553

Тема. Теоретичні основи дошкільної педагогіки.

1. Предмет педагогіки як науки. Становлення педагогіки. Виділення дошкільної педагогіки в окрему науку.

2. Джерела дошкільної педагогіки.

3. Основні педагогічні поняття.

4. Система педагогічних наук. Зв’язок дошкільної педагогіки з іншими науками.

5. Педагогічне дослідження в галузі дошкільної педагогіки.

Література.

1. Поніманська Т.І. Дошкільна педагогіка. – К., 2004. – С. 9-16, 19-22, 54-67.

2. Козлова С.А., Куликова Т.А. Дошкольная педагогика. – М., 2001. С. 30-48.

3. Болотина Р.Л., Баранов С.П., Комарова Т.С. Дошкольная педагогика. – М., 2005. – С. 9-15.

4. Дошкольная педагогика /Под ред. В.И.Логиновой, П.Г.Саморуковой. – М., 1988.

5. Кыверялг А.А. Методы исследования в профессиональной педагогике. – Таллин. – 1980.

6. Чернокозов И.И. Профессиональная этика учителя. – К., 1988. – С. 3-35.

7. Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання. – К., 1997.

1. Предмет педагогіки як науки. Становлення педагогіки. Виділення дошкільної педагогіки в окрему науку.

Людство завжди було зацікавлене у вихованні підростаючого покоління. Виховання є похідним від слова chovati – ховати, вирощувати ( так зазначено в етимологічному словнику 1982 року). В українській народній педагогіці воно спочатку вживалося у значенні „оберігати” дитя від небезпеки – хвороби, каліцтва, смерті, шкідливого впливу. Згодом це слово почало означати „вирощувати дітей”, навчати правил доброї поведінки.

Соціальна функція виховання полягає у передачі соціального досвіду від покоління до покоління. Соціальний досвід концентрується у знаннях, уміннях і навичках. Існування суспільства, рівень його розвитку, майбутнє залежить від якості та кількості засвоєних підростаючим поколінням наукових знань, трудових умінь і навичок, етичних норм поведінки в суспільстві. Саме тому виховання стало предметом цілеспрямованого вивчення і контролю за ним з боку суспільства. З виникненням класів виховання продовжує залишатися функцією суспільства і керується державою. Уряд держави через виховання реалізує свою політику, готує такі кадри, формує таку особистість, яка відповідає його ідеології, моралі, політиці, сучасним вимогам. Яким, на вашу думку, вимогам повинен відповідати сучасний громадянин України?

Потреби суспільства в дослідженні, узагальненні закономірностей виховання з метою його більш ефективного застосування викликали до життя науку педагогіку.

Термін „педагогіка” виник в античні часи. За ним закріпилося два значення: 1) педагогіка – галузь практичної діяльності, мистецтво, ремесло; 2) педагогіка – галузь наукового знання, наука. У першому значенні слово „педагогіка” стало вживатися набагато раніше, аніж у другому. Педагогіка як наука виникла багато століть пізніше, тому у порівнянні з філософією, медициною, геометрією, астрономією вона досить молода.

Педагогіка – багатогалузева наука, яка вивчає закономірності навчання і виховання особистості.

Предметом педагогіки є вивчення закономірностей становлення особистості людини як об’єкта і суб’єкта виховання на різних вікових етапах, починаючи з раннього дитинства.

Однією з галузей педагогіки є вікова педагогіка – наука, що вивчає закономірності навчання і виховання людей різних вікових груп. Значний пласт вікової педагогічної проблематики стосується навчання і виховання дітей дошкільного віку. Саме цим і займається одна із складових вікової педагогіки – дошкільна педагогіка.

Дошкільна педагогіка – наука про закономірності виховання і навчання дітей від народження до вступу до школи.

Об’єктом дошкільної педагогіки є виховання дітей дошкільного віку як цілеспрямований процес.

Предметом є закономірності, суперечності стосунків, технології організації та здійснення виховного процесу, що визначають розвиток особистості.

