5. Поняття літосфери, її структура та функції

Літосфера (земна кора) — верхня тверда кам'яна оболонка Землі, зверху обмежена атмосферою і гідросферою, знизу — поверхнею більш щільного ультрафіолетового субстрату мантії — поверхнею Мохоровичича, яка встановлена на основі сейсмічних даних. Поверхня Мохоровичича — поверхня розділу між земною корою і мантією, встановлена югославським ученим А. Мохоровичичем.

  Товщина земної кори під рівнинами 30—35 км, у гірських регіонах — 50—75 км, а в межах западин морів та океанів — від 5 до 10 км. Верхня частина земної кори складається головним чином з осадових порід. Осадова оболонка, середня (виражена тільки в межах континентів) — гранітна, нижня (розвинута під континентами та під океанами) — базальтова. На кристалічних щитах осадового шару, як правило, немає, а є «гранітний».

Літосфера — це зовнішня тверда оболонка Землі, що охоплює всю земну кору й частину верхньої мантії; вона складається з осадових, вивержених і метаморфічних порід. Літосфера, як елемент глобальної екосистеми, виконує важливі функції:

– на її поверхні живе більшість рослинних і тваринних організмів, у тому числі й людина; – верхня тонка оболонка літосфери на материках - це ґрунти, що забезпечують умови життя для рослин і є основним джерелом отримання продуктів харчування для людей; – літосфера — це й «комора» корисних копалин — енергетичної сировини, руд металів, мінеральних добрив, будівельних матеріалів тощо.

У літосфері періодично відбувалися й відбуваються грізні процеси — виверження вулканів, землетруси, зсуви, селі, обвали, ерозія земної поверхні, які призводять до небезпечних екологічних ситуацій на певних ділянках планети. Іноді ці процеси спричинюють глобальні екологічні катастрофи.

Нижня межа літосфери нечітка й визначається за різким зменшенням в'язкості порід, збільшенням їхньої щільності та іншими геофізичними характеристиками. Товщина літосфери на континентах і під океанами різна й становить відповідно 25—200 та 5—100 км. Найглибші шахти, пройдені людиною, сягають З— 4 км, а найглибша в світі свердловина (пройдена на Кольському півострові) — трохи більше за 12 км. Про склад і будову глибших зон літосфери нам відомо лише на основі непрямих методів (сейсмо- та електророзвідка, гравіметрія тощо).

Розвиток літосфери відбувається під впливом ендогенних та екзогенних процесів (в їх складній взаємодії у верхніх частинах земної кори), найважливішими з яких є тектонічні, магматичні, метаморфічні, денудаційні, акумулятивні, хемогенні й біогенні.

Їх рушійною силою є внутрішня енергія Землі, сила тяжіння, хіміко-гравітаційна диференціація, радіоактивний розпад, енергія фазових перетворень речовини мантії, енергія сонячного випромінювання і фотосинтез. Найбільшими структурними одиницями літосфери є літосферні плити, обмежені зонами максимальної тектонічної, сейсмічної і вулканічної активності. Найбільші з них: Євроазіатська, Американська, Африканська, Тихоокеанська, Індоавстралійська і Антарктична.

Згідно з теорією тектоніки плит, літосферні плити під впливом конвективних течій в мантії Землі рухаються по астеносфері з швидкістю від перших міліметрів до 10-20 см/рік.

Це викликає деструкцію і розрив материкових брил в зонах розтягнення, їх горизонтальне переміщення, рифтогенез і формування молодої кори в ложі новоутворених океанів; скупчення, яке супроводжується насувами, підсувами, складчастістю і гороутворенням – в зонах стиснення.

Відповідно до цього, границі плит поділяються на дивергентні або рифтогенні, конвергентні (які, у свою чергу, поділяються на  субдукційні і колізійні) і границі по трансформних розломах.

Слід зауважити, що тектоніка плит, яка майже повсюдно прийшла на зміну геосинклінальній теорії в 60-і – 70-і роки ХХ століття, відтоді значно видозмінилася, далеко відійшла від первинного вульгарно-механістичного трактування найскладніших геодинамічних процесів.

