Європейське відродження та українська культура

6.1. Єпоха Відродження – важливий етап у культурному розвитку Європи

Рубежем між середньовіччям і Новим часом у вітчизняній історіографії вважається перша буржуазна революція загальноєвропейського значення – Англійська революція 1640-1660 рр., а також закінчення першої загальноєвропейської Тридцятирічної війни (1648).

Якщо раннє середньовіччя історики іноді називають «темними віками», то найбільш характерним явищем культури розвиненого і пізнього середньовіччя вважають виникнення культури Відродження, що охоплює в Європі період від 40-х років ХІV ст. до перших десятиріч ХVІІ ст.

Відмінною рисою культури Відродження були її світський, антиклерикальний характер, духовне оновлення, звернення до культурної спадщини античності, ніби її «відродження»(звідси і його назва у французькій мові –«Ренесанс»). Ставлення діячів нової культури до «середньовічного варварства»було негативним. За своєю суттю культура Відродження є культурою перехідної епохи від феодального ладу до капіталістичного. Творцями ренесансної культури були вихідці з найрізноманітніших соціальних верств, а її досягнення в гуманітарних і природничих знаннях, літературі, мистецтві стали здобутками всього суспільства. Ідейною основою культури Відродження був гуманізм. Окремі елементи гуманістичної думки були вже в творчості італійського поета і мислителя флорентійця Данте Аліг'єрі (1265 -1321). Його поетико-світоглядний синтез – «Божественна комедія» - несе в собі прозріння наступної культурно-історичної епохи. Проте справжнім засновником гуманізму і ренесансної літератури став поет Франческо Петрарка (1304-1374). Він розвивав гуманістичні ідеї в ліричних віршах. Петрарка кинув виклик схоластиці, він критикував її структуру, недостатню увагу до проблем людини, підпорядкованість теології. Отже, програма становлення нової культури в головних рисах була накреслена Петраркою. Її розробку завершили його друзі і послідовники – Джованні Боккаччо (1313 -1375) і Колюччо Салютаті (1331-1406), творчістю якого закінчується етап раннього гуманізму в Італії.

Зміцнювалось міжнародне співробітництво гуманістів, що сприяло утворенню «республіки вчених», главою якої був Еразм Роттердамський (1469-1536).

Окремо слід зазначити, що гуманізм завжди мав натурфілософські тенденції.

Людина і природа, співвідношення природи і Бога – предмети постійного осмислення в епоху Відродження. В розвитку ренесансного світогляду провідну роль відігравав флорентійський неоплатонізм (основоположник – видатний гуманіст-філософ із Флоренції Марсіліо Фічіно (1433 -1499). Ідеалістична філософія Платона, зокрема його вчення про всесущність Бога, про «світову душу», розчленовану в природі, була взята на озброєння гуманістами. В їх переробці вона сприяла розвитку пантеїстичних уявлень (ототожнення Бога, природи і всесвіту) за своєю суттю антицерковних і анти схоластичних. Зокрема, характерними для філософії епохи Відродження були погляди Джордано Бруно (1548-1600), який створив одну з найрадикальніших і послідовних пантеїстичних систем.

Наука епохи Відродження. Новий метод науки на рубежі ХV і ХVІ ст.. запропонував італійський учений, живописець, скульптор, архітектор, інженер Леонардо да Вінчі (1452 -1519). Він широко використовував метод, наукового дослідження, закликав до міцного зв’язку науки з життям. Йому належить відомий афоризм: «Наука – полководець, практика – солдати».

Ідеї Леонардо да Вінчі щодо пізнання світу набули подальшого розвитку в працях інших учених, зокрема в творі, який створив англійський гуманіст Френсіс Бекон (1561 -1626) «Новий органон». Бекон стверджував, що відчуття людини є головним джерелом його знань, а наука повинна бути дослідною.

Мистецтво та література Ренесансу. Гуманістичний ідеал людини знайшов яскраве втілення в ренесансному мистецтві, яке, в свою чергу, збагатило цей ідеал художніми засобами. Цей період характеризується появою стилю епохи – ренесансного реалізму, в рамках якого виникло чимало індивідуальних манер і художніх шкіл. Для ренесансного реалізму властиві світськість, глибокий інтерес до людини і природи, правдиве їх зображення, виразність і пластичність образів, уявлення про красу як гармонію.

Зокрема, основу ренесансного стилю в архітектурі заклали видатні зодчі Брунеллескі, Альберті, Браманте, Палладіо, Леско, Делорм, які приділяли велику увагу світським спорудам. Досконалість пропорцій, простота фасадів, просторі інтер’єри – характерні риси нового архітектурного стилю, який не пригнічував людину, а, навпаки, звеличував її.

Основоположником живопису епохи Відродження вважають італійського художника Мазаччо (1401 -1428). Проте найблискучішим періодом ренесансного образотворчого мистецтва є Високе Відродження. Саме в цей час мистецтво досягло своїх вершин у творчості Леонардо да Вінчі (фреска «Таємна вечеря», портрет Мони Лізи тощо), Рафаеля (розписи у Ватикані, «Сікстинська Мадонна» та ін.), Мікеланджело (статуя Давида, фрески в Сіксимнській капелі та ін..). значний внесок у розвиток живопису епохи Відродження зробили також художники Джорджоне, Тіціан, Веронезе. Тінторетто (Італія); Ян ван Ейк, Рогір ван дер Вейден, Пітер Брейгель (Нідерланди);Дюрер, Нітхардт, Хольбейн (Німеччина); Фуке, Гужон, Клуе (Франція) та ін.. вони послідовно домагались художнього відображення всього багатства дійсності – передачі об’єму, простору, світла, зображення людської фігури і реального середовища – інтер’єра, пейзажу.

Ідеї гуманізму знайшли широке відображення і в літературі епохи Відродження. Було створено такі пам’ятки світової культури, як роман «Гаргантюа і Пантагрюель» французького письменника Франсуа Рабле (1494 -1553); п’єси і сонети англійського гуманіста Уільяма Шекспіра (1564 – 1616); роман «Дон Кіхот» іспанського письменника Мігеля Сервантеса (1547-1616), які органічно поєднали в собі інтерес до античності із зверненням до народної культури, пафос комічного з трагізмом буття. Сонети Петрарка, новели Боккачччо, героїчні поеми Аріосто, Тассо (Італія), антиклерикальна сатира (Еразм Роттердамський та ін.) в різних жанрах, індивідуальних формах і національних варіантах втілювали ідеї Відродження.

Отже, європейська культура цього періоду, що складалась з багатьох компонентів, пройшла незвичайний і складний шлях розвитку. Саме в кінці доби була розірвана певна духовна єдність континенту, що існувала в середні віки, і було закладено основи для становлення національних культур.