Який же шлях пройшла педагогіка, щоб виокремитися в самостійну науку і коли з’явилася дошкільна педагогіка як її галузь?

Витоки педагогіки ведуть в сиву давнину. Становленню педагогіки як науки передувала практика виховання, як соціальне явище, адже потреба готувати дітей до життя, передавати їм знання виникла у людей давно. Виховання здійснювалося в процесі природного перебігу життя в сім’ях, общинах, коли старші навчали менших.

З розвитком культури, зі змінами в господарсько-економічному житті, які викликані переходом до рабовласницького ладу виникають перші системи суспільного виховання дітей та потреба у створенні спеціальних закладів для навчання і виховання підростаючого покоління. І як відповідь на цю проблему з’являється школа. Перші школи були створені на території Стародавнього Сходу біля 5 тисячоліть до нашої ери. Їх створювали, засновували служителі культу при храмах, монастирях. Пізніше з’явилися школи різного типу, які відрізнялися цілями, змістом і методикою навчання. Зміст навчання в стародавніх школах був представлений досить широко: грамота, математика, музика, етика, ритуальні церемонії, фізичні вправи, логіка та інше. Характер і обсяг навчання визначалися соціальною приналежністю учнів та культурно-етнічними традиціями. У школах навчалися діти вельмож, духовенства, ремісників, пастухів і навіть рабів. Були школи професійного спрямування, в яких готували художників, учителів, писарів.

Загалом виховання в античному світі виявлялося у двох виховних системах – спартанській та афінській ( VI - IV ст. до н.е.).

Спарта, в силу суспільних умов, протягом трьох століть була військовою державою. Тому в основі спартанської системи була ідея виховання сильного духом і фізично розвиненого юнака, який розуміється на військовій справі. Процес виховання хлопчиків, юнаків регламентувався і контролювався державою. Суспільне виховання починалося з перших днів життя. Новонароджених оглядали старійшини, слабих і калік викидали у прірву, а міцних віддавали годувальниці. Годувальниці були першими професійними виховательками в Греції. Вони привчали дитину до життя в суворих умовах: не боятися темноти, виявляти помірність у їжі, не кричати, не плакати від болю, холоду тощо. Державне навчання, розраховане на 12 років, починалося з 7-річного віку. Воно складалося із системи військової підготовки і включало фізичні вправи, гімнастику, змагання, навчальні походи, тренувальні бої тощо. Інтелектуальне виховання зводилося до мінімуму: діти оволодівали основами письма та читання.

В демократичних Афінах склалася інша система виховання, спрямована на розвиток розуму, моральних якостей, фізичних сил. Дітей навчали письму, рахунку, грі на музичних інструментах (кифарі, лірі). Особливе значення надавалося залученню дитини до мистецтва, культури. У програмі органічно поєднувалися поезія, танці, музика, читання класичної літератури. Вихованню тіла і загартуванню духу сприяли заняття гімнастикою, бігом, боротьбою, метанням диска, списа, а також участь у спортивних змаганнях.

Отже, в давні часи (до нашої ери) людство накопичило багатий досвід педагогічної діяльності, виховання підростаючого покоління. Давньогрецькі філософи Демокріт (біля 470-371 до н.е.), Сократ (469-399 до н.е.), Платон (427-348 до н.е.), Аристотель (384-322 до н.е.) та інші, намагаючись пізнати природу людини, шляхи її вдосконалення, засуджуючи аморальність тодішнього суспільства, сформулювали перші педагогічні ідеї, положення, рекомендації про виховання і навчання дітей та юнаків. Висловлювання філософів, їхні праці, які збереглися до наших днів, ще не можна назвати педагогічними теоріями та віднести до галузі науки. Самі філософи дивилися на педагогіку як мистецтво вести дитину по життю. Проте, варто зазначити, що перші педагогічні ідеї зародилися в надрах філософії і були передумовами педагогіки як науки.

