17, 8.1. Внутрішня і зовнішня політика гетьмана і. Мазепи

1. Початок гетьманування І. Мазепи. Коломацькі статті. 2. Культурно-просвітницька діяльність. 3. С. Палій. Похід І. Мазепи на Правобережжя. 4. Союз І. Мазепи з Карлом XII. Полтавська битва. 25 липня 1687 р. на козацькій раді було обрано нового гетьмана. Ним став генеральний писар Іван Мазепа. Свою діяльність Мазепа розпочав в умовах підписання нових "Коломацьких статей", що застерігали Україну від порушення умов вічного миру між Росією та Польщею. Гетьману заборонялося мати дипломатичні зносини з іншими державами. Для постійного контролю за гетьманським урядом мала постати залога в гетьманській столиці — Батурині. І. Мазепа був добре освіченою людиною, мав значний військовий і дипломатичний досвід, пройшов добру школу управління Україною під керівництвом Дорошенка і Самойловича. Усе це було запорукою успішної діяльності на гетьманській посаді. На першому етапі гетьманування Мазепа дотримувався політики добрих відносин з Москвою: доповідав про "витівки" запорожців, придушував народні рухи, посилав козацькі полки то в далекі північні райони, то в Польщу, то на південь. За рахунок України утримувалися не лише козацькі, а й російські війська. За все це Мазепа одержував щедрі подарунки від царя, Петро І довіряв українському гетьману. Одним з найважливіших напрямків загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування гетьман вкладав величезні гроші з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами. Промовистим є факт, що лише під його безпосереднім наглядом і керівництвом споруджувалося 12 храмів. За гетьманування Мазепи було відновлено багато старовинних храмів княжої доби. Внесок Мазепи розвиток архітектури й будівництва настільки значний, що навіть тогочасний архітектурний стиль дослідники називають "мазепинським бароко". Інша царина культурницької діяльності Мазепи - друкарська справа. Видання Мазепинської доби були одними а кращих українських книгодруків. До речі, сам гетьман мав чи не найкращу в Україні книгозбірню й обдаровував книжками з цієї бібліотеки монастирі, церкви, окремих осіб. Не менш, ніж церквами й монастирями, опікувався Мазепа Києво-Могилянською академією. Дбає Мазепа й про виникнення нових осередків культури, одним з них була Чернігівська академія. На думку дослідників, така цілеспрямована й всеохоплююча культурницька діяльність Івана Мазепи дозволяє говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику. Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки метро І не почав ламати основи української автономії, Тоді Мазепа вирішив йти на союз зі Швецією. З 1700 р. Росія веде війну зі Швецією, що дістала назву Північної, за вихід до балтійського моря. Ця війна ніяким чином не перетиналася з Інтересами України. Проте від самого початку козацькі полки постійно брали участь у воєнних діях, воюючи на територіях Московії, Прибалтики, Речі Посполитої не проти своїх ворогів, а обстоюючи Інтереси царя. ЦІ походи були важким тягарем для козацтва. Адже козаки за свою службу не отримували ніякої винагороди, а, навпаки, потерпали від утисків 1 образ московських воєначальників. Жорстоке ставлення з боку командування й тяжкі умови служби викликали скарги й нарікання, а часом й самовільне повернення додому. Приводом для незадоволення було й те, що досить часто козаків використовували як дешеву робочу силу під час будівництва каналів, нових доріг, фортець та інших укріплень. Справжнім лихом стала Північна війна й для Інших верств українського населення, бо саме його коштами споряджалися козацькі війська для щорічних походів на північ, гетьманщина мусила також утримувати в ряді міст московську армію й воєнні гарнізони. Крім того, з України у великих кількостях вивозився хліб й інші продукти. Усе це призводило до занепаду господарства й торгівлі, посилювало незадоволення політикою московського царя. Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх станових прав. Так, зокрема, гостру реакцію викликав указ 1705 р. про перетворення двох козацьких полків, висланих до Прусії, на регулярні драгунські. Серед козацької старшини поширювалися чутки про ще суттєвіші зміни: усунення козацького самоврядування, насадження губернаторів і воєвод, переселення козацького війська в Московію тощо. Непевність майбутнього України примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями, старшина тиснула на гетьмана. Та й сам Мазепа почав розуміти згубність відносин України з Московією. Взявши за мету звільнення Гетьманщини з-під влади Московії, І.Мазепа розпочинає таємні переговори зі шведським королем Карлом XII. Коли шведський король у ході військових дій просувався територією. України, гетьман перейшов на його бік. У квітні 1709 р. було підписано угоду з Карлом XII. У першому пункті договору Карл XII обіцяв захищати Україну й не укладати миру з царем, поки українці остаточно й назавжди не визволяться від Москви та не відновлять своїх давніх прав і привілеїв. Та цим планам не судилося здійснитися. Після Полтавської катастрофи Мазепа опинився на чужині, де й помер 2 вересня 1709 р. Однак внесок І.Мазепи ^ зміцнення української державності за умов неухильного наступу на неї з боку російського царату величезний. І хоч ідею другої Хмельниччини за гетьманування Мазепи не було втілено в життя, проте вдалося піднести українське господарство й культуру, а відтак зберегти ці важливі чинники державної та національної самобутності, досягти певної стабілізації суспільства. Прагнення Мазепи створити власну еліту, його політика в царині культури та освіти мали далекосяжну мету й забезпечили навіть після його поразки ще майже 80-літнє існування гетьманської держави, вплинули на весь подальший розвиток українського народу та його державницьких традицій, на формування національної культури. Доба Мазепи — це час відродження України, епоха політичного, економічного й культурного поступу.

