3. Українська народна іграшка

На території України найдавніші прототипи іграшки знайдені в с. Мезин Коропського р-н Чернігівської обл. Це були фігурки пташок, вовка чи собаки, виготовлені з мамонтового бивня приблизно 25 тис. років тому. Вони використовувалися в обрядах.

У і ІV – ІІІ тис. до н.е. трипільці виготовляли керамічні жіночі статуетки, різноманітні фігурки тварин (овець, коней, биків та ін.) та їх дитинчат, які символізували плодючість.

Дитячі іграшки давніх слов’ян (дерев’яні коники, качечки) знайдено під час розкопок на Наддніпрянщині. Датовані вони приблизно Х – початком ХІІ ст. На той час припадає і виготовлення так званої технічної іграшки – луків, мечів, дзиґ.

У дохристиянський період іграшки переважно зображали священних тварин, птахів, фантастичних істот, що свідчить про їх зв’язок з язичницьким культом, народною міфологією. Після прийняття християнства іграшки використовували з ігровою та декоративною метою, однак деякі з них зберегли ритуальний характер і дотепер ( ялинкові прикраси до Нового року, святкові кульки тощо).

Від українських іграшок періоду ХІV – ХVІІІ ст. майже нічого не збереглося. Однак етнографи стверджують, що виготовлення забавок у ці часи не припинялося.

У другій половині ХVІІІ ст. внаслідок розвитку в Україні ярмаркової торгівлі розпочалося масове виробництво забавок на продаж. За традицією жоден ярмарок на Україні не обходився без дзвінкоголосих свищиків – невеликих фігурок птахів, ляльок – «пань», маленького посуду, звірів, що вміщуються на дитячій долоні. Їх виготовляли майже в усіх центрах гончарного виробництва. Недорогі, веселі та гарні вони привертали увагу і малюків, і дорослих.

Розквіт кустарного іграшкового промислу припадає на середину ХІХ ст. Найбільше виготовляли забавок на Поділлі, Наддніпрянщині, Прикарпатті. Серед тогочасних іграшок Наддніпрянщини кінця ХІХ ст. – дерев’яні кухлики, ляльки, маленькі моделі побутових речей, дзиґи, вітрячки та ін. Досить популярними біли механічні забавки з відповідними руховими елементами – вирізані фігурки попарно з’єднаних планками ведмедів, ковалів тощо; головоломки для дітей – велика і мала мороки. Велика морока складалася з двох довгих і 12-ти коротких кілочків, що утворювали на основній осі три хрестоподібні конструкції, а мала – із 4-х однакових кілочків, зв’язаних у хрестик. Їх необхідно було розібрати, а потім скласти.

Своєрідністю і майстерністю виконання славляться народні іграшки Опішні і Хомутця на Полтавщині, Ізюму і Нової Водолаги на Харківщині, Старої Солі та Яворіва на Львівщині, Косіва на Івано-Франківщині. За певної спільності пластичного вирішення вони різняться характером традиційного декоративного оформлення. Народні іграшки прикрашаються розписами, рельєфними декорами, покриваються блискучою кольоровою поливою. Глина – один із найдавніших матеріалів, якими користуються народні умільці. Сьогодні визначними центрами керамічної іграшки на Україні є Опішня та Косів. В Опішні виготовляють дрібні теракотові іграшки висотою до 5 см. – це різні фігурки птахів з ангобним розписом. Іграшки більших розмірів – герої казок, пісень, творів фантастики (квочка з курчатами, вершники, міські та сільські жінки у типовому одязі, звірі-музики тощо) покриті рослинними візерунками та прозорою поливою.

У розписі іграшки переважають червоні, сині, жовті, білі кольори; рослинні узори, хвилясті лінії.

Своєрідність косівської іграшки виявляється у розписі, який передає традиційну для прикарпатської природи гаму кольорів та характер орнаментування. Розкішні рослинні візерунки, які вкривають фігурки птахів, звірів, вершників.

Гончарі, крім ужиткового посуду, виробляли й «дріб» (монетки), тобто маленькі іграшкові посудинки: глечики, макітерки, мисочки, горнятка тощо. А розписували їх відповідно до місцевості, де виготовляли (опішнянські, косівські, васильківські та ін.).

На Поділлі відомими осередками виготовлення керамічної іграшки були Бубнівка, Бар, вінницької області, Адамівна – Хмельницької, Калагарівка – Тернопільської області. Найпопулярніші були тут ляльки, коники і вершники. Ляльок завжди ліпили у святковому одязі, з намистом на шиї, модною зачіскою на голові; очі і рот позначали крапками і рисками. Подільські ляльки тримали у руках дитину, або під пахвою пташку. Вершники зображали на коні селян, козаків, військових тощо. Свищики мали вигляд звірів і птахів.

Витонченішими та барвистішими у порівнянні із подільськими іграшками були керамічні іграшки с. Вишівець та Великий Кубинець Тернопільської області (ХІХ – початок ХХ ст.).

Наприкінці ХІХ ст. на Львівщині (с. Стара Сіль) виникли рідкісні в українському народному мистецтві сюжети – «танок» і «колисочка». Перший зображує жінку і чоловіка у танці. Свищик «колисочка» має вигляд «колиски на кружалах», у якій лежить дитина. Окрему групу забавок становлять керамічні тарахкальця («хихички») – порожнисті кульки завбільшки з гусяче яйце, прикрашені оздобленнями (сонце, півмісяць тощо).

Оригінальні і не схожі на своїх побратимів гуцульські іграшки із завареного в окропі овечого сиру. Випасаючи овець, вівчарі ліпили казкових оленів, баранчиків, фантастичних півників, коників, а повернувшись із полонини, дарували їх дівчатам і дітям. Згодом цим почали займатися жінки, і в ХІХ ст. виготовлення іграшок із сиру стало домашнім промислом. Найбільшими осередками цього промислу були села Річка, Брустурів, Снідавка і Шепіт Івано-Франківської області.

Центрами виробництва дерев’яної іграшки є Косів та Яворів. Майстри віддають перевагу токарному способу обробки дерева і прикрашають свої вироби багатокольоровим розписом, випалюванням, різьбою. У Косові майстри виготовляють – фігурки птахів, звірів, людей; у Яворові – возики на коліщатах, птахи на гойдалках, веселі каруселі, іграшкові меблі (столи, скрині, лави-ліжка – бамбетлі), іграшкові музичні інструменти (сопілки, пищики, тарахкальця, тріскачки та ін.).

В Україні іграшки вироблялися не тільки з твердих пластичних матеріалів, а також із лози, соломи, рогози, довгої трави. Для виготовлення саморобних іграшок використовували тканину, кольоровий папір, картон.

Першим збирачем української іграшки був священик із Суботова Марко Грушевський. У 1904 році вийшла його книга Дитячі забавки та ігри усякі. Зібрані по Чигиринщині Київської губернії.

У сучасних дошкільних закладах поруч із сучасною фабричною іграшкою має бути і народна, як носій естетичної, національної, побутової, господарської культури українців.