Середньовіччя як культурно-історична епоха, що тривала 12 століть, прийшла на зміну античній цивілізації. Історично це пов’язано із падінням у 476 році Римської імперії під ударами варварів. Те, що феодалізм не визнавав особи, значною мірою вступало в суперечність із християнством, яке проповідувало певну самостійність особи, наділеною свободою волі – здатністю самостійно приймати рішення і діяти на свій розсуд. Оскільки за середньовіччя особа не могла реалізуватися як суб’єкт соціуму, вона утверджувалася під впливом християнства як духовна особа – особа, яка не маючи змоги реалізуватися у зовнішньому світі (соціальному середовищі), заглиблюється в себе, у світ своїх почуттів. Усе це культивувало у світогляді теоцентризм – принцип, згідно з яким Бог проголошується началом і центром Всесвіту. Під впливом цієї світоглядної традиції перебувало навчання, яке зводилося до читання і запам’ятовування біблійних текстів, прищеплення дітям основних засад християнської поведінки.

Поряд із церковним у цей час розвивалося лицарське виховання, за якого діти протягом перших семи років перебували в сім’ї під опікою матері, годувальниці та няні. На цьому етапі виховання діти мали засвоїти дар слова і шляхетні манери. Виховання дітей селян здійснювалося через залучення їх до праці.

Педагогічні ідеї щодо виховання дітей на засадах християнської моралі знаходимо у працях діяча християнської церкви Ієроніма Євсевія (340-420), київського князя Ярослава Мудрого (1019-1054), проповідника, богослова і педагога Іоанна Златоуста (прибл. 347-407), київського князя Володимира Мономаха(1053-1125). Тогочасні виховні ідеали здебільшого відображалися у житіях святих, наприклад, у написаному ченцями Києво-Печерської лаври „Патерику”, у „Слові про Закон і Благодать” митрополита Іларіона. У „Повчанні” Мономаха обґрунтовано роль прикладу у вихованні й подано настанови щодо етичної поведінки, милосердя та особистої дисципліни й відповідальності. „Повчання” було першим твором педагогічного змісту, написаним світською особою. Православна традиція, як і християнська, вбачала смисл педагогічних зусиль у допомозі людині оволодіти християнськими чеснотами, „мудрістю розуму” і „мудрістю серця”.

Окрім цього в середні віки в Європі відкриваються університети – центри освіти і культури. В 1148 році – 1-й у Європі університет у місті Болонья (Італія), який відрізнявся унікальним для середньовіччя демократизмом: студенти мали право приймати і звільняти на свій розсуд викладачів, визначати тривалість лекцій, брати участь у виборах ректора. В ХІІ столітті виник Оксфордський університет (Англія), в ХІІІ ст. – Паризький університет (Франція). У середньовічному університеті зазвичай було 4 факультети: теологічний (богослів’я), медичний, юридичний і вільних професій (художній).

Увесь довгий період від давніх часів до ХVII ст. увійшов в історію педагогіки як період донаукової педагогічної творчості, емпіричної педагогічної практики. Педагогіка як самостійна наука стала оформлюватися в ХVII ст., в епоху Відродження (ХVI - ХVII ст.). У цей час особливо гостро стала відчуватися потреба в науці, яка б покращила існуючу педагогічну практику, розширила кордони і можливості виховання і освіти. Потреба в педагогіці виникла і в силу низки соціально-економічних причин, а саме великих географічних відкриттів, бурхливого розвитку міст, розквіту культури, науки, промисловості. Освіта стала відігравати особливу роль в житті людей. На фоні зародження капіталізму спостерігалося духовне пробудження, розкріпачення особи, яка могла реалізуватися у соціальній діяльності, різноманітних видах творчості. Саме в цю епоху розпочалося зародження гуманізму – системи ідей, поглядів на людину як найвищу цінність. Теологію у вихованні і навчанні почали витісняти світські заняття і дисципліни, ідею абсолютного послуху – ідея свободи гармонійно розвиненої, діяльної особистості. Педагоги гуманісти високо підносили роль людини у суспільстві, боролися проти її приниження, виступали проти фізичних покарань у вихованні дітей і прагнули до вдосконалення їхніх здібностей. Виразниками гуманістичних ідей у педагогіці того часу були: італійський педагог Вітторіно де Фельтре (1378-1446), італійський письменник-гуманіст Франсуа Рабле (1494-1553), Еразм Роттердамський (1466-1536), Мішель Монтень (1533-1592).

