Література.

1. Поніманська т.І. Дошкільна педагогіка. – к., 2004. – с. 27- 43.

2. Козлова С.А., Куликова Т.А. Дошкольная педагогика. – М., 2001.– С. 61-86.

3. Дошкольная педагогика /Под ред. В.И.Логиновой, п.Г.Саморуковой. – м., 1988.

4.Кононко О.Л. Психологічні основи особистісного становлення дошкільника. – К., 2000.

5.Костюк Г.С. Розвиток і виховання //Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. – К, 1989.

6. Эльконин Д.Б. Развитие личности ребенка-дошкольника /В кн. Психология личности и деятельности дошкольника. – М., 1965.

7. Божович Л.И. Личность и ее формирование в дошкольном возрасте. – М., 1968.

8. Кулачківська С.Е., Ладивір С.О. Я – дошкільник: вікові та індивідуальні особливості психічного розвитку. – К., 1996.

1.Єдність і взаємодія виховання та розвитку в становленні особистості дитини.

Спершу давайте з’ясуємо сутність понять: „індивід”, „особистість”, „індивідуальність”.

Індивід – це людина з притаманними їй біологічними особливостями, які є передумовами соціального розвитку.

Особистість – це людина, яка живе в суспільстві, наділена свідомістю, засвоює соціальний досвід, володіє соціально-обумовленим ставленням до оточуючого світу, людей, праці, природи, до самої себе. Отже, поняття „особистість” визначає соціальну сутність людини, сукупність її соціальних особливостей.

Індивідуальність – людина, особистість в її своєрідності. Індивідуальність виражає сукупність фізичних і психічних рис, життєвий досвід, що відрізняють одну людину від інших, роблять її неповторною.

Встановлення зв’язку між цими поняттями є неодмінною умовою правильного виховання, спрямованого на формування у дитини важливих загальнолюдських якостей з урахуванням можливостей її розвитку та індивідуальних особливостей.

Скажіть які фактори впливають на становлення особистості? Так, правильно біологічні, зокрема спадковість, соціальні – мікросоціум, макросоціум та виховання, і , звичайно ж, активність особистості. Який із названих чинників є провідним у формуванні особистості дитини? Виховання є головним фактором формування особистості, завдяки якому реалізується програма її соціалізації, розвиваються природні задатки і здібності.

Для повноцінного розвитку особистості необхідна взаємодія і біологічних і соціальних факторів. Народившись із певними задатками і якостями, людина протягом усього життя вдосконалюється морфологічно і функціонально. Знання педагогом законів біологічних і фізіологічних змін, що відбуваються з людиною допомагає йому здійснювати природовідповідну освіту дитини.

У науковому світі відомі біологізаторські, соціологізаторські теорії та теорія двох факторів розвитку, які протиставляють соціальні та біологічні чинники розвитку особистості.

Представники біологізаторських теорій визначальним чинником розвитку вважають спадковість, розвиток здібностей, рис характеру, з якими дитина народилася, рекомендують вихователям не втручатися в природний розвиток малюка. Головне, на їхній погляд, використовуючи спеціальні тестові завдання, розподілити дітей на групи, допомагаючи кожному здобути знання „за його силами”. Результатом упровадження цієї теорії є елітарні дошкільні навчальні заклади для дітей з підвищеними інтелектуальними здібностями. Так, у зарубіжній педагогіці найбільш поширений напрямок, який базується на філософії екзистенціалізму ( представники Ж.­–П. Сартр, Г.Марсель, М. Хайдеггер). Ця філософія проводить ідею ізольованості людини від суспільства. Екзистенціальна педагогіка розглядає розвиток особистості як процес індивідуального морального самовизначення у виборі рішень на основі самостійно дозріваючих знань і вмінь. Особистість – глибоко індивідуальна, а значить роль зовнішнього впливу на її розвиток мізерна. На думку педагогів-екзистенціалістів, педагогіка повинна розробляти систему індивідуального виховання, основне завдання якої полягає у вправлянні людини в самореалізації своєї особистості. Отже, ця теорія заперечує провідну роль виховання, соціальних умов, перебільшує значення саморозвитку та самовиховання особистості.

Педагогіка прагматизму і неопрагматизму. Її ідеї сформульовані ще в роботах Д.Дьюі. Представники Т.Брамельд, А. Комбсон. Виховання лише виявляє ті чи інші властивості і здібності людини, в кращому випадку дещо їх видозмінює, але абсолютно не здатне формувати нові якості особистості. Прагматична педагогіка, посилаючись на антропологічну єдність всіх людей, доводить можливість створення глобального виховання, не залежно від суспільного ладу, ідеології.

Теорія Д.Боульбі є різновидністю біологізаторських теорій. У ній стверджується, що раннє дитинство, зокрема набутий дитиною досвід та форми поведінки фатально впливають на становлення особистості в подальші роки. Д.Боульбі – автор книги „Материнський догляд і психічне здоров’я” пояснює характер і психічні властивості особистості дорослої людини наявністю чи відсутністю материнського догляду, активного емоційного контакту з матір’ю в ранньому дитинстві. Переоцінка та абсолютизація материнського спілкування примушує прибічників цього напрямку висловлюватися проти суспільного дошкільного виховання і цілеспрямованого виховання з раннього дитинства.

