3. Особливості становлення та розвитку інституту сім’ї в Україні. Виховний ідеал української сім’ї.

Сім’я - одна з найдавніших форм спільності людей. Вона виникла значно раніше від класів, націй, держави, ще в надрах первіснообщинної формації. У Київській Русі існували великі родини, в яких були діди, батьки і кілька одружених дітей зі своїми дітьми. Середньостатистична сім’я того часу становила близько 6 осіб.

Історична довідка. Літопис Руський. Ось як описує сімейні стосунки літописець: „Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили її ввечері, а назавтра приносили (для її родини) те, що за неї дадуть. А древляни жили подібно до звірів, і вбивали вони один одного, їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і в’ятичі, і сіверяни один обичай мали - жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я було в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало у них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі - з якою хто умовився. Мали ж вони по дві і три жони”.

Як бачимо літописець не зовсім прихильно ставиться до звичаїв древлян, сіверян, радимичів і в’ятичів, у яких збереглося багато від язичництва.

Здавна в Україні існували різні форми шлюбу: викрадення дівчат; шлюб-купівля; договірне весілля; матріархальний шлюб або сватання дівчини до хлопця; сватання через сваху; звільнення шляхом шлюбу від смертної кари.

Історична довідка. Г. де Боплан „Опис України”.

Французький мандрівник описує викрадення дівчини з багатої родини. „Хоч хлібороби вважаються кріпаками, одначе здавна користуються правом і свободою викрадати під час танка шляхетних дівиць, навіть дочок свого поміщика. Але при цьому моторність і спритність необхідні: викрадач неодмінно повинен вислизнути із здобиччю в сусідній лісочок і переховуватися там не менше 24 годин. Тільки тоді прощають сміливця; інакше пропала його головонька. Якщо викрадена дівчина побажає вийти за нього заміж, він зобов’язаний під страхом смертної кари одружитися з нею; якщо ж ні, - викрадач вільний від покарання.”

Шлюбний вік у ХIX столітті для парубків становив 18-25 років, для дівчат 16-23 роки, але траплялося, що дівчата виходили заміж і в 14-16 років. Існував звичай спочатку віддавати заміж старших дочок, потім молодших. Якщо молодша виходила заміж раніше, це вважалося ганьбою для старшої дочки. Так само за старшинством одружували і синів. Найкращим часом для весіль вважалася осінь: з 15 серпня до 14 листопада, а також від 6 січня до посту у березні. За стародавніми звичаями слов’ян весна була найкращим часом для шлюбу, часом, коли пробуджується природа, народжується рік. За законами народної етики починати весілля серед тижня - непристойно, тому найчастіше їх проводять у вихідні або на свята.

За українськими народними традиціями підготовка до сімейного життя була довголітньою та ретельною: надбання майнового статку - посагу, навчання та догляд за молодшими братами і сестрами, досвід спілкування у молодіжних гуртах, спеціальні знання (агротехнічні, ремесла, домашня робота), що давали можливість досягти певного матеріального благополуччя. Відсутність цих надбань була перешкодою для створення сім’ї. Адже не можна народжувати дітей, якщо ти не в змозі їх одягти, нагодувати, навчити, виростити гідними людьми.

Одним з найцікавіших предметів посагу була ковдра, одна сторона якої була обшита клаптиками. Під кожним таким клаптиком була зашита монета, своєрідний банк молодої сім’ї. Чоловік за українським звичаєм мав збудувати хату. Ці звичаї привчали молодь відповідально ставитися до створення сім’ї, глибше усвідомлювати необхідність збереження життєздатної сім’ї. Крім матеріальних умов до молодого подружжя ставилися вимоги міцного, доброго здоров’я, доброї слави предків, моральних чеснот.

Народний фольклор - пісні, думи, перекази, легенди, казки - дає можливість аналізувати, вивчати та актуалізувати погляди давніх українців на сім’ю, шлюб, родинні стосунки. Чисельні твори фольклорного походження та твори стародавньої української літератури з питань обрядових дій, подружніх родинних взаємин містяться у багатотомній „Історії української літератури” М.Грушевського. Питання виховання дітей, морально-етичних норм сімейного життя, місця жінки і чоловіка в сім’ї розкриваються у творах поета і етнографа ХVII століття Климентія Зіновіїва, мандрівного філософа Г.Сковороди, Т.Шевченка („Тополя”, „Причинна”), І. Нечуй-Левицького („Кайдашева сім’я”), М.Старицького („Руїна”), М.Коцюбинського, І.Франка, П.Куліша, Лесі Українки та інших.

Звичаєве право українського народу не передбачало обов’язкової згоди молодих на одруження, але здебільшого її брали до уваги. Згода батьків на їх одруження була обов’язковою. Діти, які брали шлюб самовільно позбавлялися батьківського благословення, а в деяких місцевостях і спадщини. У багатьох випадках з часом такий шлюб батьками визнавався, молодятам виділялося певне майно і вони запрошувалися жити разом.