18, Економіка України після ДСВ У період Другої Світової війни (1939 - 1945 рр..) Україна зазнала найбільші втрати - близько 4, 5 млн. загиблих і 2 мільйонів вивезених на примусові роботи до Німеччини.

Незліченні лиха принесла війна українського народу. Колосальний збиток заподіяна народному господарству республіки. Практично повністю були виведені з ладу промислові підприємства, електростанції, шахти, залізниці, було зруйновано і спалено багато міст і сіл, знищена матеріально - технічна база сільського господарства.

Процес повернення України до мирного життя проходив у надзвичайно важких і несприятливих умовах. Протягом 1941 - 1944 рр.. по її території двічі прокотилася війна. Гітлерівці знищили близько 3,9 млн. мирних жителів, загинув кожен шостий житель республіки. Позбулися даху близько 10 млн. чол. Окупанти зруйнували і спалили 714 міст і селищ, понад 28 тис. сіл, майже 33 тис. шкіл, технікумів і вузів. Припинили існування близько 30 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. Загальна сума збитку, спричиненого населенню і народному господарству України, склала майже 1,2 трл. руб.

У першу чергу в післявоєнний період відновлювалася важка і військова індустрія, яка забезпечує потреби фронту. Незважаючи на пережиті труднощі, робітничий клас і селянство Україна потом і кров'ю відновлювали зруйноване війною господарство Батьківщини.

Результати напруженої праці народу з відновлення зруйнованого господарства були вражаючими: у 1950 р. промислове виробництво на Україні на 15% перевищувало рівень 1940 р. У 1947 р. була скасована карткова система. Зростання промислового виробництва не призвів до істотного підвищення рівня життя народу. До 1950 легка промисловість ледве досягла 80% довоєнного рівня, відчувалася гостра нестача предметів споживання. До того ж грошова ре форма 1947 девальвувала рубль, «з'їла» особисті заощадження і супроводжувалася підвищенням цін. Найгостріші суперечності відновлення економіки найбільш сильно проявилися в сільському господарстві (до 1950 р. воно досягло близько 60% від рівня 1940 р.), займав другорядне місце і піддалося наслідків катастрофічної посухи 1946 р., після якої центральні органи почали, за свідченням Н. З . Хрущова, займатися вибиванням хлібних запасів у населення. Крім того, щоб не допустити прийняття низкою країн народної демократії плану Маршалла, І. Сталін наказав значну кількість хліба вивезти до східної Європи. У результаті цього свавілля на Україну почався голод, який забрав на Лівобережжі життя 890 тисяч чоловік.

Шестидесятництво У 1961 р. Хрущов почав новий етап десталінізації, піком якого стало вилучення мумії диктатора з мавзолею. Будь-яка дія, спрямована проти Сталіна, завжди було хорошим знаком для українців. Їх впевненість в собі підкріплювали та інші події. Урожай, зібраний республікою в цьому році, був винятково багатим, що дало партійному керівництву Україна підстава вимагати від Кремля нових поступок. Намагаючись якось зменшити тертя, що виникли між ним та українцями через проблеми сільського господарства, Хрущов здійснив у травні 1961 р. широко розрекламовану поїздку до могили Шевченка. Тим часом культурна «відлига» досягла найвищої точки, коли російські письменники наважилися на такі кроки, як публікація за кордоном «Доктора Живаго» Б. Пастернака, який стверджував загальнолюдські, а не радянські цінності, або видання в СРСР «Одного дня Івана Денисовича» О. Солженіцина, детально описувати жахи сталінських таборів. Ці факти створювали враження, що, незважаючи на сердиті окрики з Кремля, можлива подальша лібералізація літератури і культури в цілому. Культурна українська еліта, особливо літератори, відновила спроби використовувати десталінізації для розширення можливостей творчого самовираження. Вона знову зайнялася підрахунками тих втрат, які Сталін завдав українській культурі. Письменники старшого покоління досі наполягали на реабілітацію своїх репресованих колег. Так, Корнійчук запропонував заснувати «Бібліотеку великих 20-х», щоб оприлюднити твори Блакитного, Куліша, Курбаса та інших жертв чисток. Інші вимагали реабілітації жертв кінця 1940-х. І всі разом виступали проти тривала русифікації. Однак найбільш примітним явищем стало народження нового покоління письменників, поетів і критиків, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, вимагали виправлення «помилок» сталінського минулого та гарантій, що розвиток української культури не буде задушене в майбутньому. На їхню думку, найкращим способом досягнення цієї мети було б «повернення до правди». Не в силах бути спокійними свідками непослідовною десталінізації, ці молоді люди самі включилися в неї, вимагаючи припинити втручання партії в справи літератури й мистецтва, домагаючись права на творчі пошуки і відстоюючи чільну роль української мови в освіті і культурному житті республіки. На початку 1960-х представники нового літературного покоління, що отримав назву «шістдесятники», не тільки відкидали втручання у свою творчість партійних бюрократів, а й засуджували лицемірство, угодовство і надмірну обережність своїх старших колег. Бунтарство цієї талановитої молоді явно виходило за рамки, що передбачають хрущовської лібералізацією. Крім того, нова літературна когорта отримувала все зростаючу підтримку молодої інтелігенції. У Радянському Союзі з'явився примітно невеликий, але постійно зростаюче коло людей званих шістдесятниками, який став, відкрито критикувати уряд і вимагати дотримання своїх релігійних і національних прав. Як же після многоліття терору, в умовах жорсткого ідеологічного контролю та постійного «промивання мізків» міг виникнути цей гідний подиву виклик режимові? У значній мірі шістдесятництво було результатом десталінізації, процесу ослаблення «паралічу страху», розпочатих Хрущовим. Дозовані викриття страшних злочинів сталінської епохи викликали розчарування та скептицизм відносно інших сторін режиму. У результаті, коли Брежнєв почав згортати політику лібералізації, це викликало протест, особливо інтелігенції.

