3. Становлення ідеї захисту прав дітей у міжнародному праві.

Дитинство - найважливіший, самобутній і неповторний період у становленні особистості. Саме в цей час дитина формується фізично, психічно й інтелектуально, набуває необхідних знань, умінь і навичок. І саме в цей період вона потребує найбільшої уваги й захисту. Будь-які травми полишають слід на все життя. Від ставлення до дітей, розуміння їхніх проблем, інтересів та потреб, стану охорони здоров’я залежить доля кожної дитини й розвиток суспільства загалом.

Нині діти в усіх країнах світу потребують захисту. 250 мільйонів дітей важкою працею заробляють на їжу, займаються шахрайством. 30 мільйонів - не мають змоги ходити до школи. Майже 5 мільйонів дітей щороку вмирають від голоду та хвороб. 40 мільйонів дітей не мають навіть документів про народження. Чимало дітей позбавлені батьківської опіки, зазнають насильства, стають жертвами зловживання наркотиків, ВІЧ-інфіковані. Багато в світі дітей-інвалідів, з хронічними захворюваннями, з нервово-психічними порушеннями.

У міжнародному праві ідея захисту дітей розвивалась поступово протягом багатьох сторіч. Але активізувався цей процес тільки в ХХ столітті. Почалося це зі створення інституту суспільної опіки, що стало першою практичною спробою захистити права дітей. Вінцем цих дій було видання в Англії у 1908 році Children Charter. Цей закон набрав чинності з 1909 року. Це була спроба першої кодифікації прав дітей, що в майбутньому стала основою для більш ґрунтовного і повного законодавства. Закон встановлював однакові права для всіх дітей - народжених у шлюбі і поза ним, визнавав необхідність ввічливого ставлення до них. Після цього документа в Бельгії у 1912 році був прийнятий Закон про захист дитинства. В 1919 році створена Народна організація Опіки над дитиною, метою якої була координація всіх дій, покликаних забезпечити реалізацію ідеї захисту прав дітей. Діяльність цієї організації викликала інтерес інших країн, що спонукало до міжнародного співробітництва в цій галузі.

Великий вплив у підготовці громадськості до розв’язання проблеми захисту прав дитини мала течія вільного виховання. Представники саме цього педагогічного напрямку першими заговорили про проблему прав дітей і стали на захист самої ідеї прав дитини. Вони вимагали визнання кожної дитини самостійною особистістю і декларували її право на вільний розвиток і освіту, які б відповідали природі дитини. Було навіть проголошено перше право дитини: ”Бути дитиною, виявляти свою дитячу природу, жити, думати, бачити світ, чинити як дитина”.

Книга „Вік дитини”, написана організатором жіночого руху шведкою Елен Кей, стала символом нової педагогіки. У ній автор акцентує увагу на кількох природних правах дитини: право на недоліки, право на недоторканість внутрішнього світу, право мати батьків (народжуватися здоровою і бажаною в результаті кохання). Кожна жінка має обов’язки по відношенню до ненародженої дитини, - писала Кей. Це закон природи на який доведеться зважати суспільству. Для цього воно має створити законодавство з охорони материнства і дитинства”. Свобода жінки, на думку Елен, закінчується там, де починається свобода дитини. Заради прав дітей можна і потрібно обмежувати права жінок.

Німецький педагог Людвіг Гурлітт до найважливіших прав дитини відносив її право на самостійність у житті, право на прояв власного характеру, право на переконання і свободу слова.

Я.Корчак і Вентцель розглядали освіту як загальнолюдську справу. Вони вірили, що не революції змінюють дух суспільства, а освіта. „Реформувати світ - це означає реформувати виховання, - писав Я.Корчак, - і якщо суть реформи суспільства - реалізація свободи то суспільство мусить насамперед подумати про свободу дітей”.

„Справді радикальне звільнення людства, суспільства, народу, дорослої індивідуальної особистості може бути здійснене тільки через повне і загальне звільнення дитини і взагалі молодого покоління...”, - заявив у своїй „Декларації” 1918 року Вентцель. Від свободи дитини до свободи індивідуальної і свободи всього суспільства - послідовність саме така. „Декларація” Вентцеля - це документ надзвичайний по своїй силі, який перевершує за радикальністю Конвенцію про права дитини. Вентцель проголосив такі права дітей: право на вибір вихователя; право іти від своїх батьків, якщо вони не справляються зі своїми обов’язками; право ухилятися від того виховання й освіти, що йде в розріз з індивідуальністю дитини; право на власні переконання та їхній вільний прояв, якщо це не порушує права інших членів суспільства; право не піддаватися покаранню і репресивним заходам.

Першим міжнародним документом, в якому озвучувалася проблема прав малолітньої людини, була Женевська декларація 1923 року. Уперше в історії людства було сформульовано право дитини на допомогу вихователя, захист, тобто в тих сферах життя, де раніш йшлося тільки про філантропію. Дана Декларація спрямована на створення умов, що забезпечують нормальний фізичний і психічний розвиток дитини. Проте цей документ мав лише декларативний характер, і тому реальний правовий захист був можливий шляхом створення норм національного права на основі прийняття державами міжнародних угод.

Першою такою угодою стала Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 року загальними зборами ООН. Вона почала діяти з 1976 року. В ній були зафіксовані основи захисту прав дітей. Свій розвиток ця Декларація отримала в Пактах Прав Людини. В цих актах гарантовані рівні права всім дітям і забезпечення їх основних соціальних потреб.

20 листопада 1959 року Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй прийняла Декларацію прав дитини, що регулює положення дитини в сучасному суспільстві. Головна ідея цього акту - „Добро - дітям”. Людство повинне забезпечити їх всім найкращим. Декларація закликає батьків, чоловіків і жінок, а також добровільні організації, місцеві влади і національні уряди до того, щоб вони визнали і намагалися дотримувати ці права шляхом законодавчих та інших заходів відповідно до її принципів. Декларація складається з 10 принципів, що проголошують права дітей. Основні з них говорять про те, що дитині, незалежно від шкіри, мови, статі, віри, законом повинен бути забезпечений соціальний захист, створені умови, які б дозволили їй розвиватися фізично, розумово, морально, духовно. Дитина повинна бути першою серед тих, хто одержує захист і допомогу. Вона повинна бути захищеною від усіх форм недбалого ставлення до неї, не говорячи вже про жорстокість та експлуатацію.

20 листопада 1989 року ООН була схвалена „Конвенція про права дитини”. Україна ратифікувала її у 1991 році. З гідно з Конвенцією дитина є суб’єктом усіх прав людини, про які говорять міжнародні документи. Конвенція - не просто декларація, а міжнародна угода, визнаючи яку, кожна країна, яка її ратифікувала повинна дотримуватися основних її вимог, в тому числі шляхом внесення доповнень і змін до свого законодавства з метою захисту дітей від різного виду посягань. В Конвенції передбачений механізм контролю за виконанням її положень.