У наші дні однією з найбільш популярних теорій мобілістського напряму є терейнова модель розвитку літосфери,  яка також передбачає істотні горизонтальні переміщення ділянок земної кори. Земна кора характеризується горизонтальною і вертикальною неоднорідністю або анізотропією, пов’язаною з різною еволюцією її ділянок. Виділяються два головних типи земної кори: континентальна й океанічна, котрі відрізняються складом, будовою і потужністю.

У континентальній корі, потужність якої змінюється від 25-45 км до 45-75 км (в областях гороутворення) виділяються (зверху): осадочний, «гранітний» і «базальтовий» шари. В океанічній корі, потужність якої звичайно не перевищує  2-10 км, «гранітний» шар відсутній.

На відміну від континентальної кори, де відомі породи глибокого докембрію, вік океанічної кори сучасних океанів повсюдно не давніший мезозою. Виділяються також проміжні типи кори, такі як субконтинентальна і субокеанічна з перехідними характеристиками. Відповідно до типів кори, її найбільшими структурними елементами є континенти й океани. У складі як тих, так і інших розрізнюються давніші стійкі тектонічні області, а також відносно молодші мобільні. Континенти – великі масиви земної кори континентального типу, значна частина яких виступає над поверхнею Світового океану, а периферійні складають шельфові зони і континентальний схил. Зараз є 6 континентів: Євразія, Африка, Північна Америка, Південна Америка, Австралія і Антарктида, однак у попередні геологічні епохи їх кількість була помітно меншою, аж до єдиної континентальної брили Пангеї, котра розділилася спочатку на Лавразію і Гондвану, подальше дроблення яких згодом і дало нинішню конфігурацію світу. Найбільшими тектонічними структурами континентів є давні платформи (кратони) і рухливі пояси. Перші з них є найдавнішими і тектонічно малорухливими областями, складеними докембрійськими метаморфічними породами, які виступають на поверхню у вигляді щитів, а решта їх площі перекрита платформним чохлом. Кратони не завжди були стабільними, навпаки, на ранніх етапах розвитку вони були тектонічно і магматично активними областями, які зазнали процеси кратонізації після їх консолідації.

Основні давні платформи: Східноєвропейська, Сибірська, Китайсько-Корейська, Південнокитайська, Індостанська і Аравійська в Євразії; Африканська, Австралійська, Антарктична, Північноамериканська, Південноамериканська  – на відповідних континентах. Платформний чохол має, як правило, пологе залягання, потужність до 5 км, яка збільшується в плоских чашоподібних западинах або синеклізах і зменшується в таких же плоских підняттях – антеклізах.

Синеклізи можуть формуватися над центральними  частинами щитів (наприклад, синекліза Гудзонової затоки на Канадському щиті, Ботнічна   на Балтійському), над периферійними (Прикаспійська синекліза на півдні Російської  платформи), над авлакогенами або їх зчленуванням (Українська і Московська); особливим типом синекліз є трапові типу Тунгуської на Сибірській платформі або Парана на Південноамериканській платформі, з потужними покривами платобазальтів. Прикладами антекліз можуть бути Воронезька і Білоруська на Російській платформі, Анабарська на Сибірській, Центрально-Канзаська, Нашвіл-Цинцінаті на Північноамериканській. Специфічним типом платформних структур є авлакогени, які становлять собою внутрішньо-платформні лінійні рухливі зони. Звичайно це глибокі (до 5-10 км) вузькі (10-100 км) видовжені до 1000 км прогини, обмежені розломами. В сучасній структурі вони мають вигляд або вузьких лінійних складчастих зон (Дансько-Польський авлакоген), або широких западин-синекліз (Дніпрово-Донецький), або є комбінацією лінійних прогинів-грабенів і піднять-горстів (зона Вігита Північноамериканської платформи). Виділяються також менші структурні форми типу гранітно-гнейсових куполів давніх щитів і масивів, плит різноманітного віку консолідації, прогинів або западин, склепінь або виступів, валів і т.д.

Рухливі (складчасті) пояси – наступний глобальний структурний елемент земної кори. Це широкі (до сотень кілометрів), вельми протяжні (до тисяч кілометрів) зони тривалого розвитку, де проявлені інтенсивні процеси тектоніки, складчастості, магматизму різного віку.

