Саморозвиток і самореалізація сучасної молоді в сфері дозвілля

Саморозвиток - це усвідомлений і керований особистістю процес, в

результаті

якого відбувається удосконалення фізичних, розумових і моральних

потенцій людини, розгортання її індивідуальності. Процес саморозвитку не

має меж, як немає меж досконалості людини.

Важливою умовою, первинною сходинкою саморозвитку особистості є

внутрішня потреба у його здійсненні та самопізнання себе. Самопізнання -

це вивчення себе як частини природи, виявлення своїх біологічних

особливостей і* потреб, це розуміння себе як частини соціуму, це

усвідомлення себе і як морального та духовного феномену. Адекватно

пізнати себе, вгадати свою силу - справа непроста.

Самореалізація особистості.

Відомо, що найбільш повне розкриття здібностей людиниможливо лише в суспільно значущої діяльності. Причому важливо, щобздійснення цієї діяльності детермінувалася не тільки ззовні  (суспільством), але і внутрішньою потребою самої особистості. Діяльністьособистості в цьому випадку стає самодіяльністю, а реалізація їїздібностей у даній діяльності здобуває характер самореалізації. З. Фрейд був одним з перших, хто спробував побачити в домінантнихінстинктах людини потреба в самореалізації. Самореалізація, по  З. Фрейда, локалізується в несвідомому шарі людської психіки іпроявляється в «прагненні до задоволення", властивій людині з народження.  Цією інстинктивної потреби в самореалізації протистоять нав'язанісуспільством імперативні вимоги культури (норми, традиції, правила іт.д.), основна функція яких складається в цензурі за несвідомим, упридушенні інстинкту подібних потреб.

Чимало сторінок присвячує характеристиці потреби в самореалізації  Е. Фромм. Він зв'язує її з потребами людини в Ідентизація іцілісності. Людина, відзначає Фрейд, відрізняється від тварини тим, що вінпрагне вийти за межі безпосередніх утилітарних запитів, хочезнати не тільки те, що необхідно йому для виживання, але і прагнепізнати сенс життя і сутність свого "Я". Ця самореалізація досягаєтьсяіндивідом за допомогою вироблюваної їм системи орієнтацій у спілкуванні зіншими людьми. Ідентизація і є те «відчуття», яке дозволяєіндивіду з повною підставою сказати про себе як про «Я», і соціальне середовищеактивно впливає на цю потребу. Потреба в самореалізації, за Фроммом,є екзистенціальна потреба - психічний стан, вічне інезмінне у своїй основі. Соціальні умови здатні змінити лишеспособи її задоволення: вона може знайти вихід у творчості й уруйнуванні, у любові й у злочині і т.д.

Особистісне зростання

Проблема розвитку особистості розв'язується у психології неоднозначно.

Фундаментальною ідеєю більшості вітчизняних досліджень є ідея про те, що особистість людини (так само, як потреби і свідомість) створюється тими суспільними за своєю природою відносинами, в які людина вступає у своїй діяльності. Ситуація розвитку дитини, як відзначав Л.С. Виготський, з самого початку є соціальною і культурною ситуацією: всі відносини дитини зі світом опосередковуються для неї стосунками з іншими людьми, і насамперед із дорослими.

Народження свідомої особистості - це початок тривалого і драматичного шляху розвитку особистості дорослої людини. Людина впродовж життя переживає вісім психосоціальних криз (за Е. Бріксоном), специфічних для кожного віку.

Першу кризу людина переживає на першому році життя. Вона пов'язана із задоволенням дитиною за допомогою дорослого своїх фізіологічних потреб, внаслідок чого розвивається її довіра чи недовіра до навколишнього світу.

Друга криза пов'язана з першим досвідом навчання дитини, виробленням навичок охайності. Розуміння дитини, систематичність і послідовність у навчанні розвиває самостійність, тоді як покарання й непослідовність - страх і сумнів.

Третя криза відповідає дошкільному вікові, коли відбувається самоствердження дитини. Плани, які вона постійно будує і які їй дають змогу здійснити, сприяють розвитку в неї почуття ініціативи. Навпаки, переживання повторних невдач призводить до закріплення почуття провини.

Четверта криза відбувається в шкільному віці. Залежно від шкільної атмосфери, стосунків з однокласниками й учителями, методів виховання в дитини розвивається смак до роботи або почуття меншовартості.

П'ята криза спостерігається в підлітковому віці, коли засвоюються зразки поведінки. Позитивний вихід розвиває ідентифікацію, негативний спричиняє рольову плутанину.

Шоста криза характерна для юнацького віку. Вона пов'язана з пошуком близькості з коханою людиною. Відсутність досвіду може призвести до ізоляції людини та її замкнення в собі.

Сьому кризу переживають у 40-річному віці. За умов нормального розвитку цей вік вирізняється високою продуктивністю діяльності, активізацією почуття збереження роду (генеративності), повагою до мудрості. Нерозв'язана криза зумовлює застій.

Восьма криза припадає на час старіння, коли підбивають підсумки життя. На цьому етапі особистість або досягає цілісності й приймає неминуче, або завершує життя у відчаї страху перед смертю.