56 Основні напрямки державного регулювання економіки

Найбільш далекоглядні державні діячі та економісти західних країн підходять до принципового висновку про те, що ринковий механізм повинен бути доповнений механізмом державного регулювання економіки. Воно охоплює основні напрями, про які йдеться далі.Отже,  державне програмування економіки. Економічне програмування — це найбільш розвинута, комплексна форма державного регулювання економіки. Основними формами програмування є: розробка та реалізація національних програм і цільових комплексних програм. Державна національна програма, розроблена на основі довгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічні пропорції і має інформаційно-орієнтуючий характер, дозволяючи конкретним підприємствам (корпораціям) нормально функціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництві продукції, технічному розвитку, структурній перебудові господарства, зовнішньоекономічній діяльності.Формально така програма має індикативний (бажаний) характер: конкретне підприємство саме вирішує питання про те, брати участь йому в державній програмі або діяти на свій страх і ризик. Насправді, однак, держава використовує всю систему економічних інструментів (державні замовлення, що забезпечують гарантійний ринок збуту, і досить високі ціни, пільгові податкові і процентні ставки, прямі субсидії і субвенції), які є в її розпорядженні, з тим щоб забезпечити конкретним підприємствам (корпораціям) зростання обсягу продажу і збільшення маси прибутку, і тим самим спонукати ці підприємства активно брати участь у реалізації настанов програми.Що стосується державних цільових програм, розрахованих на участь десятків і сотень підприємств, то вони мають обов’язковий характер. Однак обов’язковість базується не на наказах (командах), а на контрактах, які, передбачаючи жорстку матеріальну відповідальність виконавців, добровільно укладаються підприємствами-виконавцями з державним органом, що очолює програму. Звичайно такі програми дуже вигідні підприємствам-виконавцям, що дозволяє розміщувати державні замовлення на конкурентній основі, надаючи їх тим, хто пропонує найбільш вигідні для держави умови (якість, витрати, терміни виконання).Загалом, державне регулювання як елемент структури господарського механізму переслідує такі довгострокові, перспективні цілі: прискорення НТП і структурна перебудова народного господарства, підвищення темпів економічного зростання, створення найбільш сприятливих умов для ринкової конкуренції, завоювання нових позицій на світових ринках, усунення надмірної диференціації прибутків, підтримка соціального партнерства і в кінцевому підсумку забезпечення на цій основі високого рівня і якості життя широких верств населення, тобто надання ринковій економіці соціально орієнтованого характеру

57.Фінансовий капітал: виникнення, сутність та форми панування.

Фінансовий капітал — гроші які використовуються підприємецем та бізнесом щоб купувати те, із чого вони планують зробити свої товари або чим вони надають послуги. Фінансовим капіталом також можуть називатись ті сектори економіки, які заснованої на операціях фінансовим капіталом, тобто роздрібний, корпоративний, інвестиційно-банківський і 1. Формування ринку фінансового капіталу являє собою об'єктивний процес, матеріальною основою якого служить розвиток продуктивних сил, що обумовлює концентрацію виробництва та капіталу, під впливом посилення конкуренції.2. Зрощування промислового і банківського капіталу, що проявляється в поглибленні різноманітних економічних зв'язків, представляє по своє суті вираження необхідності і можливості розвитку капіталістичних виробничих відносин та є загальною закономірністю їхнього перетворення.3. Закономірністю є обумовленість різноманітності процесів формування ринку фінансового капіталу в різних країнах(строків, темпів, що переважають, організаційних форм і т.д.), специфічністю економіки тієї або іншої країни, умов її розвитку.4. Розвиток фінансової індустрії потребує відповідної структури цього ринку, що забезпечувала б як узгодженість економічних інтересів, так і оперативність роботи його учасників на основі залучення спеціалізованих суб’єктів економічної діяльності.