Їх закладання приурочене до границь літосферних плит, а складна історія геологічного розвитку відображає процеси взаємодії останніх. Таким чином, рухливі пояси – довгоживучі полігенні тектонічно активні структури, де процеси деструкції ділянок і блоків давньої континентальної кори супроводжуються і тісно переплітаються з конструктивними процесами формування нової кори і нарощування старих континентів. Найбільшими є Монголо-Охотський, Середземноморсько-Гімалайський і Тихоокеанський рухливі пояси. Перший з них займає міжплатформне положення в обрамленні Сибірської платформи, відділяючи її від Східноєвропейської і Китайсько-Корейської платформ.

На півдні він змикається з Середземноморським, на сході – з Тихоокеанським рухливими поясами, а на півночі, можливо, переходить до Арктичного складчастого поясу, фрагменти якого виділяються в Арктичному секторі Азіатського материка (Таймир, Нова Земля й ін.).

Середземноморський пояс на значному протязі також займає міжплатформне положення, але на південно-східному фланзі граничить з ложем Індійського океану. Тихоокеанський пояс обрамлює Тихоокеанську літосферну плиту, відділяючи її на заході від Сибірської платформи (де він змикається із східним або Монголо-Охотським сектором Урало-Монгольського поясу), Китайсько-Корейської і Південнокитайської платформ, а на заході -   від Північно- і Південноамериканських платформ. Потрібно також згадати Тасманійський і Західно-Антарктичний пояси, які обрамлюють, відповідно, із сходу Австралійську і з заходу Антарктичну платформи. У межах рухливих поясів виділяються складчасті області і системи, які відрізняються складом, будовою і віком консолідації.

Вік складчастих областей, які, як правило, мають полістадійну природу, звичайно співвідносять з віком останньої фази складчастості: байкальської, салаїрської, каледонської, герцинської, кіммерійської, альпійської і їх аналогів на різних континентах.

Виділяються евгеосинклінальні прогини – зони, які зазнали дуже глибокого і тривалого занурення й інтенсивного осадконагромадження, яке супроводжувалося бурхливими проявами вулканізму, або без них (міогеосинкліналі), а також пов’язані з ними лінійні зони піднять (геоантикліналі) і відносно ізометричні тектонічно малорухливі серединні масиви з давньою корою континентального типу.

Міогеосинкліналі закладені на роздробленій і витонченій континентальній корі, евгеосинкліналі, які відрізняються наявністю офіолітових комплексів, основних і ультраосновних вулканічних порід, – на корі океанічного типу. Розвиток рухливого поясу характеризується неодноразовою зміною тектонічних режимів, періоди розтягнення змінюються періодами горизонтального стиснення.

Ці процеси супроводжуються складною багаторазовою складчастістю, насувами і тектонічними покривами, значним горизонтальним переміщенням блоків земної кори (терейнів) і гороутворенням. Вздовж границь з платформами виникають крайові передгірні прогини, а в тиловій частині гірських систем – міжгірні западини, які заповнюються продуктами розмиву новоутворених гірських споруд.

Особливо складну структуру мають крайові геосинклінальні пояси, де разом присутні берегові хребти, котловини крайових морів, вулканічні острівні дуги і глибоководні океанічні жолоби. Після завершення геосинклінального процесу колишні геосинкліналі перетворюються на області завершеної складчастості, які, у свою чергу, можуть частково трансформуватися в молоді плити і платформи.

Інші можуть зазнавати впливу пізньої активізації з формуванням зон відроджених гір або зон повторного орогенезу, які часто супроводжуються вулканізмом і утворенням вулканічних поясів.

Деякі райони молодих, а також давніх платформ під впливом горизонтального розтягання перетворюються у внутрішньоматерикові рифтові зони (Байкальський рифт, Східно-Африканська рифтова система). Можливо, вони є зародками майбутніх океанів… Однак, найбільш грандіозні рифтові зони приурочені до осьових частин океанів, де вони складають єдину рифтову систему нашої планети загальною протяжністю до 60 тис. км. Вони різко розчленовані на поздовжні хребти і вузькі рифтові долини між ними, характеризуються високим тепловим потоком й інтенсивними смугоподібними аномаліями магнітного поля.

Рифтові пояси розтинаються поперечними трансформними розломами зі зміщенням сегментів за механізмом зсувів на відстань від кількох десятків до сотень кілометрів. Зазвичай їм відповідають глибокі (до 5 км) ущелини, які розтинають ложе океану і схили підводних хребтів.

