38, Три поділи Польщі

Три поділи Польщі — поділи Польської держави між Росією, Пруссією та Австрією в 1772, 1793 і 1795 pp. Росія була зацікавлена в слабкій і слухняній Польщі, а в перспективі й у поверненні під російський скіпетр польських земель, які колись входили до складу Київської Русі. Кризовий стан польської державності (виборний, майже позбавлений реальної влади король і погано керований сейм, на якому будь-який шляхтич міг накласти вето на будь-яке рішення) сприяв досягненню цих цілей. У1763 p., спираючись на силу російської армії й підтримку Пруссії, Катерина II добилася обрання на польський престол свого ставленика Станіслава-Августа Понятовського. З його допомогою російський уряд розраховував забезпечити в Польщі свої інтереси і, зокрема, вирішити проблему прав польських православних (дисидентів). Але польський сейм навіть не бажав чути про поступки православним. У 1768 р. ситуація ще більше загострилася: проти Росії виступила Барська конфедерація польських магнатів. У Росії було достатньо сил, щоб підкорити Польщу, але цього не допустили б Австрія й Пруссія, які домовилися спільно підтримувати існуючий у Польщі політичний устрій. Так виник новий союз, який привів до першого поділу Польщі. Проти Барської конфедерації були послані війська під командуванням О. В. Суворова, який досить швидко зумів справитися з противником. Однак рішучість Росії стала непокоїти тепер й інші європейські країни (зокрема, Францію), які спровокували початок російсько-турецької війни 1768—1774 pp. Ця війна, яка була загалом успішною для Росії, лягла непосильним тягарем на плечі народу. Уряд, усвідомивши, що європейські держави все одно не допустять посилення Росії за рахунок Туреччини, став шукати шляхи до миру. Але Туреччина, яку підтримувала Австрія, не бажала йти ні на які угоди. Відмовитися підтримувати Туреччину Австрію спонукала лише згода Росії на поділ Польщі, який ініціювала Пруссія. Внаслідок цього 25 липня 1772 р. між трьома країнами було підписано угоду про перший поділ. За першим поділом Польщі Росія отримала території польської Лівонії й частину Білорусії загальною площею 92 тис. км2. Австрії дісталася Малопольща з територією площею 83 тис. км2, а Пруссії — лише 36 тис. км2 Великопольщі. На підставі підписаного в 1790 р. пруссько-польського договору про взаємодопомогу польський сейм прийняв кілька важливих законодавчих актів, найзначнішим з яких була конституція 3 травня 1791р. Звістка про польську конституцію стривожила російську імператрицю. Дочекавшись, поки Австрія і Пруссія зав'язнуть у війні з Францією, Катерина весною 1792 р. направила в Польщу російські війська. Кампанія була недовгою, і вже до літа російська армія контролювала всю територію Речі Посполитої. У грудні того ж року Петербург дав позитивну відповідь на чергову пропозицію Пруссії щодо нового поділу Польщі, офіційно проголошеного 9 квітня 1793 р. Підсумком другого поділу була анексія Пруссією території площею 58 тис. км2 з великими містами Гданськом, Торунем, Познанню. Росія ж збільшила свої володіння на 250 тис. км2, приєднавши до імперії Східну Білорусію і Правобережну Україну. Але в Польщі спалахнув патріотичний рух на чолі з Т. Костюшком. Спочатку повсталим навіть вдалося добитися деяких успіхів, але незабаром, після того як проти них виступили* австрійська й прусська армії, а командування російськими військами знову прийняв Суворов, стало ясно, що справа їхня приречена. У жовтні 1795 р. з Польською державою було остаточно покінчено: за третім поділом Польщі Австрія отримала ще 47 тис. км2 польських земель з м. Любліном, Пруссія — 48 тис. км2 з Варшавою, а Росія — 120 тис. км2, включаючи Західну Волинь, Західну Білорусію, Литву і Курляндію.

39, КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ На кінець 1987 р. більшість членів політбюро ЦК складалася вже з діячів, рекомендованих в цей орган влади Горбачовим. Утім, саме в їх середовищі формувалася опозиція курсу на продовження і поглиблення реформ. Горбачов розумів, що у недалекому майбутньому може опинитися в меншості, і тоді більшість членів політбюро, спираючись на основний склад ЦК КПРС, поставить питання про заміну генерального секретаря. Спиратися за цих умов у реформаторській діяльності на керівну верхівку партії ставало небезпечним. Потрібно було розширити політичну базу перебудовного курсу. Так Горбачов і його радники підійшли до ідеї конституційної реформи. Групу радикалів в політбюро ЦК очолював О.Яковлєв, групу консерваторів - Є.Лигачов. До консервативного крила реформаторів відносилися В.Воротников, В.Чебриков, Л.Зайков, до реформаторів-радикалів - Е.Шеварднадзе і М.Рижков. Інші члени політбюро ЦК не мали цілком окресленої позиції. На лютневому (1988 р.) пленумі ЦК КПРС на перший план висунулися ідеологічні аспекти політики перебудови. Пленум ЦК зробив спробу дати відповідь на питання: чи не відбувається відступ від соціалізму? Відповідь була нібито переконливою: від того, що було завойоване і створене, ми не відступаємо ані на крок, а відмовляємося лише від догматичної, бюрократичної і волюнтаристської спадщини, прагнемо відродити ленінське обличчя соціалізму. Тим часом за ініціативи Є.Лигачова редакція газети "Советская Россия" опублікувала статтю викладача одного з ленінградських вузів, хіміка за професією Ніни Андреєвої "Не можу поступитися принципами". Приводом до написання статті були п'єси М.Шатрова, які, на думку Андреєвої, очорнювали постать В.Леніна. Фактично ж стаття була спробою сформулювати ідеологічну платформу перебудовної політики. Не відмовляючись від цієї політики, Андреєва і ті, хто стояв за нею, пропонували звіряти її курс з цінностями соціалізму і покласти край очорненню радянської історії в центральних газетах та журналах. З великим запізненням, 5 квітня, "Правда" надрукувала програмну статтю від редакції - "Принципи перебудови: революційне мислення в дії". Автори її, передусім О.Яковлєв, відмовлялися виправдовувати політичні деформації 30-х рр. посиланнями на екстремальні умови. Виступ "Советской России" розглядався як "маніфест антиперебудовних сил". Після цього інциденту вплив Є.Лигачова на державну політику послабився. Відповідно зріс вплив О.Яковлєва. У кінцевому підсумку стаття Н.Андреєвої створила сприятливу ситуацію для прийняття ХIХ партконференцією радикальних рішень з реформування політичної системи. Попередня, XVIII партконференція відбулася в лютому 1941 р., тобто майже за півстоліття до цієї. Горбачов згадав напівзабуту форму партійної діяльності, щоб не збирати позачергового з'їзду й тим уникнути елементів сенсаційності. Йшлося про те, щоб із максимально широким залученням компартійних керівників усіх рангів обговорити й ухвалити задумані командою реформаторів зміни в політичному житті країни. Політична реформа конституційного масштабу, як сподівався генеральний секретар ЦК КПРС, повинна була дати "новий потужний імпульс процесу демократизації радянського суспільства". Йшлося про те, щоб перетворити органи радянської влади в справді владні структури, прямо не залежні від компартійних комітетів та їхніх апаратів. "Керівна і спрямовуюча" роль КПРС повинна була реалізуватися відтепер інакше - шляхом виборів партійних функціонерів у ради та їхньої роботи у виконавчих комітетах рад. Щоправда, для функціонерів, які боялися зустрічі з виборцями, зробили лазівку: депутатом можна було стати не тільки у виборчому окрузі, але й через висування в організаціях - партії, профспілках, громадських об'єднаннях. Всі вони мали певну квоту, формуючи разом з виборцями в округах, депутатські корпуси всіх рівнів. Таким чином, політична реформа М.