Ще одна особливість цього періоду полягала в зародженні утопічних ідей, згідно з якими інститут сім’ї мав бути відмінений, а виховання дітей повинно покладатися на призначених державою осіб. Ці ідеї висвітлювали у своїх творах англійський філософ Томас Мор (1478-1535) у творі „Утопія” та італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568-1639) у політичній утопії „Місто Сонця”.

Поставивши людину в центр свого світогляду, мислителі-гуманісти підкреслювали залежність морального і соціального прогресу суспільства від якості виховання, яке отримують члени цього суспільства.

В Україні у ХVI - ХVII ст. розвивалися братські школи, діяльність яких розгорталася під опікою церковних братств. Їх діяльність була пройнята духом гуманізму, повагою до особистості дитини. У них працювали відомі тогочасні мислителі, письменники Йов Борецький, Стефан, Лаврентій Зизанії, Памво Беринда, Мелентій Смотрицький. Тогочасна українська наука, освіта, театр, видавнича справа посідали провідні позиції в Європі, що дало підставу релігійному діячеві, історику і педагогу Іванові Огієнку (1882-1972) назвати цей період „золотим віком української культури”. У цей час Іван Федоров видає в Острозі перший друкований буквар, відкривається у 1632 році Києво-Могилянська академія, Єпіфаній Славинецький пише педагогічний твір „Громадянство звичаїв дитячих”. Загалом на українських землях домінував погляд, що виховання дітей слід починати з раннього віку, орієнтуватися на формування у них терпимості, милосердя, скромності, поваги до старших, а вся виховна робота здійснювалася у християнській традиції. Наприкінці ХVII ст. поступово почав утверджуватися світський характер виховання.

На зміну епосі Відродження прийшла епоха Просвітництва. Вона остаточно зруйнувала середньовічну систему цінностей, сприяла зародженню капіталістичних відносин, які потребували духовно розкріпаченої, ініціативної особистості. Центральним моментом педагогіки Просвітництва є ідея вільної, самостійної особистості, яка може грамотно організувати своє життя і життя суспільства на раціональних засадах. На цей час припадає діяльність багатьох видатних педагогів серед яких Ян Амос Коменський, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Йоганн-Генріх Песталоцці. Їхній вклад в історію педагогічної думки нерівноцінний, а педагогічні ідеї різні, проте всі вони мали великий вплив на розвиток освіти, школи і педагогічної думки.

Великий чеський мислитель-гуманіст, педагог, засновник дидактики Ян Амос Коменський (1592-1670) заклав основи прогресивної педагогічної системи і вперше в світі наукові основи виховання дітей дошкільного віку. Свої основні ідеї він виклав у творах „Велика дидактика” (1632) та „Материнська школа” (1633).

Фундаментальною ідеєю педагогіки Коменського є пан софізм, тобто узагальнення всіх здобутих цивілізацією знань і донесення їх через школу рідною мовою до всіх людей, незалежно від соціальної, расової, релігійної приналежності. В працях Коменського презентований проект стрункої системи всезагальної освіти, поставлені питання про загальнодержавну школу, про плановість шкільної справи, про відповідність ступенів освіти вікові людини, про навчання рідною мовою, про поєднання гуманітарної і науково-технічної загальної освіти, про класно-урочну систему.