У межах гребенеподібних частин хребтів морські осадки практично відсутні, однак розвинута вузька (3-5 км) зона утворення океанічних базальтів, численні зяючі тріщини, активна гідротермальна діяльність з відкладанням металоносних слабко літифікованих осадків і масивних сульфідів.

Ймовірно, в осьовій частині рифтових серединно-океанічних зон в умовах спредингу (розсування) літосферних плит відбувається формування нової океанічної кори. Швидкість спредингу досягає від 2 до 18 см/рік. Ця точка зору підтверджується деякими особливостями будови океанічних плит – обширних відносно стабільних областей, якими складена значна частина океанічного ложа між серединно-океанічними хребтами і окраїнами материків. Звичайно їм відповідають абісальні западини океанів.

В основі плит знаходиться габро – піроксеніт – перидотитовий комплекс (3-5 км), у верхній частині – шар (2-3 км) низькокалієвих базальтів толеїтового ряду, який перекритий порівняно малопотужним чохлом океанічних осадків.

Вік як базальтів, так і осадочних порід, які їх перекривають, по-перше, повсюдно не давніший юрського часу (є поодинокі знахідки тріасових відкладів неясної природи), а, по-друге, послідовно зменшується від континентальних схилів до рифтових хребтів, де виливаються сучасні базальти.

Цікаво також відзначити поздовжно-смугоподібну форму магнітних аномалій океанічного ложа, особливо Атлантичного океану, що на думку ряду дослідників відображає поступальні етапи утворення океанічної кори і розсування океанів, переважно з другої половини юрського періоду.

Є й інша концепція утворення океанів, а саме внаслідок дроблення, розтягання, опускання і переробки континентальної або океанічної кори, яка існувала раніше.

Фрагменти такої кори часто спостерігаються у зовнішніх зонах океанів. Розрізнюються також новоутворені (Атлантичний, Індійський) і оновлені (Тихий) океани. Останній вважається найбільш давньою структурою планети. Напевне, найцікавішими, найскладнішими і найрізноманітнішими геологічними структурами нашої планети є континентальні окраїни або зони переходу континент-океан. Виділяється два типи окраїн: пасивні (атлантичного типу) й активні (тихоокеанського типу).

Перші з них простежуються переважно вздовж границі континентальної та океанічної кори атлантичного узбережжя Африки, Америки й ін. Вони характеризуються відсутністю сейсмічності і вулканізму, а гіпсометрично становлять круту флексуру, яка занурюється до океану.

У їх будові виділяють континентальний шельф, континентальний схил і континентальне підніжжя, котре складене потужними (до 5-7 км) уламковими осадочними товщами, матеріал яких надходив з  розташованого поблизу материка. Часто розвинені бар’єрні рифи і поклади солей, осадочні відклади іноді концентрують великі запаси нафти (Гвінейська затока, Мексиканська затока й ін.). Активні окраїни, які особливо поширені по обрамленню Тихого океану, становлять собою високосейсмічні області активної взаємодії океанічної і континентальної кори на границях літосферних плит.

Основними структурними елементами окраїн цього типу є ряд пов’язаних між собою структур: глибоководних жолобів, вулканічних острівних дуг, западин крайових глибоководних морів, окраїнно-континентальних вулканічних поясів.

Характерним є чергування тектонічних клинів і блоків з земною корою різного типу і наявність офіолітів. Остання обставина властива структурам давніх континентальних окраїн. У зоні острівних дуг спостерігається висока тектонічна активність, відбуваються масштабні вертикальні і горизонтальні переміщення за системами зсувових, насувних і підсувних деформацій. Як правило, вони супроводжуються землетрусами, осередки яких складають фокальну зону Беньофа, що відносно полого занурюється під континент.

Ця магмогенеруюча зона підвищеної рухливості, активних сколюючих напружень, в’язкого розігрівання, очевидно пов’язана із зануренням літосферної плити під острівну дугу або континент (субдукція). Інший тип взаємодії, а саме приєднання консолідованих блоків кори різного складу і будови до континенту, що вже сформувався,  називається колізією. Ймовірно, процеси стиснення і тангенціальних сколових напружень континентальної окраїни супроводжуються процесами розтягнення земної кори, результатом якого можуть бути системи окраїнних глибоководних басейнів (Тонга, Кермадек, Маріанський, Новогебрідський, в попередні часи – Японський та Охотський).