Банківська монополія – об'єднання крупних банків або окремі банки-гіганти, які відіграють вирішальну роль у банківській справі та привласнюють монопольно високі прибутки. Виникли наприкінці XIX – на початку XX ст. Внаслідок концентрації та централізації банківського капіталу банківські монополії зосередили у своїх руках більшу частину грошових капіталів, банківських операцій, посіли панівне становище на ринку позичкових капіталів. Концентрація і централізація банківського капіталу посилюється внаслідок монополізації капіталістичного виробництва оскільки із зростанням масштабів промислових монополій і привласнюваної ними маси прибутків у них вивільняється все більше грошових капіталів, які зосереджуються у крупних банках. Так поступово на зміну дрібним банкам прийшли банківські монополії. Водночас лише великі банки мають змогу задовольнити потреби промислових монополій у кредитах. Отже, крупні банки – важливий фактор концентрації та централізації промислового капіталу. Розвиток та посилення ролі банківських монополій відбувалися в процесі конкурентної боротьби між банками, яка супроводжувалася злиттям і поглинанням банків, їх банкрутствами. Організаційною формою панування фінансового капіталу є фінансово-промислова група, яка становить собою сукупність промислових, банківських, кредитних, страхових, транспортних, торгових та інших компаній, які перебувають під контролем одного або кількох взаємозв'язаних найбільших власників капіталу. В центрі фінансово-промислової групи перебуває головне підприємство, в ролі якого може бути великий банк, промисловий трест, страхова компанія тощо. Більшість підприємств, що входять до фінансово-промислової групи, не є індивідуальною власністю того чи іншого капіталіста, котрий очолює групу. Його влада переважно базується на володінні контрольним пакетом акцій. В сучасних умовах у зв'язку з так званим розпиленням акцій серед дрібних акціонерів достатньо мати навіть менше 10% загальної кількості акцій підприємства, щоб здійснювати повний контроль над ним.З утворенням фінансового капіталу виникає фінансова олігархія - верхівка монополістичної буржуазії, яка зосереджує в своїх руках всю повноту економічної і політичної влади.

57 Міграція капіталу.Міжнародний рух капіталу визначається як переміщення капіталів між країнами в пошуках вигіднішої сфери їх використання. Теорії міжнародного капіталу розглядають його як фактор виробництва. Знідно з ними основними причинами вивозу капітальних ресурсів є: різниця в нормах прибутку в різних країнах, посилення конкуренції технологічного характерусміж суб*єктами ринку капіталів, розвиток технології іноваційного процесу, прагнення домінування на ринку та досягнення влади на ринку.Основними постачальниками капіталу на міжнародному ринку є транснаціональні корпорації, держави та міжнародні фінансові інституції. Міжнародний рух капіталу, посідаючи провідне місце в міжнарожних економічних відносинах, справляє значний вплив на міжнародну економіку: 1) сприяє зростанню динаміки світової економіка, 2) поглиблює міжнародний поділ праці і міжнарожне співробітництво, 3) збільшує обсяги взаємного товарообігу між країнами. Вивіз капіталу здійснюється у трьоз формах: 1)експорт підприємницького капіталу (означає його вкладення в підприємства за кордоном шляхом нового будівництва або купівлі існуючих підприємств) ; 2) експорт позичкового капіталу(експортується у вигляді грошових кредитів уряду, вкладення грошей на банківські рахунки за кордоном); 3) міжнарожна економічна допомога( виступає у вигляді гарантів, субсидій для отримання безоплатних консультацій та інженерної допомоги.) Риси міжнарожної міграції капіталів:1)підвищення ролі держави у вивозі капіталу; 2)посилення міграції приватного капіталу між промислово розвинутими країнами; 3)збільшення частки прямих зарубіжних інвестицій, що забеспечують контроль інвестора над закордонними підприємствами. На початкових етапах розвитку с.г. вивіз капіталу був властивий для невеликої кількості промислово рлзвинутих країн, що здійснювали його експорт. Подальша еволюція світової економіки розширила межі цього процесу. Нині капітал вивозять і середньорозвинені і малорозвинені країни. Серед найбільших експортерів капіталу є США, Великобританія,Франція,Німеччина,Японія.