Коменський уперше в педагогіці обґрунтував головний принцип гуманістичного виховання, суть якого у твердженні: „повага людини починається з поваги до дитини”. Думки педагога про необхідність всебічного виховання маленьких дітей в сім’ї, розробка ним принципів (природовідповідності, наочності, енциклопедичності), методів і форм навчання стали великим внеском в розвиток теорії виховання дітей раннього і дошкільного віку. Професію педагога Ян Амос Коменський вважав „найпочеснішою під сонцем”, тому оволодівати нею можуть „найкращі з-поміж людей”.

Ідеї Коменського про природовідповідність виховання, необхідність елементарної освіти і всебічного розвитку маленьких дітей отримали подальшу розробку в педагогічній практиці та теорії Ж.-Ж. Руссо (1712-1778) та Йоганна-Генріха Песталоцці (1746 - 1827).

Французький педагог Ж.-Ж. Руссо, виступаючи проти феодальної системи виховання, розробив теорію вільного виховання дитини. Він висунув ідею про всемогутність виховання, яке в силі сформувати громадянина демократичного суспільства. Він вважав, що передовсім слід відмовитися від старої педагогіки, яка ґрунтується на насиллі і пригніченні особистості дитини. Виховний процес доцільно привести у відповідність з природними періодами розвитку дитини. Ж.-Ж. Руссо був переконаний, що особистість виховують природа, люди і речі. Але виховання дітей людьми і речами не може замінити сили виховного впливу природи, тому треба вміло поєднувати всі три фактори. Свої педагогічні ідеї щодо виховання дітей дошкільного віку він обґрунтував у своєму творі „Еміль, або Про виховання”. Важливим внеском у теорію гуманістичного виховання є положення педагога щодо визнання дитинства як самоцінного періоду особистісного розвитку. Він вважав, що природа хоче, щоб діти були дітьми, перш ніж бути дорослими.

Видатний швейцарський педагог Йоганн-Генріх Песталоцці все своє життя присвятив удосконаленню виховання і навчання дітей з народу, організовуючи навчальні заклади для бідних, сирітські притулки. Обстоюючи принцип природо відповідності навчання і виховання, він вважав необхідним забезпечити всебічний розвиток здібностей кожної дитини. При цьому більшого значення він надавав сімейному вихованню, аніж суспільному. Шкільне виховання, не засноване на сімейних засадах, призводить до погіршення людського роду. Ці міркування він виклав у „Книзі для матерів”, у якій запропонував спеціальні вправи, спрямовані на систематизацію елементарних уявлень про світ, центром якого є людина, її відносини з навколишнім середовищем. Песталоцці створив теорію і практику елементарної освіти. Відповідно до неї елементарними засобами навчання є число, форма і слово, а дидактичними пріоритетами – розширення кола спостережень дітей, розвиток мовлення як засобу пізнання, природознавчу спрямованість навчання. На цих засадах ґрунтується розроблена ним методика початкового навчання дітей арифметики, геометрії та рідної мови. Разом із розумовим вихованням до елементарної освіти він зараховував моральне і фізичне виховання. Центром виховної роботи з дітьми Песталоцці вважав моральне виховання, метою якого є формування „діяльної любові до людей”, що починається з любові до матері, інших членів сім’ї. Песталоцці пропонував створювати при школах „дитячі класи”, щоб краще готувати дітей до навчання в школі. Велике значення мають розроблені ним педагогіка сімейного виховання, основи дошкільної дидактики, питання підготовки дітей до школи і наступності у вихованні дітей дошкільного і шкільного віку.

Резюмуючи аналіз педагогічних поглядів знаних європейських просвітителів, можна сказати, що у XVIII ст. тривало інтенсивне формування засад класичної педагогіки – педагогіки, яка орієнтувалася на основи античної культури, дотримувалася формально-граматичних принципів, зосереджувалася на вивченні латинської та грецької мов, згодом – природничих предметів. Вона відчутно вплинула на подальший розвиток освіти, зокрема дошкільної, в усьому світі.

Важлива роль у розробці питань дошкільного виховання наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. належить Роберту Оуену (1771-1858), Фрідріху Фребелю (1782-1852), Марії Монтессорі (1870-1952).