У соціологізаторських теоріях заперечувалися біологічні чинники розвитку, зосереджувалася увага на ролі соціального середовища, оскільки, на думку їх представників, усі малюки від народження мають однакові можливості, а розвиток є набуттям ними досвіду. Новонароджена дитина – це своєрідна „чиста дошка”, на якій можна „написати” все що завгодно. Правильно скерувавши розвиток дитини, можна сформувати людину такою, якою прагне бачити її педагог. Свої твердження вони аргументували тим, що люди, котрі виховувалися в різних умовах, виявляли різні розумові можливості. Дехто навіть переконував, що дітям, вихованим в умовах, які не стимулювали їхній інтелектуальний розвиток, не потрібно давати знання. Однак ці теорії не відповідають на питання, чому в однакових умовах формуються різні характери, прагнення, інтереси.

Представники концепції двох факторів розвитку визнають роль біологічних і соціальних чинників, але недооцінюють виховання і активність особистості.

Однак зв’язок між усіма чинниками розвитку особистості є надзвичайно складним і не обмежується уявленнями про нього представників цих теорій. Біологічне і соціальне – не два паралельні, незалежні один від одного чинники, вони одночасно і комплексно впливають на розвиток людини. Саме тому вітчизняна педагогіка розглядає процес формування особистості, беручи до уваги єдність біологічного і соціального у розвитку людини, підкреслюючи провідну роль соціального. Взаємодія природного і соціального відбувається постійно в розрізі історичного та онтогенетичного розвитку особистості. Змінюючи навкілля, людина змінює себе.

Серед біологічних факторів, які впливають на розвиток людини, є спадковість – відтворення у нащадків біологічної схожості з батьками. Успадковує дитина анатомо-фізіологічну структуру організму: колір шкіри, очей, волосся, особливості нервової системи, тип обміну речовин, здатність до певної діяльності тощо. Біологічні чинники є дуже важливими у загальному розвитку особистості. Адже людиною можна стати, маючи природні людські передумови розвитку: високорозвинену нервову систему, певним чином структурований мозок, тощо; вроджені задатки до певних видів діяльності ( музичний слух, поетичний дар, точність сприймання в поєднанні з координацією ока і руки тощо). Таких задатків генетика налічує до 200 видів. Проте це лише одна з умов успішної діяльності дитини в певних сферах, не менш важливим є раціональний та цілеспрямований вплив дорослого на неї.

Задатки можуть бути реалізовані лише в активній життєдіяльності індивіда, у сприятливому соціальному (мікор- та макро- середовищі). Поза соціумом здібності на основі задатків не розвиваються (приклад розвитку відомого французького професора етнографії Марі Івон). Вплив соціальних факторів може бути навмисним і ненавмисним, керованим і некерованим, об’єктивним і суб’єктивним, довгочасним і короткочасним, сприятливим і несприятливим, запрограмованим і випадковим, необхідним і можливим. У вихованні особистості важлива роль сім’ї, яка створює умови, закладає підґрунтя соціального та морального становлення дитини.

Поєднанням усіх чинників розвитку займається наука педологія. Педологія – наука про дітей, яка вивчає сукупність анатомічних, біологічних, соціологічних концепцій психологічного, фізичного розвитку дітей і молоді.

Розвиток людини – це кількісні та якісні зміни в організмі і психіці під впливом навколишнього середовища. Успішний розвиток особистості можливий за умови комплексного впливу біологічних, соціальних, виховних чинників, найсуттєвішими серед яких є виховання та навчання.

Рушійними силами розвитку є суперечності між рівнем досягнутого і новим змістом життя дитини, її інтересами, потребами.

Зовнішні чинники розвитку діють через внутрішні умови – природні дані дитини, її нахили, почуття, переживання. На думку Г.Костюка, виховання відіграє вирішальну роль у розвитку особистості за умови, якщо воно позитивно впливає на внутрішню активність дитини, її бажання, інтереси, нахили. Російський психолог П.Блонський був переконаний, що дитина – не ємкість, яку можна наповнити будь-яким змістом, вона засвоює з навколишнього середовища лише те, що відповідає її природі. Отже, і український, і російський психологи стверджували, що виховання має силу і є вирішальним за умови активності самої особистості.

Щоб жити в соціумі дитина повинна оволодіти здобутками людства, самостійно вона зробити це не може. Тому потрібне цілеспрямоване виховання, яке б відповідало рівню розвитку суспільства, природі дитини, за якого вона почувала б себе активним суб’єктом виховного процесу.

Український психолог сучасності О.Кононко розглядає розвиток дитини-дошкільника як процес становлення особливої форми цілісності – „єдиномножинності”, яка охоплює такі форми суб’єктивності: 1) дошкільник як суб’єкт вітального ставлення; 2) дошкільник як суб’єкт предметного ставлення; 3) дошкільник як суб’єкт спілкування; 4) дошкільник як суб’єкт самосвідомості.