Таким чином, наша планета є єдиним геологічним об’єктом, який живе за системою природних законів. Її основні структурні елементи знаходяться в постійній складній взаємодії, зміні, русі.

Процеси перетворення вигляду нашої планети навряд чи можна пояснити з точки зору однієї, навіть найсучаснішої гіпотези або теорії. Кожний регіон є неповторним і своєрідним, кожне родовище є унікальним.

6. Основні проблеми грунтового покриву:

порушення (деградація, ерозія грунтів,

засолення, заболочення) та забруднення

(характеристика видів забруднень)

Ґрунтовий покрив Полтавської області формувався під впливом помірного клімату з близьким до оптимального зволоженням; переважно на лесових карбонатних пухких породах, багатих на елементи мінерального живлення і сприятливих за фізико-хімічними властивостями; лучно-степовою і степовою рослинністю на слабо дренованих вододілах і терасах, та широколистяно-лісовою рослинністю на  розчленованих     правобережжях      річок; на півдні області − в умовах неглибокого залягання ґрунтових мінералізованих вод, на півночі − промивного водного режиму; під впливом давнього господарського освоєння. Ці фактори зумовили переваження в ґрунтовому покриві області чорноземів, і опідзолених ґрунтів (перших − переважно на вододілах під степами, других − під лісами). Різні види чорноземів займають понад 92% площі орних земель і 84% всіх сільськогосподарських угідь території Полтавщини. У тому числі 2/3 площі орних земель становлять чорноземи типові (включаючи їх залишково-солонцюваті й вилугувані відмінності). Ці ґрунти характеризуються потужним гумусованим профілем (80.... 120 см), формування якого зумовлено великим обсягом відмерлої рослинної маси, яка щорічно надходила в ґрунт за умов панування лучних степів, а також глибоким проникненням вологи, яка перерозподіляла гумус. Профіль значно переритий землерийними тваринами. Верхня його частина мала агрономічно цінну зернисто-грудочкувату структуру, яка забезпечувала оптимальне мінеральне живлення рослин. Залежність ґрунтового покриву від зміни клімату в найбільшій мірі проявляється на лесових вододільних рівнинах (із північного заходу на схід і південний схід області). Середньогумусні відмінності чорноземів із вмістом гумусу понад 6% поширені на схід від долини Ворскли, а малогумусні (до 6% гумусу) − на захід від неї. На південному сході Полтавщини чорноземи типові лісостепу поступово переходять в чорноземи звичайні північного степу (у південних частинах Новосанжарського, Машівського, Карлівського, Кобеляцького  районів). Ці ґрунти родючі, але розвивались в умовах більшого дефіциту зволоження, тож потребують зрошення. Гумусований профіль їх менш потужний (70... 100 см). Прикладом залежності ґрунтового покриву від рельєфу є розташування опідзолених ґрунтів. В наш час вони займають площі під широколистяними лісами, а також 6,5% орних земель області (на місці вирубаних лісів). Ці ґрунти сформувалися переважно біля крутих правих берегах річкових долин. На найбільш крутих бровках корінних схилів вузькими смужками зустрічаються ясно-сірі, далі, ближче до вододілів їх змінюють сірі лісові ґрунти. Під ділянками, де ліс в більш вологі епохи витісняв формувались спочатку опідзолені чорноземи, а потім їх змінювали темно-сірі лісові ґрунти. Негативною рисою цих ґрунтів є "запливання" після дощів. На ділянках, де опідзолені чорноземи (рідше − темно-сірі ґрунти) впродовж кількох сотень років перебували під землеробською культурою, сформувались реградовані чорноземи. За умовами для вирощування озимої пшениці опідзолені й реградовані чорноземи є найбільш сприятливими ґрунтами. Іншим прикладом впливу рельєфу на ґрунтовий покрив є розташування різною мірою засолених ґрунтів (біля третини площі орних земель і сільськогосподарських угідь). За цим показником Полтавщина виділяється серед інших лісостепових областей. Найбільші масиви солонцюватих ґрунтів поширені на півдні області. Вони приурочені до широких древніх терас Дніпра, понизь Сули, Удаю, Ворскли, Псла, а також до западин на не дренованих вододільних