Так, німецький педагог Ф.Фребель організував новий тип навчально-виховної установи для дітей до школи і назвав її дитячим садком. У 1837 році у м. Бланкенбург(Тюрінгія) Фребель відкрив дитячий садок, який проіснував 7 років і був закритий через брак коштів. Фребель розробив питання утримання, методи і форми роботи з дітьми в дитячому садку. Він більш глибоко ніж його попередники розкрив фундаментальні проблеми теорії дошкільного виховання, дидактики і роль гри в цьому процесі.

Значну увагу приділяв Фребель засобам і методам дошкільної освіти, догляду за тілом, різним видам фізичної діяльності дитини. Основою педагогіки дитячого садка, на його думку, має бути гра, завдяки якій дитина, наслідуючи дорослих, вправляється у правилах і нормах моралі, тренує волю, розвиває фантазію і творчість. Він розробив дидактичний матеріал для розвитку сенсорики і пізнання навколишнього світу – так звані «дари». Перший з них – невеликі за розміром різнокольорові м’ячі з м’якої шерсті, щоб дитина могла взяти в руку. Їх форма – куля – символізує нескінченість, рух, «єдність у єдності». Другий дар – невеликі дерев’яні куля, куб і циліндр із однаковим діаметром – мають знайомити дитину з різними формами предметів. Третій – куб, поділений на вісім кубиків – ілюструє уявлення про ціле і його складові частини. Четвертий, п’ятий і шостий дари – кубики, поділені відповідно на вісім плиток, двадцять сім маленьких кубиків, також поділених на дрібніші частини. Завдяки «дарам» діти отримують елементарні уявлення про найрізноманітніші геометричні тіла, необхідні для будівельних ігор, та про форму, величину, просторові відношення, числа. Методика Фребеля набула поширення в інших країнах, а вихователів дитячих садків називали «фребелічками».

Марія Монтессорі (1870-1952) італійський педагог, лікар. ЇЇ педагогічна система посідає важливе місце в світовій дошкільній педагогіці. Марія Монтессорі – доктор медицини, працювала в психіатричній клініці, професором антропології у Вищій жіночій школі та Римському університеті, брала участь у підготовці вчителів для роботи з розумово відсталими дітьми, створила кілька дитячих будинків, шкіл, що працювали за її системою. Найбільш вагомі праці «Метод наукової педагогіки, застосовуваний до дитячого виховання в «Будинках дитини»» , «Самовиховання і самонавчання у початковій школі». Монтессорі пропагувала теорію «вільного виховання». Основою педагогіки «вільного виховання» вважала: свободу особистості як засіб самовиховання і самонавчання дітей;спостереження за чуттєвим періодом раннього дитинства; педагогічний експеримент. Монтессорі вперше в науковий обіг ввела поняття «сенсорна культура» і розробила чітку систему сенсорного виховання дітей, спрямовану на виховання органів чуттів, тренування чуття дотику, дрібних м’язів рук дитини, зору, слуху, баричного чуття, за допомогою спеціального дидактичного матеріалу.

Використання ідей Фребеля у Франції пов’язане з ім’ям Поліни Кергомар (1838 – 1925), яка від Міністерства освіти інспектувала дошкільні заклади, багато працюючи над оптимізацією їх статусу та використовуваних ними освітньо-виховних програм.

На східно-слов’янських теренах у цей період виникають оригінальні педагогічні системи, зорієнтовані на ідею народності освіти. Часто до осмислення цієї тематики долучалися письменники, медики та інші, на перший погляд далекі від освіти люди. Над проблемами освіти і виховання розмірковував український поет і мислитель Т.Г.Шевченко (1814 – 1861), обстоюючи ідею справжньої народної школи, масової народної освіти, наголошуючи на особливому значенні рідної мови у вихованні дітей. Він створив підручник «Буквар Южноруський».