Горбачова не порушувала влади номенклатурників, які завжди залишалися тими ж, де б вони не працювали - в партії, радах, профспілках тощо. Вона не запроваджувала багатопартійності: люди, які пересідали з партійних крісел в радянські, залишалися членами тієї ж "внутрішньої партії". Але вона знищувала диктатуру державної партії. Це означало, що нащадки більшовиків повертали народу узурповане у 1917 р. право наділяти владою своїх керівників. Реформа виявилася вибухівкою, закладеною під підвалини комуністичної диктатури. Попри деякі антидемократичні відхилення від загальновизнаних у цивілізованому світі виборчих процедур, горбачовська реформа, втім, забезпечила народне волевиявлення. Замість єдиного кандидата від "блоку комуністів і безпартійних" виборці могли обирати одного з багатьох. Реформатори сподівалися, що КПРС, залишаючись монопольною владною структурою, витримає випробування виборами, збагатиться новими керівними працівниками, висунутими самим народом, і це ще більше посилить її вплив на суспільство. У побудові центральних органів влади реформатори горбачовської команди відновлювали політичні інститути ленінських часів. Було запропоновано відновити як вищий орган представницької влади З'їзд народних депутатів (з'їзди рад були скасовані Конституцією СРСР 1936 р.). Передбачалося, що дві третини депутатів (1500) обиратимуться на засадах прямих альтернативних виборів, а одна третина (750) висуватиметься офіційно зареєстрованими громадськими організаціями - КПРС, комсомолом, профспілками, науковими товариствами, творчими спілками, аматорськими об'єднаннями. Всі ці організації конструювалися на засадах "демократичного централізму" і перебували під цілковитим контролем КПРС. З'їзд народних депутатів СРСР повинен був збиратися кілька разів на рік, щоб розв'язувати найбільш важливі питання державного життя. У вільний час народні депутати могли займатися своїми професійними справами. З числа народних депутатів обиралася Верховна Рада СРСР чисельністю в 400 осіб. Члени парламенту повинні були займатися законотворчою діяльністю на постійній основі, тобто відмовитися від професійної діяльності. Кожного року повинна була відбуватися ротація: певна частина депутатів Верховної Ради поверталася до своєї професійної діяльності, а їм на зміну до складу парламенту включалися інші народні депутати. Конституційна реформа робила першою особою в державі не генерального секретаря ЦК КПРС, а голову Верховної Ради СРСР. Президія Верховної Ради СРСР, яку очолював А.Громико, ліквідувалася у зв'язку з переходом парламенту на постійну роботу. Наприкінці березня 1989 р. відбулися вибори народних депутатів СРСР. В Україні було висунуто по 175 територіальних і національно-територіальних округах 650 кандидатів у депутати. Увесь депутатський корпус України, разом із депутатами від громадських організацій, налічував 231 особу. У складі депутатів від України налічувалося майже 88 % комуністів. Відносна кількість робітників проти попередніх виборів скоротилася з 34 до 16 %, а питома вага інтелігенції зросла з 7 до 20 %. Депутатами стали деякі активісти національного табору, які стояли на антирадянських позиціях, журналісти, викладачі вищих учбових закладів, письменники. Водночас, виборці "провалили" багатьох функціонерів, які обіймали високі посади. З'їзд народних депутатів відкрився у Москві 25 травня 1989 р. Його робота транслювалася по радіо і телебаченню. Від цього моменту бюрократична "перебудова" почала трансформуватися в народну революцію. Поведінка мас в цій революції істотно більшою мірою, ніж будь-коли раніше, стала формуватися засобами масової інформації. При обговоренні питання про те, кому бути головою Верховної Ради СРСР, у Горбачова не виявилося серйозних конкурентів. Під час виборів до обох палат Верховної Ради СРСР компартійно-радянська номенклатура постаралася відсікти від членства в постійному органі вищої влади всіх демократично настроєних депутатів. Це їй вдалося, і Горбачову надалі було досить легко маніпулювати "агресивно-слухняною" більшістю. Серед опозиції було не менше 20 % українських депутатів - Р.Братунь, В.Мартиросян, Д.Павличко, П.Таланчук, В.Черняк, Ю.Щербак, В.Яворівський, А.Ярошинська та ін. Після з'їзду виникла Міжрегіональна депутатська група - перша політична опозиція в СРСР. Серед її керівників були Ю.Афанасьєв, Б.Єльцин, А.Сахаров. В складі МДГ знаходилося понад 150 депутатів. На її зібранні в липні 1989 р. Б.Єльцин оприлюднив програмні тези: визнання приватної власності, у тому числі на землю, децентралізація влади, економічна самостійність республік, досягнення республіками реального суверенітету.