рівнинах, в умовах близького залягання мінералізованих ґрунтових вод. Їх реакція лужна, що перешкоджає вирощуванню картоплі, пшениці та інших культур. Дещо краще зростають на цих ґрунтах кукурудза, горох, деякі кормові культури. Найбільшу площу серед них займають чорноземи залишково-солонцюваті і слабо-солонцюваті (27% площі орних земель). У комплексі з ними поширені солонцюваті види ґрунтів (наприклад, чорноземи солонцюваті), солонці та солоді. Велика мозаїчність ґрунтового покриву лесових терас та низьких вододілів зумовлена відмінностями умов зволоження, рівня залягання ґрунтових вод. Так, у степових блюдцях півдня області від верхньої частини до днина зміни ґрунтів ідуть в напрямку: чорноземи типові залишково-солонцюваті → лучно-чорноземні  солонцюваті ґрунти → солонці солончакові → содові солончаки → солоді (глибина залягання ґрунтових вод − до 2 м). На заплавах і низьких терасах долин річок велика мозаїчність ґрунтів зумовлена не тільки складним мікрорельєфом, різним характером зволоження (поверхневого і підземного), але й складом гірських порід. Так на піщано-глинистих давньо-алювіальних відкладах перших надзаплавних терас сформувалися дерново-підзолисті ґрунти під сосновими і мішаними лісами, характерними для Полісся. У південній частині Полтавщини на цих відкладах поширені дерново-борові і дернові ґрунти. Всі вони мало придатні для землеробства. На заплавах річок та днищах балок приурочені (по мірі підвищення рівня ґрунтових вод) змінюються: лучно-чорноземні, лучні, лучно-болотні, болотні і торфово-болотні, іноді − низинні торфовища. Останні найбільше поширені в долинах Оржиці, Удаю, Сули, Хоролу. Підвищення родючості ґрунтів Полтавщини потребує заходів по їх меліорації (покращенню водного режиму; структури; усуненню несприятливих для рослинності фізико-хімічних властивостей; засоленості, надмірної кислотності тощо), та по охороні від прискореної ерозії, дефляції, хімічного забруднення. Якість ґрунтів є найважливішим чинником при оцінці земельних ресурсів територій. За 100-бальною шкалою середня якість ґрунтів Полтавщини становить 65 балів (по Україні — 60 балів). За цим показником Полтавщина поділяє 6-7 місце (на рівні з Хмельниччиною, після Черкаської, Чернівецької, Тернопільської, Вінницької, Кіровоградської областей). Загальна площа земельних ресурсів Полтавщини складає  2,875 млн. га, з яких 2,183 млн. га припадає на землі сільськогосподарського призначення (майже 78%). Орні землі займають 1,759 млн. га. Середня розораність становить 61,2% території Полтавщини, або 80,6% від площі сільськогосподарських угідь що суттєво більше, ніж в середньому по Україні. Орні землі (агроландшафти) найбільшу площу займають у Гребінківському районі (понад 78% від усієї його території), найменшу − в Кременчуцькому й Глобинському районах (біля 50%). Найменша розораність характерна як для крайніх південних районів (що зумовлено засоленістю ґрунтів), так і крайніх північних районів області – Котелевського, Чорнухинського, Гадяцького (що зумовлено значною еродованістю земель). Велика розораність Гребінківського й Оржицького районів головним чином пов’язана з їх плоским рельєфом, зручним для обробки земель, а Машівського й Карлівського районів – з рівнинністю поверхні у поєднанні з високою родючістю ґрунтів. Середня забезпеченість орними землями на 1 жителя Полтавщини становить 1,15 га (на 2007 рік), що у півтора рази вище, ніж у середньому по Україні. Під сіножатями зайнято 157 тис. га (5,47% від площі усіх земельних угідь області або 7,2% від площі сільськогосподарських угідь); під пасовищами – 190 тис. га (6,62% від площі усіх земельних угідь або 8,7% від площі сільськогосподарських угідь). Багаторічні насадження становлять 3,4% від площі сільськогосподарських угідь і 2,2%  площі області. Сіножаті й пасовища розташовані переважно на заплавах річок і в балках. Надмірна сільськогосподарська освоєність і велика частка орних земель зумовлюють основні екологічні проблеми, пов’язані із землеробством. На Полтавщині у різній мірі деградовано 79% сільськогосподарських