Рух шістдесятників, в СРСР умовно можна розділити на три течії, які, втім, часто зливалися. Завдяки своїй наближеності до західним кореспондентам найбільшу популярність здобуло правозахисний, або демократичний, рух, що базувалося в Москві. Більшість його учасників представляла російська інтелігенція, а серед його лідерів були такі світила, як романіст Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. В Україні та інших національних регіонах шістдесятники викристалізовувалося навколо національних проблем, зазвичай тісно взаємопов'язаних з питаннями громадянських прав і свободи совісті.

19, Соціальна структура населення Київської Русі

Князі		Великий князь		Очолював державу, приймав закони, вершив суд, вів міжнародну політику, організовував збір данини, піклувався про оборону держави, вважався власником усієї землі
		Удільний князь		Родичі великого князя; очолювали окремі князівства		Мали право володіти землею, із земельних прибутків були зобов’язані забезпечувати себе воєнними обладунками і разом зi своїми дорослими синами і слугами брати участь у військових походах; із них формувалася державна адміністрація
Бояри			Знатні феодали, нащадки родоплемінної знаті й верхівки князівських дружинників
Духовенство	«Чорне»	Київський митрополит		Очолював церковну організацію Русі
		Єпископи		Управляли церковними округами
		Настоятелі монастирів		Очолювали релігійну й господарську діяльність монастирів
		Ченці		Присвячували себе служінню Богу, відмовившись від свого майна й мирського життя, також займалися господарською діяльністю при монастирях
	«Біле» (мирське духовенство)		Справляли Божу службу в церквах, їхньою професійною діяльністю була релігійна, але на відміну від представників «чорного» духовенства їм дозволялося мати родину
Урядники (найчастіше з числа бояр)	Посадники		Були намісниками князя, відповідали за порядок у підлеглих землях, за збори данини
	Волостелі		Управляли волостю або маєтком князя
	Тіуни (огнищани)		Князівські й боярські слуги; брали участь в управлінні волостю, містом, відповідали за збереження майна свого пана
	Палацові чини		Керували окремими галузями князівського управління (тогочасні чиновники)
Дружинники	Воєводи й тисяцькі		Очолювали давньоруське ополчення (тогочасні воєначальники, як правило, із числа бояр)
	Рядові дружинники		Професійні воїни, складали військо князя, яке він утримував, забезпечував зброєю, кіньми, одягом, міг за вірну службу жалувати грошові нагороди й землі
Купці			Займалися торгівлею, найзаможніші з них володіли просторими садибами із житловими хоромами, господарськими приміщеннями, входили до органів управління містом
Ремісники			Займалися різними ремеслами, заможні жили у посадах, збіднілі, як правило, залежали від багатих покровителів, жили в їхніх садибах
Селяни	Смерди		Вільні селяни, які об’єднувалися в сільські громади (верв, мир, село). Громада охоплювала один або декілька сусідніх населених пунктів, володіла лісами, випасами, водоймами, орні землі знаходилися в індивідуальному володінні членів громади
	Рядовичі		Селяни, змушені працювати у феодала за угодою — «рядом»
	Закупи		Колишні смерди, які потрапили в залежність до феодала, узявши в борг гроші — «купу», могли втратити господарство, якщо не повертали борг
	Холопи		Селяни, повністю залежні від хазяїна, який міг їх убити, продати, покарати
Челядь			Жителі господарського двору: слуги, стайничі, кухарі, пралі та ін.; хазяї могли їх продавати, дарувати, залишати у спадщину
Чернь			Збіднілі люди без майна, які наймалися на «чорну» роботу