40, Одними з перших рушили на українські землі литовські князі. Литовські племена, що займали лісисті місцевості в басейні Вісли, Німана й Двіни, до середини XIII ст. не мали власної державної організації. Процес об'єднання литовських племен був обумовлений, з одного боку, розкладом родового ладу, з іншого — напруженою боротьбою з сусідами та загрозою повного знищення з боку німецьких рицарів. Засновником Великого князівства Литовського був Міндовг (1230-1236 pp.), який об'єднав у середині XIII ст. під своєю владою Аукштайтію, Жемайтію, частину Ятвягії та оволодів частиною західноруських (білоруських) земель. На початку 1260-х років Міндовг зробив спробу захопити також Чернігово-Сіверщину. Швидке зростання Литовської держави починається при Гедиміні (1316—1341рр.). Добре зміцнивши тили, він узявся за розширення своїх володінь. Цьому сприяло те, що литовські князі ретельно подбали про розбудову військової справи. Вони поставили за правило: хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто ж відмовляється від військової повинності, у того забирали землю. Це правило поширювалось на всі суспільні верстви — від князів до селян. Отже, Литва на той час мала велике організоване військо. Гедимін завершив приєднання білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання південно-західних руських (українських) земель. Зокрема, виявом литовських претензій на українські землі було те, що після смерті Юрія II Болеслава на Волині князювання перейшло до сина Гедиміна Любарта, який вважався також галицько-волинським князем. Експансія Литви на схід і північ Русі натрапила на сильний опір з боку Московського князівства, яке зміцніло при Івані Калиті (1325—1340 pp.). Вирішальна роль у захопленні українських земель належить сину Гедиміна — Ольгерду (1345—1377 pp.). Поступове витіснення татар литовцями спричинило включення Чернігово-Сіверщини, Київщини і Переяславщини до складу Литовської держави. До кінця 40-х років у сфері литовського впливу опинилося також Поділля. В сучасній історичній літературі підпорядкування Литвою руських земель розглядають не як завоювання, а як "мирне приєднання". Причини цього були наступні: — Успіху литовців сприяло те, що руські землі були ослаблені золотоординським пануванням; — Більшість місцевого населення розглядало литовців не як завойовників, а як визволителів від татар; — Руські князі і боярство не намагалися боротися з литовцями, а у більшості випадків добровільного визнавали їхню владу; — Золота Орда в цей час була ослаблена боротьбою за владу і усобицями між ворогуючими ордами. Вирішальним у підкоренні українських земель Литвою став 1362 (1363) р. Цього року військо трьох сусідніх народів — литовського, українського та білоруського розгромило військо монголо-татар на Синіх Водах, давши початок звільненню українських земель від монгольського іга. Таким чином, у другій половині XIV ст. під владою Литви опинилась вся Білорусь, частина земель Росії та значна частина території України — майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Руські землі складали близько 90 відсотків усієї території Великого князівства Литовського, і приблизно таке ж співвідношення існувало щодо національного складу населення. Тому литовську державу тих часів деякі дослідники небезпідставно називають також Литовсько-Руською державою. Литовський період історії України був новою фазою розвитку того самого суспільного організму, успадкованого від Київської Русі. Руські землі в економічному і культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом східнослов'янських народів. Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрацій та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. Навіть офіційний титул литовського князя розпочинається словами: "Великий князь Литовський і Руський...". Саме тоді появилася відома приказка: "Квітне Польща латиною, квітне Литва русиною". Литовські князі переходили у православ'я, приймали мову, культуру, звичаї Русі, охоче укладали шлюби з українськими та білоруськими княжими доньками. Отже, попервах литовська зверхність не була надто обтяжливою для України. За цих сприятливих для українського народу умов Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність. Але після смерті Ольгерда в зовнішньополітичному становищі Великого князівства Литовського настав перелом, що обумовив новий напрям усієї подальшої його історії. Цим переломом стала Кревська унія Литви з Польщею (1385 p.), яка поклала початок новому періодові в історії Литовської держави, — поступового витіснення руських впливів польськими. Згідно з Кревською унією (1385 р.) Велике князівство Литовське повинно було об'єднатися з Польським королівством, литовський князь Ягайло мав одночасно стати польським королем, одружившись з польською королевою Ядвігою, прийняти католицьку віру і навернути до неї все населення. Позитивним наслідком Кревської унії було те, що вона дозволила Польщі і Литві об'єднати свої зусилля у боротьбі з Тевтонським орденом, який панував на Балтійському узбережжі і зупинити його просування на Схід і, зокрема, на слов'янські землі. Негативним наслідком унії було посилення польських впливів і початок насадження католицизму на українських землях. Унія неоднозначно була сприйнята в Литві. Невдоволені згуртувалися навколо двоюрідного брата Ягайла Вітовта (1392-1430 pp.), який домігся поступок з боку Польщі. Згідно з угодою 1392 р. Вітовта було визнано довічним правителем Литовського князівства, а згодом він прийняв титул великого князя литовського. У 1398 р. унію було скасовано. Намагаючись зміцнити політичну єдність своєї держави і централізувати управління, Вітовт ліквідує південно-західні руські князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське) і передає їх під управління своїм намісникам. Внаслідок цього посилилося соціальне гноблення і була ліквідована колишня автономія українських земель. Подальшим планам укріплення Литви перешкодила поразка Вітовта від монголо-татар на р. Ворсклі (1399 p.). Він змушений був шукати порозуміння з Ягайлом. У 1401 р. у Вільно було укладено нову унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Всі землі після смерті Вітовта мали перейти безпосередньо до польського короля. Ця унія викликала обурення Свидригайла Ольгердовича, молодшого брата Ягайла, який відчув можливість втратити права на литовський великокняжий стіл. З цього часу він постійно загрожує внутрішній стабільності Литовської держави, намагаючись використати будь-який привід для позбавлення влади Вітовта. Невдача на Ворсклі не зупинила просування Литви на Схід. У 1404 р. Вітовт приєднав до своїх володінь Смоленськ, в результаті війни з Москвою (1406-1408 pp.) Вязьма, Козельськ, Мценськ увійшли до складу Литви, Твер і Рязань визнали свою васальну залежність. У Новгороді і Пскові до влади прийшли пролитовські сили. Свидригайло перейшов на бік Москви. Але вже наступного року, коли розпочалась війна з Тевтонським орденом (1409-1411 pp.), він вступив у змову з хрестоносцями. За це його на 9 років було ув'язнено в Кременецькому замку. У 1409 р. Вітовт втрутився в династичні суперечки в Золотій Орді і сприяв утвердженню в ній Тохтамиша. Той зрікся "історичних прав" на руські землі, а також надіслав татарські загони для участі в Грюнвальдській битві (1410 р.) на боці Литви і Польщі. У результаті перемоги Литви і Польщі над Тевтонським орденом становище Вітовта ще більше зміцніло. У 1413 р. було укладено Городельську унію, яка чітко визнала литовську державність на чолі з великим князем. Свою самостійність Литва мала зберігати і після смерті Вітовта, проте під суверенітетом польського короля. Запроваджувався інститут спільних польсько-литовських сеймів. Унія підтвердила привілейоване становище католиків у Литві, які входили до великокняжої ради і обіймали найвищі посади. Литовська католицька шляхта отримувала ті ж права, що й польська. Зокрема литовські землевласники-католики, на відміну від православних, отримали право вільно розпоряджатися своїми землями ( до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер). Останні