2. Роль дорослого в розвитку дитини.

У розвитку дитини провідна роль належить дорослому. Потреба у співробітництві з дорослим виникає ще в ранньому дитинстві, коли дорослий цілком забезпечує усі життєві потреби людини. Він вводить дитину в навколишній світ, задовольняє потребу у пізнанні, допомагає здійснити соціалізацію. У процесі взаємодії з дорослим формується особиста свідомість дитини. У дошкільному віці вона проходить шлях від відокремлення себе від дорослого („Я сам”) до відкриття свого внутрішнього життя, тісно пов’язаного із зовнішньою діяльністю. Роль дорослого на етапах розвитку дитини - дошкільника неоднакова, вона увесь час змінюється:

– для немовляти дорослий є джерелом захищеності, позитивних емоцій, які передаються через турботу і ласку, обійми, голос матері;

– з 2,5 місяців дитина реагує на появу матері „комплексом пожвавлення”;

– для дитини раннього віку дорослий є джерелом практичних умінь та навичок. Наслідуючи, вона стає самостійною, незалежною від інших;

– дітям 4-5 років дорослий несе нові знання, пізнавальні враження, які втілюються у перші навчальні вміння;

– для старшого дошкільника цінність дорослого полягає у здатності брати участь у різноманітних соціальних зв’язках, орієнтуватися у між людських стосунках, а відтак – бути прикладом соціальної поведінки дитини, своєрідним „моральним еталоном”.

Д. Ельконін довів, що для дошкільника образ дорослого є не образом іншої людини, а образом себе, своєї майбутності, втілення у собі „іншого”. З певного моменту розвитку дитина уособлює в собі „дві людини” (Вона і Дорослий), і саме внутрішня взаємодія цих „двох людей” стимулює саморозвиток дитини. Персоніфікований образ дорослого спонукає дитину робити як дорослий; уміти те, що дорослий; жити як дорослий. При цьому дитині потрібен значущий дорослий – такий, який своїми якостями і рисами демонструє не себе, а ідеї та помисли життя дитини.

Потреба малюка у спілкуванні розвивається протягом усього дошкільного дитинства. Дорослий у цьому процесі виступає носієм історичного, культурного досвіду, моральних вчинків і є авторитетною особою. Дошкільник намагається його в усьому наслідувати. Н а такій взаємній довірі будується справжнє виховання. Януш Корчак відмічав, що вихователь , який не сковує, а звільняє, не ламає, а формує, не пригнічує, а підносить, не диктує, а вчить, не вимагає, а запитує, переживає разом з дитиною багато хвилин натхнення.

Для дошкільника є особливим зв’язок саме з вихователем, оскільки дитина в цьому віці великою мірою залежить від дорослого і в неї немає тривких і розвинутих взаємин з дітьми. О.Леонтьєв назвав стосунки вихователя з дитиною, яка потребує уваги до себе „малим інтимним колом спілкування”. Відповідність суб’єктів виховання – дитини і педагога – є передумовою його ефективного впливу на розвиток вихованця. За словами І.Беха, лише особистісно-орієнтоване виховання досягає розвивальної мети, оскільки воно спрямоване на усвідомлення вихованцем себе як особистості, на вільне і відповідальне самовираження. Вихователь ДНЗ повинен неодмінно бути значущою особою, яка є для дитини не просто близькою, а духовно близькою людиною. Це передбачає розуміння, прагнення і вміння вихователя зберігати і підтримувати самобутність дитинства, перетворення формальних взаємин на особистісні. При цьому важливо обирати оптимальні форми і методи виховання та навчання. Особистісно-орієнтоване виховання полягає у баченні потенційних можливостей вихованця, орієнтування на „зону найближчого розвитку” і водночас урахування закономірностей психічного розвитку кожної дитини.

У процесі виховання та навчання педагог повинен ураховувати сенситивні періоди, я в які дитина найбільш чутлива до певного виду навчання. Наявність сенситивних періодів психологи пояснюють тим, що навчання найбільше впливає на психічні якості, які лише починають формуватися і яким можна надати потрібного спрямування. Змінити якості, що вже сформувалися і закріпилися, значно важче.

Назвіть відомі вам сенситивні періоди на етапі дошкільного дитинства.

Отже, можливості виховання, транслятором якого є дорослий, зростають відповідно до того, наскільки воно охоплює життя дитини. Вихователеві важливо пізнавати характер і закони розвитку життя, вміло використовувати результати пізнання у своїй діяльності. Знаючи закони розвитку, педагог може цілеспрямовано керувати процесом виховання.