41, Йосифинські реформи

Вже в році «ревіндикації» Галичини, вийшов патент про інвентарі маєтностей, що послужили основно для рівномірного їх оподаткування. Зчерги, патентом з 1775 р. наказано дідичам трактувати своїх селян-підданих по «людськи» й не вимагати від них більше понад усталену в інвентарях норму. Колиж місце цісаревої Марії Тереси заступив її син Йосиф II (1780-1790), для цілої Австро-Угорщини, а для Галичини зосібна, почалася нова доба. Йосиф II, що по словам сучасників випередив Велику Французьку Революцію в поступовости й ліберальности своїх переконань, кинувся з запалом до реформ. Цей ідеаліст і чоловіколюбець на престолі Габсбургів, рішив ущасливити своїх підданих з одного маху й тому в багатьох випадках перемахнувся. Він м. і. покасував манастирі, а з їх велетенських дібр утворив т. зв. «релігійний фонд», призначений на вдержання духовенства, яке перемінив у клясу державних урядовців. Проголосивши релігійну тояєранцію, він рівночасно визволив вище і середнє шкільництво з дотеперішньої залежности від духовенства. Вже весною 1784 р. висловив він намір «Скасувати в цілій державі підданче невільництво», а наприкінці 1782 р. видав патент, у якому дозволив селянам женитися без дозволу панів і шукати собі заробітків поза межами свого села. Саму панщину обмежив Йосиф II до 30 днів у рік і взагалі в великій мірі облегчив селянам їх незавидну долю. Залишаючи в силі панське судівництво над селянами, Йосиф II, всежтаки вимагав від панів кваліфікацій для цього. Хто з панів не міг чи не хотів скласти приписаного законом суддівського іспиту, мусів приняти на свій кошт спеціяльного урядовця, званого «юстіціярієм» або «мандатором». Рівночасно селяне могли боронитися на поміщицькому чи мандаторському суді через своїх повновласників-«плєніпогентів». В 1789 р. переведено нову систему оподаткування грунтів, в якої основу покладено прінцип, що 70 відсотків прибутку з поля мусить залишитися хліборобові-селянинові на прожиток, 12 відсотків ішло для держави, а 18 дідичеві. В ті дідичівські відсотки були вже враховані робучі дні панщизняків і всі драчки, яких вимагав двір від села. На передодні смерти виготовив був Йосиф II патент про цілковиту переміну панщизняних обовязків на грошевий податок, але смерть цісаря не дала тому патентові ввійти в життя. Пани і духовні єрархи щиро зненавиділи Йосифа II за його народолюбство й тому відітхнули з полегчею, коли він помер. Його наслідникЛєопольд II (1790-1792) хоч і не допустив до скасування усіх йосифинських реформ, але не дуже то налягав на їх послідовне виконування. Зате його син Франц II (1792-1835) протягом свого довгого володіння позатирав і сліди по йосифинських реформах. Фінансове банкротство Австрії, що виснажена наполєонськими війнами, мусіла рятуватися друкуванням паперових банкнотів і зацитькуванням усіх поміщицьких вимогів, на довгі десятиліття відсунуло питання полегч для селянства. Колиж у 1821 р. переведено нове оподаткування грунтів з наявним покривдженням селянського стану, здавалося, що для селянства Австрії взагалі, а галицького зосібна, вибила остання година. Але тимчасом працювали в його користь інші сили й вони не дали йому пропасти, як під економічним так і національним оглядом. Австрійський уряд, що за Йосифа II став провидінням для українського селянства Галичини, був ним не тільки під економічно-суспільним оглядом. Не менче важними для нашого культурно-національного відродження по цей бік Збруча, були заходи австрійського уряду над піднесенням освіти й духового життя нашого краго. Як це не дивно, але перші познаки культурно-національного пробудження блиснули на обрію Богом і людьми забутого Закарпаття, званого до недавна «Угорською Україною».