Подібних поглядів дотримувався історик, письменник Микола Костомаров (1817 – 1888), який провідну роль у розвитку культури українського народу відводив освіті, рідній мові, етнопедагогіці та етнопсихології.

Зв’язок спадковості і виховання, роль методичних систем і творчості педагога у виховній діяльності досліджував організатор народної освіти, автор системи навчання рідної мови за звуковим синтетичним методом Микола Корф (1834-1883).

Культурно-освітній діяч Західної України, автор одного з перших посібників для вчителів «Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских» Олександр Духнович (1803 – 1865) доводив, що основою педагогіки є ідея народності. Головним джерелом морального виховання дітей він вважав рідну мову, вітчизняну історію, народну творчість, гідний приклад дорослих.

Необхідність розвитку освіти як умови національно-політичного відродження українського народу обстоював філософ, історик, письменник Михайло Драгоманов (1841 – 1891), який великого значення надавав вихованню дитини в сім’ї, відповідальній ролі батьків у духовному розвитку дитини.

Значний вплив на педагогічну науку і практику справили ідеї російського письменника-гуманіста Льва Толстого. Основою виховання він вважав створення найсприятливіших умов для розвитку всіх здібностей і можливостей дитини – фізичних, розумових, духовних, а освіту розглядав як найсуттєвішу потребу народу. Толстой обґрунтував ідею вільного виховання, вважаючи свободу «єдиним критерієм педагогіки», а вимогу гуманного ставлення до дитини – головною умовою успішного виховання.

Різноманітні питання духовно-морального виховання дітей, освіти жіноцтва – перших вихователів людини – перебували в колі зору українського лікаря і педагога Миколи Пирогова (1810 – 1881). Тільки виховання робить людину справді людиною, громадянином своєї вітчизни, патріотом. У розвитку моральності особливо важливим є перші уявлення дитини, враження від навколишнього світу.

Чимало зробив для розвитку дошкільної педагогіки російський педагог Костянтин Ушинський, який підняв педагогіку на високий науковий рівень. Метою виховання, на його думку, є формування гармонійно розвинених людей, а засобом досягнення цієї мети – створення народної системи освіти, яка б відповідала потребам народу, його особливостям і виховувала б духовну, творчу особистість. Послуговуючись принципом народності у вихованні, Ушинський розробив методики розвитку мовлення дітей дошкільного віку, ознайомлення їх із природою, організації ігрової діяльності, художнього читання, написав багато літературних творів для дітей. Великого значення він надавав іграм, казкам, називаючи їх першими і блискучими спробами народної педагогіки, стверджуючи, що ніхто тут не зможе змагатися з педагогічним генієм народу. За твердженням К.Д.Ушинського, предметом дослідження педагогіки як науки є «людина як предмет виховання». Це означає, що педагогіка «вивчає людину у всіх виявах її природи із спеціальним застосуванням до мистецтва виховання». Дитина в педагогіці Ушинського фігурує як джерело і результат педагогічної діяльності. Особистість дитини потрібно розглядати не лише як елемент навчального процесу, а як самостійне педагогічне явище. Особистість педагога Ушинський порівнював із променем сонця, животворним джерелом, необхідним для успішного розвитку дитини, а майстерність педагогічної діяльності – з творчістю художника і скульптора. «…мистецтво учителя формує духовне обличчя самої людини».

Загалом на масову вітчизняну освітню практику і пов’язану з нею теоретичну педагогіку домінуючий вплив мала західна педагогічна традиція. У ХІХ ст. виразно окреслилася гуманістична тенденція, яка також опиралася на західну традицію. Друга половина ХІХ ст. є вирішальною для становлення дошкільної педагогіки, оскільки вона виділилася в окрему науку, унаслідок розвитку анатомії і фізіології дитини, дитячої психології, накопичення досвіду дошкільного виховання.

! Самостійно опрацювати матеріал параграфів: «Розвиток теорії і практики вітчизняної дошкільної освіти наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст.», «Розвиток вітчизняної дошкільної педагогіки у другій половині ХХ ст.»