ліквідована уніатська церква, що відбулося досить спокійно. Натомість, в Західній Україні, яка опинилась під владою Австро-Угорщини, уніатська (греко-католицька) церква набула панівного становища серед українців, вона зберегла свій національний колорит, хоча з бігом часу відбулося окатоличення її обрядовості й літургіки.

Першою спробою союзу (унії) української церкви з західною (католицькою) був 1214 р., коли угорський король Андрій П мотивував це перед папою Іннокентієм бажанням Галичини знаходитися в єдності з Римською церквою, але з застереженням, щоб «дозволено було зберегти свій (грецький) обряд».

Друга спроба впровадження унії припадає на роки князювання Данила. Данило Романович, організуючи хрестовий похід європейських держав проти монголо-татарської навали, згодився на підпорядкування церкви під римську юрисдикцію і прийняв від папи королівську корону (1254 р.)

В подальшому спроби зняття протиріч і об’єднання православної та католицької традиції в християнстві проводилися під час Ліонської (1274 р.) і Флорентійської (1439 р.) уній. Перехід на месіанські позиції «третього Риму» повністю зробив українську церкву православною провінцією Московського патріархату. До того ж Українська церква постійно терпіла утиски від польської влади. Вихід з кризи вбачався деякими ієрархами православ’я в Україні ( Михайло Рогоза) у прийнятті нової унії і скликання з цього приводу собору.

Собор відбувся у Бресті на початку жовтня 1596 р. Православний собор засудив проголошення митрополитом Рогозою та його однодумцями унії з Римом, відкинув унію та позбавив усіх духовного сану.

Уніатський собор, виконуючи волю папи, 9 жовтня 1596 р., схвалив унію, піддав анафемі Львівського, Перемишльського єпископів та інших представників православної церкви, позбавивши їх сану. Король Сигізмунд Ш затвердив ухвали Брестського собору, а супротивників унії оголосили злочинцями. Так утворилася Брестська унія, яку запроваджено насильницьким шляхом, під моральним і фізичним тиском зовнішніх сил. Польські феодали, напучувані єзуїтами, почали запроваджувати унію жорстокими, насильницькими методами. Розпочалося справжнє гоніння на православ’я.

На сучасному етапі історії життя підкидає все нові й нові проблеми, без розв’язання яких не вдасться просунутися уперед по шляху до вимріяної правової держави, невід’ємними рисами якої є національний розквіт і демократія,гуманізм та економічне процвітання, свобода совісті й віросповідань.

4.Стан церков у сучасній Україні.

З отриманням Україною незалежності постало питання й про Незалежність української церкви. У червні 1992 р. представники УАПЦ та деякі ієрархи УПЦ на Всеукраїнському Православному Соборі проголосили створення Української Православної Церкви – Київського патріархату на чолі з патріархом Мстиславом. Але ця спроба утворити єдину національну церкву не мала успіху. Патріарх Мстислав згодом відійшов від керівництва Київським патріархатом, а потім помер. Патріархом у 1993 р. було обрано Володимира ( В. Романюка). У липні 1995 р. він помер, і його поховання біля Софійського собору викликало громадські заворушення.

Фактично в Україні зараз існує три православних церкви: Українська Православна Церква, що канонічно підпорядкована Московському патріархату, - її очолює митрополит Володимир ( в миру В. Сабадан); Українська Православна Церква - Київський Патріархат – очолює патріарх Київський та всієї України Філарет (М.Денисенко); Українська Автокефальна Православна Церква на чолі з патріархом Димитрієм (В. Ярема).

Крім православних церков в Україні існують також: Українська Греко-Католицька Церква, Римо-Католицька Церква, мусульманські общини, общини іудеїв, общини східних віросповідань, протестантські общини. Слід відзначити спроби відновити язичництво у вигляді так званої «рідної української національної віри» ( РУН-віра).

Отже, розглянуті історія і сучасність релігійних об’єднань в Україні дають можливість дійти висновку щодо їх багатоконфесійності. І тому нині відкрилися сприятливі можливості для дієвого співіснування різних церков і релігійних об’єднань на благо розбудови економічного, політичного і духовного процвітання українського народу.