42, Зовнішня політика України спрямовується на виконання таких найголовніших завдань:

·     утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави;

·     забеспечення стабільності міжнародного становища України;

·     збереження територіальної цілістності держави та недоторканості її кордонів;

·     включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу;

·     захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і віхідцями з України, надання їм допомоги згідно з міжнародним правом;

·     поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Засади, на яких наша держава реалізує свою зовнішню політику, базуються на дотриманні загальновизначних норм і принципів міжнародного права, статуту ООН, Хельсінського Заключного акту, Паризької хартії для нової Європи та інших документів НБСЄ.

Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав.

Вона розбудовує свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємодопомоги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи.

Україна, наголошується в документі, не є ворогом жодної держави. Вона беззастережно засуджує війну як знаряддя національної політики, додержується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне вирішувати будь-які міжнародні спори виключно мирними засобами. Ми не висуваємо жодних териториальних претензій до своїх сусідів, так само, як і не визначаємо жодних териториальних претензій до себе.

В сучасних умовах, підкреслюється в документі, додержання прав людини не є лише внутрішньою спавою окремих держав.

Україна додержується принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки і вважає, що загроза національній безпеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці і миру у всьому світі. В своїй зовнішній політиці вона обстоює підхід “безпека для себе – через безпеку для всіх”.

43, У XV-XVI ст. виникає нова верства українського суспільства - козацтво. Українське козацтво - визначне явище в європейській історії. Слово "козак" - тюркського походження і означає вільна людина, воїн-вершник. Причини виникнення українського козацтва: — економічні (народна колонізація вільних земель Придніпров'я та Дикого поля — степів за Дніпровськими порогами); — соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських та польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала); — політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу по охороні південних рубежів від татарської небезпеки); — стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства); — національно-релігійні (політика полонізації українського населення та наступ католицької церкви на права православної). Перші згадки про козаків у писемних джерелах датовані 80-90 pp. XV ст. Військовим і організаційним центром низових козаків стала Запорозька Січ. Початок Запорозької Січі дала козацька фортеця, зведена в 50-х роках XVI ст. на острові Мала Хортиця відомим українським князем Д. Вишневецьким, прославленим в українських народних піснях під іменем Байди. Д. Вишневецький упродовж усього свого життя боровся проти татар і турків, а у 1563 р. під час походу в Молдову потрапив у полон і був страчений у Стамбулі. У 1593 р. запорожці заснували другу Січ на Дніпровому острові Базавлук, трохи південніше Томаківки. Із загибеллю Вишневецького козацька організація не розпалася: в 1580-х pp. починає вживатися термін "січові козаки". Вони вважали себе самостійною військово-політичною силою і вели незалежну від Польщі політику: укладали договори з Москвою, Кримом, Молдовою. Умовами прийому на Січ були: знання тогочасної української мови, православна віра, вміння володіти зброєю. Січовий козак повинен був дотримуватися традицій товариства і клятви на вірність йому, бути неодруженим. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім'ю і проживати в містах та містечках, у селах за межами Січі. Козаки здійснювали походи Чорним морем на турецькі і татарські міста. Визволяли полонених, захоплювали трофеї і здобич: зброю, гроші, цінні речі, коней, худобу. Запорозьке козацтво формувалося як передовий суспільний стан української народності. Українські козаки створили струнку військову організацію, яка проіснувала до XVIII ст. Полки ділилися на сотні, сотні — на курені. Усе козацьке військо очолював гетьман, а запорожців — кошовий отаман. Польський уряд намагався поставити козацтво собі на службу. У 1572 р. король Сигізмунд II прийняв на державну службу для захисту південних кордонів 300 козаків, яких поіменно записав до спеціального списку — реєстру (таких козаків називали реєстровими). Стефан Баторій збільшив козацький реєстр та надав козакам ряд привілеїв, а козацькій старшині вручив знаки влади — клейноди. Реєстровці дістали від уряду Речі Посполитої право на окремий суд, звільнялися від державних повинностей (крім військової). Офіційно реєстрове козацтво називали Запорозьким Військом, якому формально підпорядкувалась і Запорозька Січ. Проте взяти Запоріжжя під свій контроль Речі Посполитій так і не вдалося. Запорозька Січ стала джерелом формування української державності. Ключові дати 80-90-ті pp. XV ст. - перші згадки про козаків 50-ті pp. XVI ст. - заснування першої Січі 1572 р. — створення реєстрового козацтва