пункти Городельської унії викликали невдоволення православної шляхти і князів династії Рюриковичів та православних династії Гедиміновичів. Відчуваючи їхню могутність, уже немолодий Вітовт вирішив коронуватися і забезпечити Великому князівству Литовському незалежне існування. Однак поляки, не бажаючи перетворення князівства в самостійне королівство, перехопили корону і порубали її на частини. Церемонію коронації було відкладено, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт раптово помер. Всупереч Городельській унії, яка зобов'язувала обирати нового великого князя лише за згодою Ягайла, литовські і руські магнати обрали князем Свидригайла Ольгердовича. Це відразу призвело до війни між Литвою і Польщею. У 1431 р. війська Ягайла завдали поразки Свидригайлу, і останній змушений був укласти перемир'я, згідно з яким Західне Поділля відійшло до Польщі. Однак Свидригайло не відмовився від подальшої боротьби. У своїй політиці він спирався на українських та білоруських князів та бояр, невдоволених привілейованим становищем католиків. У 1432 р. проти Свидригайла було влаштовано змову, в результаті якої великим литовським князем став Сигізмунд. Проте влада його поширювалась лише на власне литовські землі, Берестейщину, Підляшшя. Всі інші землі визнали своїм володарем Свидригайла. В межах Великого князівства Литовського виникли дві держави — Литва і "Велике князівство Руське", між якими розгорілася війна. Вирішальна битва відбулася біля Вількомира (1435 р.), в якій Сигізмунд здобув переконливу перемогу. Хоча Свидригайлу і вдалось врятуватися і продовжити боротьбу, але вже 1438 р. Сигізмунд опанував всі землі Великого князівства Литовського. Проте через якийсь час Сигізмунд вже сам став прагнути забезпечити незалежність Литви від Польщі. У своїй політиці він намагався спертися на шляхту, що викликало невдоволення магнатів, як литовських так і українських. У 1440 р. змовники на чолі з князем Іваном Чарторийським, представником української аристократії, і воєводою Довгердом вбили Сигізмунда, намагаючись проголосити великим князем Свидригайла. Проте литовська знать не могли допустити такого посилення української партії. Князем був проголошений молодший син Ягайла — 13-річний Казимир (1440-1492 pp.), який у 1447 р. став і королем Польщі. На церемонії коронації в 1447 р. Казимир видав так званий "Віленський привілей", який розширював права і свободи шляхти, в тому числі і православної. Намагаючись забезпечити внутрішній спокій у державі, Казимир визнав за Свидригайлом пожиттєвий титул великого князя і надав йому у володіння відновлене Волинське князівство. Було також відновлено Київське князівство, яке повернули династії Олельковичів, заснованій Володимиром Ольгердовичем. Проте, коли ситуація стабілізувалася, Казимир, скориставшись смертю Свидригайла і Семена Олельковичів, ліквідував Волинське (1452 р.) та Київське (1471 р.) князівства. На українські землі було поширено воєводський устрій. Руські князі намагалися чинити опір ліквідації удільних князівств. Зокрема відома "змова руських князів" 1481 p., коли онуки Володимира Ольгердовича Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Гольшанський спробували усунути від влади Великого князя литовського Казимира і посадити на його місце Михайла Олельковича. Змову було викрито. Останню спробу відокремитися від Литви руська і білоруська знать здійснила у 1508 p., коли спалахнуло повстання під керівництвом М. Глинського. Проте воно також завершилося поразкою. З цього часу руські бояри і князі почали втрачати роль виразника і захисника національних інтересів та дедалі більше усуватися від участі в політичній діяльності. Отже, українські землі перебували у складі Великого князівства Литовського впродовж кількох століть. За цей час ставлення литовської влади до місцевого населення зазнавало суттєвих змін. Після утворення Речі Посполитої (1569 р.) українські землі опинилися під польською владою, що спричинило форсоване окатоличення і посилення полонізації українського населення.