угідь і 75,5% орних земель (у тому числі 9,4% − сильно деградовані). Основною причиною деградації ґрунтів є прискорена водна та вітрова ерозія (дефляція), як наслідок розташування орних земель на схилах понад 2º (16% ріллі), а також застосування еколого-небезпечної техніки та технології тощо. За даними інституту "Полтаваземпроект",  в області 82,5 тис. га  дефляційно- та 238,7 тис. га ерозійно-небезпечних земель. За даними вчених Полтавської державної аграрної академії, урожаї пшениці на сильно змитих ґрунтах (близько 8 тис. га) знижується на 50 – 60 % у порівнянні з незмитими. Загальний об’єм ґрунту, еродованого з орних земель, щорічно перевищує 7 млн. т, або 3,5  тонн з га, що є показником, нижчим за середній по Україні (15 т/га). Найбільшу площу еродованої землі займають в північних районах – Гадяцькому, Чорнухинському, Зіньківському, Лохвицькому (31...50% сільськогосподарських земель). Для боротьби з ерозією застосовується комплекс заходів, відомих під назвою «контурно-меліоративне землеробство» (планування полів у відповідності до контурів ландшафтів і впровадження для кожного контуру оптимальних меліоративних заходів і систем землеробства). Зокрема, на ерозійно-небезпечних землях застосовується відвальна оранка відвальних схилів; вирощування багаторічних трав із смугами (20...70 м) просапних культур, щілювання (яке одночасно зберігає до 750 м3 води на га); залуговування дуже еродованих земель, терасування схилів і обвалування вершин ярів, створення полезахисних протиерозійних лісосмуг. Чималий протиерозійний ефект дає безвідвальна обробка ґрунту. Разом ці заходи наполовину зменшують ерозію (потенціальні втрати ґрунту). Ерозія є однією з основних причин порушення структури  ґрунтів, зменшення вмісту гумусу, елементів мінерального живлення рослин. Так, у чорноземах типових середньо-гумусних вміст гумусу сягав 6…10% (зараз 3...5%). Їх структура була зернисто-грудочкова (зараз − пилувата, що зумовлює пересихання у ущільнення ґрунтів). Для компенсації втрат гумусу необхідне внесення  до 8...10 т гною; заорювання у ґрунт частин рослинної маси; внесення нормованої кількості мінеральних добрив. Проблемою останніх десятиліть стала хімічна забрудненість ґрунтів. Так, при застосуванні  авіації до 70% маси отрутохімікатів не досягало цілі. Великою проблемою є забруднення культурної рослинності та ґрунтів пестицидами, азотними добривами (розкладання яких зумовлює утворення нітратів) тощо. Підвищення продуктивності землеробства не можливе без меліорації (комплексу заходів щодо покращення родючості земель). Застосовують різні види меліорації. Так, на початок 1990-х років водні меліорації проводилися на площі 88,44 тис. га (4,3% сільськогосподарських угідь). У тому числі осушувалися 31,4 тис. га заболочених та перезволожених земель (переважно на заході області), зрошувалося 57,04 тис. га (в основному у Глобинському, Кременчуцькому, Кобеляцькому, Машівському, Новосанжарському районах – на  півдні області). В області близько 550 тис. га орних земель (31,4% їх загальної площі), які потребують хімічної меліорації. З них 318 тис. га – кислі ґрунти (на півночі області). Для зменшення кислотності слід використовувати вапнякове борошно і дефекат. 226 тис. га орних земель у різній мірі солонцюваті і засолені (переважно на півдні Полтавщини). Для їх меліорації використовують гіпс, фосфогіпс, сірчанокисле залізо. Фітомеліоративний ефект полезахисних смуг (понад 2,5 тис. га) полягає у підвищенні урожаю зернових на 2...3 ц/га, а зеленої маси – на 20...30 ц/га. Таким чином для Полтавщини характерні відносно невеликі площі земель, які потребують водних меліорацій; але значні площі підлягають хімічним меліораціям, покращення умов мінерального живлення рослин. На практиці різні види меліорації та протиерозійних заходів носять комплексний характер (наприклад: зрошення, гіпсування, внесення комплексних міндобрив і органіки тощо). Перелічені заходи у поєднанні з селекційною роботою, впровадженням засобів захисту рослин повинні зумовлювати зростання продуктивності землеробства.