У XVI - XVII століттях шлюби нагадували звичайну угоду, за якою обидві сторони приймали певні умови, що скріплювалися в усній або письмовій формі перед весіллям. Цивільні шлюби домінували над релігійними. Вінчання в церкві, яке спочатку вважалося обов’язковим лише для знатної верхівки, поступово з середини XVIII століття стає складовою частиною весільного обряду для всіх. Для такої форми шлюбних відносин як „жити на віру”, що існувала подекуди в Україні, вдавалися в тому випадку, коли канонічні перешкоди заважали легалізації шлюбу, а економічні умови спонукали до спільного життя. Так, наприклад, селянин, який поховав трьох дружин, для підтримання господарства, для збереження звичайного плину сімейного життя, до якого він звик, шукає собі подругу, і знаходить її в особі вдови, що поховала трьох чоловіків, або в особі жінки, „залишеної чоловіком”. Народ не засуджував такого співжиття „на віру” серед молоді.

Офіційні розлучення - рідкісне явище в давній сім’ї. їх здійснювали самостійно сторони, які розлучалися за взаємною згодою. Для цього досить було зобов’язання, причому до XVII століття усного. Пізніше для здійснення розлучення стали складати так звані розлучні листи, спочатку в присутності свідків, а з посиленням церковного впливу - і представників церкви. Наприкінці XVIII століття вища церковна влада заборонила розірвання шлюбу за народним звичаєм і оголосила спеціальні умови, що забезпечували право на розлучення, але тільки за згодою церковного суду. В Україні визнавалося право жінки розірвати шлюб і повернутися до батьків - „йти в лишанки”. Жінка могла повернутися не тільки до батьків, а й до брата чи когось із рідні. Тут вона жила, аж поки чоловік не визнавав своєї провини перед нею і не перепрошував її рідні. Народ не тільки не ганьбив „лишанок”, а й співчував їм та передбачав за ними певне право на самооборону.

Своєрідним індикатором сімейних зносин є українські прислів’я та приказки. „Муж і жона - одна сатана”, „Чоловік і жінка - то одна спілка”, „Жени сина коли хоч, коли можеш давай доч”, „До сім літ чеши, по семи літах стережи, - ще заплати тому, хто узяв лихо з дому”, „Жінка не черевик, із ноги не скинеш”, „Перша жінка від Бога, друга - від людей, а третя - від дідька”.

Ідеалом української сім’ї віддавна стала моногамна (одношлюбна) сім’я, в якій складаються теплі родинні взаємини, побудовані на основі шлюбу і кровної спорідненості, скріплені на засадах рівноправності чоловіка і жінки, взаємного почуття поваги й кохання, духовної спільності, трудового співробітництва та взаємодопомоги у вихованні дітей.

Наука створення міцної сім’ї завжди була і сьогодні є надзвичайно важливою. Вчити цій науці необхідно з раннього дитинства, щоб сім’я створювалася не на рік, а навік.

Шанування свого роду закладено в звичаях, національних святах, традиціях, обрядовості. Це традиційні храмові свята, на які обов’язково збирається вся родина. Так, на Святвечір перед Різдвом кожний має бути вдома, з рідними та близькими. На Різдво посеред святкового столу ставили Деревце як уособлення Древа життя, родини, вічності людського роду й життя на землі. Таке родинне Деревце робили із стебел колосся пшениці, прикрашали як символ сімейного добробуту. Великодні традиції родинних розговин збирають разом всю родину - після відвідин храму вся родина сходилася до старійшини роду. Усі родинні свята і традиції є своєрідними оберегами сім’ї, родини, роду. „Свого домагайся, роду не цурайся”, „Хто роду відречеться, того й рід відрече”.

Яким же сьогодні є ідеал української сім’ї, який викристалізовувався протягом віків? Українська сім’я має культивувати такі якості і особливості характеру людини як:

- повагу і відданість своїм батькам, готовність до взаємодопомоги;

- шанування культу предків, традицій і звичаїв народу;

- сформованість національної свідомості і самосвідомості, любов до рідної землі, України;

- розуміння і відчуття духовної єдності поколінь, повага до батька, матері, жінки;

- сформованість високої мовної культури, досконале володіння українською мовою;

- шанобливе ставлення до культури, звичаїв;

- усвідомлення національної гідності;

- всебічний і гармонійний розвиток особистості;

- високу духовну культуру, світогляд;

- дотримання принципів вселюдської і народної моралі;

- готовність до творчої праці;

- негативне ставлення до безгосподарності;

- міцне здоров’я, фізичну досконалість;

- повагу до Конституції, Українського законодавства;

- усвідомлення взаємозв’язків між свободою, правами і відповідальністю;

- високу художньо-естетичну освіченість;

- екологічну культуру;

- культуру розумової праці;

- навички міжособистісного спілкування.